Воловик В. П. "В. Д. ОТАМАНОВСЬКИЙ У СПОГАДАХ"
5 декабря 2005
Валентин Дмитрович Отамановський залишив помітний слід в українській історіографії перш за все, як історик міст України, розкриваючи їх минуле на широкому соціально-економічному матеріалі й концентруючи увагу головним чином на історико-правових відносинах різних верств населення. Серед інших міст найбільш детально проаналізована історія Вінниці майже від її витоків до XVIII ст. включно.
Тому ми з повним правом вважаємо Валентина Дмитровича одним із найбільш плідних краєзнавців Поділля. Його багато численні й змістовні праці, його велика організаторська робота, як керівника наукової бібліотеки і Кабінету виучування Поділля, що став справжнім науковим закладом, є переконливим доказом такої високої оцінки.
Професор Отамановський відноситься до покоління «розстріляної інтелігенції України». В таких людях імперські діячі, не без підстав, бачили своїх потенційних ворогів, бо вони своєю творчою роботою (без всяких «заговорів» та організацій) пробуджували національну свідомість народу, що об'єктивно могло призвести до розпаду «Великої Росії», яка на той час вже називалася СРСР. Масові арешти й судилища над письменниками, вченими, художниками й іншими загонами української інтелігенції пройшли на Україні з кінця 20-х та в 30-х роках Не минули вони й істориків. Розгромлені були не лише центральні дослідницькі установи, а й периферійні, в тому числі — Кабінет виучування Поділля. Суворо покараний був його організатор і керівник В. Д. Отамановський. Далі були важкі роки заслання та поневірянь. Але Валентин Дмитрович знайшов у собі сили повернутися до творчої праці. Відбувши семирічне ув'язнення та заслання, він працює у вищих навчальних закладах Казані, Ташкенту, Краснодару, Сімферополя, Саратова, захищає кандидатську, а потім докторську дисертації й нарешті стає професором. Звичайно, що офіційні кола робили це дуже неохоче, але матеріали, які представляв автор, мали незаперечну наукову цінність. У 1958 році вчений переїхав до Харкова, де став завідувати кафедрою латини медичного інституту. Саме тут через кілька років мені довелося познайомитися з В. Д. Отамановським.
Зараз, коли ми відзначаємо сторічний ювілей вченого, його життя та діяльність здаються історично-далекими, книжними, легендарними. Та особисто для мене біографія Валентина Дмитровича ділиться на дві частини, з яких Отамановський 20-30-х років — книжково-історичний образ, а Отамановський кінця 50-х — початку 60-х років — конкретна людина, вчений, з яким довелося співробітничати при написанні дослідження «Вінниця. Історичний нарис». Працюючи над ним, група вінницьких науковців натрапила на матеріали Кабінету виучування Поділля, прізвище його керівника й найбільш плідного автора. Вже не пам'ятаю, яким чином, але з'ясувалося, що В. Д. Отамановський працює у Харкові. Для нас стало ясно, що краще за нього історію середньовічної Вінниці ніхто не напише. Ми обмінялися листами і, оскільки Валентин Дмитрович не погоджувався на співробітництво, довелося поїхати до нього, щоб на місці все уточнити і переконати у доцільності співпраці.
Наша зустріч сталася одного морозного грудневого дня 1961 року. Я застав Валентина Дмитровича за друкарською машинкою з латинським шрифтом. Пам'ятаю, що подумав (але не сказав), чому це доктор історичних наук завідує кафедрою латини (про всі складні перепетії його життя я ще тоді не знав). Переді мною був літній чоловік невисокого зросту, кремезний, з ясними очима, що одразу видавали розум і доброзичливість їх господаря. Його швидкі рухи свідчили про природний сангвінічний нахил, а чіткі й лаконічні формулювання думок про те, що вчений звик цінувати час.
Я відрекомендувався й розказав про наші задуми. При згадці про Вінницю Валентин Дмитрович пожвавішав, а коли зайшла мова про історичний нарис, одразу ж із притаманною йому діловитістю почав вникати у деталі й давати поради. Зокрема, запропонував вдвічі збільшити обсяг. Мова йшла про двадцять друкованих аркушів. Валентин Дмитрович висловився за те, щоб вона мала обсяг не менше 40 аркушів. Радив видати книжку у двох частинах. На пропозицію редколегії стати автором розділу про середньовічну Вінницю відповів, що головним завданням зараз вважає закінчення монографії «Історія медицини на Україні» й не може в своїх роках при незадовільному стані здоров'я взятися за цю роботу. Коли ж я виявив наполегливість у нашій пропозиції, вказав на те, що без його участі видання буде явно збіднене, то зізнався, що історія Вінниці, якою займався багато років, та й саме місто, де провів кращі роки свого життя, йому дорогі й хотів би нам допомогти. В кінці кінців вдалося головне — залучити до нашого авторського колективу професора Отамановського. Зійшлися на тому, що редакційна колегія виділить співавтора, а він передасть в його розпорядження свої матеріали. Після ж написання розділу він його перечитає і внесе свої поправки. Уже в цій бесіді Валентин Дмитрович виявив високий професіоналізм, жвавий критичний розум, доброзичливість до людей, й особливо до колег Мені дуже сподобалися його прямота, безпосередність і в той же час скромність, що свідчили про глибоку інтелігентність професора. Ми обговорювали деякі деталі, що стосувались структури роботи, окремих її сюжетів, джерельної бази. Саме тоді я дізнався, що більшості документів (в основному на середньовічній латині), якими користувався Валентин Дмитрович, уже немає. Вони були вивезені німецькими окупантами і, як стало відомо пізніше, знищені. В кінці такої розмови професор Отамановський сказав, що із задоволенням далі працював би зі мною, як співавтором. Для мене, тоді ще молодої людини, це була велика похвала з уст метра нашої науки. Я подякував і відповів, що зайнятий іншим періодом, але як редактор буду із задоволенням співробітничати. І, справді, наділі Валентин Дмитрович багато зробив не лише як автор розділу, але своїми слушними порадами сприяв поліпшенню всієї монографії.
Після цього зав'язалася жвава переписка. Рукопис розділу зробив кілька вояжів «Вінниця-Харків» і в зворотному напрямку. Довелося попрацювати над ним і мені. У переписці В. Д. Отамановський іноді виходив за рамки видання, що готувалось до друку. Чимало порад він подав працівникам обласного краєзнавчого музею, передав туди виготовлену ним карту Поділля XIV-XVII ст.
Ми ще двічі зустрічалися з Валентином Дмитровичем протягом 1962 року. Одна з них відбулася в санаторії «30-річчя Жовтня» під Києвом, де лікувався професор. Тут ми зустрілися уже як старі знайомі. Покінчивши із діловими питаннями, які стосувалися монографії, чимало часу говорили на різні теми. Тут я почув багато цікавого про корифеїв тодішньої історичної науки, про її стан (з досить критичним підходом). Для нас тоді було невідомо, що сталося з дослідником у 1929 p., чому він поневірявся десь на чужині? Мені здавалося, що ось-ось професор заговорить про своє минуле. Але нього не сталося. До особистої біографії і в цій душевній розмові Валентин Дмитрович був неохочий, а я не наполягав, щоб не видалось, ніби хочу залізти людині в душу. Остання зустріч відбулася в Центральному Державному Історичному Архіві УРСР у Києві (в приміщенні Софіївського собору, де він досліджував архівні матеріали. Валентин Дмитрович очікував виходу своєї «Історії медицини на Україні», скаржився на здоров'я», особливо на високий кров'яний тиск. Але продовжував пошукові роботи, був сповнений творчими планами.
Живий образ В. Д. Отамановського завжди залишиться зі мною.
|
