Струманський В.В. ЕТНОГРАФІЧНІ ЗАСАДИ ЕМПІРИЧНОГО ДОСВІДУ ВИХОВАННЯ І СОЦІАЛІЗАЦІЇ МОЛОДІ НА ПОДІЛЛІ
5 декабря 2005
В історичних джерелах минулих віків, в лаконічних повідомленнях літописців знаходимо немало захоплених відгуків про особливі якості і риси характеру населення Поділля, нащадків стародавніх тиверців і уличів. «Ми ніде не зустрічали такого гарного, доброго і розвинутого народу,— писав один з авторів дорожніх нарисів про Поділля. Тут всі мешканці, не виключаючи й жінок, були здебільшого високого росту, стрункі і дуже моложаві. На кого не поглянеш — всі, як на підбір, славні хлопці-молодці, худорляві, але широкоплечі, здорові і дуже гарні на вроду».1
Фізичне здоров'я, зовнішня краса чоловіків і жінок гармонійно доповнювались високим рівнем розвитку поселян в розумовому і моральному відношенні. Глибока повага до оточуючих людей, відкритість душі, відвертість у спілкуванні, ввічливість і милосердя, готовність прийти на поміч, щира гостинність — такі характерні риси подолянина найперше вражали того, хто спілкувався з цим народом.
Окремі дослідники етносу Поділля зазначають, що при всій відкритості свого характеру мешканці краю вміють берегти таємницю і людські секрети. При зовнішній простакуватості, подоляни — великі пересмішники. Вони дуже терпляче переносили різні образи і гноблення, але ніколи не поступались своєю гордістю і особистою гідністю. Якщо ж змушені були силою постояти за себе, за свої інтереси, то ніколи не зважали навіть на найбільшу небезпеку і відзначались незвичайною мужністю, хоробрістю, сміливістю.
Відзначалось також, що подоляни-українці ніколи не прагнули до нагромадження особливо великих достатків і мало винахідливі були в торгівлі, але завжди пильно цікавились грамотою, науками і вивченням чужих мов. І ще — дуже схильні були до пісень, музики, танців, а своїми ніжними, злегка гортанними голосами майже не відрізнялись від визнаних в цьому мистецтві італійців.
Особливо захоплені відгуки адресувались подолянкам. Характеризуючи їх як красунь, дослідники разом з тим відзначали, що вони зовсім не манірні і не зніжені. Більше того, їм властиві майже чоловічі якості, що стосується їх вимушеної обставинами мужності і твердості. Непоодинокі тут були випадки, коли в минулих війнах за свою свободу жінки приймали найактивнішу участь разом із своїми чоловіками і братами і виявляли при цьому особливу винахідливість і хоробрість. А в повсякденних буднях подолянки були норову веселого, відкритого, свободолюбивого. Любов до праці у них проявлялась більш виразно, ніж у чоловіків. В подружньому житті це були вірні дружини, подруги і помічниці, які шанували волевиявлення своїх чоловіків, але і не дозволяли уярмлення себе ними. Характерними для подолянок були такі риси, як набожність, жалісливість, господарність, ласкавість, гостинність, щирість і балакучість. А ще — особлива охайність, любов до порядку і чистоти в своєму домі та на садибі.2
Вражаючою була краса місцевих жінок. Високі, з правильними рисами обличчя, тіло струнке, рухи гармонійні, волосся білорусе, м'яке, густе і довге, очі світлі — і не голубі, й не зелені, а щось середнє між сапфіром і смарагдом з м'яким блиском, в яких проглядалась пустотливість прудкої кішки і повна сліз сором'язлива збентеженість сарни.3
Взаємовідносинам місцевого населення характерні були наголошена м'якість, східна церемонність, умовна ввічливість у розмові.
Так, порядний подолянин завжди попередньо вибачався перед тим, як промовити, наприклад, слова: «собака», «свиня», і, навіть, «жінка». Порушення цих правил подільського народного етикету викликало осуд з боку товариства за фамільярну «простоту».4
Особливо пильно дотримувались на Поділлі правил шанобливого ставлення до старших членів сім'ї чи громади. Навіть до старших брата чи сестри молодші звертались на «ви» і в окремих випадках цілували їм руку. Існував певний порядок розміщення шановних гостей старшого віку за святковим столом, порушення якого розглядалось як велика образа, «безчестя».
Відмітною рисою подолянина була «дитяча» щирість та сердечність в його словах і вчинках. Він завжди з підкресленою увагою готовий був послугувати добрим людям і, одночасно, завжди найтепліше відзивався про тих, хто колись став йому в пригоді, обов'язково завершуючи свою дяку словами: «Дай йому, Боже, здоров'я і многих літ, а на тому світі царство небесне...»5
Треба сказати, що це був народ дуже волелюбний. Століттями, від стародавніх скіфських племен аж до утворення Києво-Руської держави, а за даними А. Тарнавського (1893 p.), — і до XIII ст. не визначаючий над собою чужої волі і спроможний, при необхідності, із зброєю в руках відстояти прадідівські свободи. Останнє навіть стало підставою відомому історику і етнографу XIV ст. М. Стрийковському зробити висновок проте, що подоляни —люди жорстокі, надміру войовничі. Але ж, як на це пізніше вказав І. Янушевський, войовничий запал зовсім не був визначальним в характері подільських людей. Лише любов до осілого способу життя, а ще вірність заповітам батьків спонукали їх братись до зброї для захисту рідної землі від варварів, кочових племен печенігів та половців.6
Чим же зумовлені ці, особливо цінні для людини, якості подільського етносу? Багатство і розмаїтість природи, чудове цілюще повітря, а також низка інших сприятливих умов життя відбились як на характері мешканців краю, так і на їх зовнішності. Така відповідь на означене питання сформульована понад 100 років тому як припущення, проте вона зовсім недалека від істини.
Перше, що суттєво визначало моральні якості подолян — це природно-кліматичні фактори. Розташування Поділля в зоні продуктивного землеробства забезпечувало, при порівняно невеликих затратах праці, задоволення насущних потреб поселян. Отже, не було ніяких виробничих чи економічних основ для того, щоб культивувати серед народу акцентовані риси войовничості, оскільки матеріальна сторона людського буття з лишком забезпечувалась результатами насамперед землеробства, а також і скотарства.
Географічне розташування Поділля на перехресті багатьох торгових шляхів спричинило активний розвиток інтелектуальної сфери подільського етносу. І не лише в тому, що торгові операції між сходом і заходом вимагали від виробничників певної гнучкості розуму чи підприємливості. Відбувався також інтенсивний обмін змістовною виробничо-технічною інформацією. Якраз на такій основі знаходились нові рішення вдосконалення знарядь праці, застосування нових технологій. Наприклад, така відома і сьогодні на Поділлі виробничо-побутова галузь, як гончарство, ще в II ст. н.е., вперше серед сусідніх народів, взяла на свое озброєння ручний гончарний круг. Це не тільки революціонізувало технологію виробництва, але й забезпечило якісно новий, вищий рівень в розвитку мислення і бачення навколишнього світу подолянами.
Не можна не відзначити певного облагородження духовної сфери подолян під впливом раннього проникнення в цей край християнського вчення, ще за 1,5 — 2 століття до посвячення Київської Русі. Збереглися письмові свідчення проте, що перші навчителі слов'ян Кирило і Мефодій, котрі першими переклали з грецької мови на слов'янську богослужебні книги і створили церковнослов’янську абетку, посилали своїх учнів проповідувати християнське вчення в Сілезію, в Польщу і в сусідню з ними Русь. Таким чином, християнське світобачення і мораль знайшли певне поширення серед населення Пониззя (стародавня назва нинішнього Поділля), ще в IX столітті.7
Фізична моложавість і здоров'я населення на землях Поділля в значній мірі забезпечувались такими географічно-територіальними факторами, як горбиста місцевість, чисте цілюще повітря, настояне на різнотрав'ї заливних лугів та лісових полян, мінералізована вода підземних джерел тощо. Тому не було ніякої дивини зустріти в цьому краї людей 100-літнього віку, а чоловіки і жінки 60-70-річного віку мало в чому поступались 40-50-річним.1
Отже, стародавні відомості про незвичайність етносу Поділля — це цілком ймовірне і достовірне явище, в основі якого були конкретні об'єктивні фактори, серед яких центральне місце посідали вищевказані соціально-географічні і виробничо-економічні чинники. Але цікаве в такій констатації і інше. А саме — дуже повна відповідність сукупності цих якостей подолян сьогоднішньому ідеалу вихованої людини. Якщо мислено проведемо паралелі до того, як означуються нинішні виховні цілі в українському суспільстві, то ми обов'язково знайдемо аналоги і людській гідності, і національній свідомості, і людинолюбству, совісності, працьовитості, щедрості, згідливості, милосердності, гостинності, шляхетності, порядності, доброчесності, скромності і багатьом-багатьом іншим якостям в структурі морально-етичних рис подільського поселянина, котрі мають сьогодні особливу національну і загальнолюдську цінність. Отже, у всіх нас, нині сущих на Поділлі, найголовнішим завданням є не лише зрозуміти, за що шанували наших предків з давніх часів,але й кожному індивіду культивувати і розвивати в собі, а то й формувати певний, свого роду подільський, менталітет, розуміючи його як умовно-особливий, характерний подолянам, склад розуму і історико-генетичні стереотипи їх психіки.
Першу і найбільш ґрунтовну підготовку до життя юні подоляни проходили в сім'ї, в процесі сімейно-побутового виховання. При цьому особлива увага приділялась тому, щоб навчити вмінню жити з людьми, «бути людиною». І вже на цьому етапі чітко проявляються дві основні риси народного виховання, не лише на Поділлі, але й взагалі в українців. Це чітко означений громадський, а точніше, соціальний характер виховання, що концентрувався у формулі про підготовку до життя серед людей. І — надання дуже широких можливостей для вияву самостійності дитини, що забезпечувало певні організаційні основи розвитку творчого потенціалу особистості.
Найпершою вихователькою немовляти була, як звичайне, мати. Більше того, після Святого Хрещення дитини, до семирічного віку нею опікувалась найбільше мати. Автори-очевидці в захопленні відзначали, що важко було уявити собі будь-яку більшу материнську турботу про немовля від тої, якою подолянка огортала свое дитя. Насамперед, дуже багато уваги приділялось забезпеченню сприятливих умов фізичного життя новонародженого. Так, традиційно в домі мала дитина двічі на день купалась в теплій «купілі» з пахучих трав і цілющого зілля та пеленалась завжди чистими і свіжими пелюшками. Якщо ж так траплялось, що дитина народжувалась за кілька днів до сезонних спільних, для чоловіків і жінок, робіт (сінокоси, жнива тощо), то породілля теж йшла з своїм чоловіком, сімейством, в поле. І при цьому вона завжди брала з собою і свое немовля. А ще брала горнець, колиску і триноги (триніжок, триніжник). Приладнавши колиску до триніжок, нагодує матір свою дитину, покладе спати, а сама йде жати там чи що, миттю, біжачи до колиски при найменшому зойку немовляти. Опівдні вона, пополуднувавши, накладала вогонь та гріла воду, аби дитинку скупати та пелюшки попрати, та й знову, сповивши свою дитину, «ясну зірочку», нагодує немовля, покладе в колиску і біжить далі до роботи. Вдруге, на день, в таких випадках дитина купалась вже ввечері дома.
Поряд з матір'ю, найближчими вихователями дитини були її старші сестри і всі старші жінки в домі. Так, коли дитина зголодніла, наприклад, вона могла звертатись з проханням нагодувати її до будь-якої жінки із своєї родини і та не мала права відмовити в цьому.
З часом, після семирічного віку дитини, узвичаєно проходила певна диференціація серед сімейних вихователів. Виховання дівчаток покладалось на жінок (мама, бабуся, сестри, тітки тощо). Виховні функції хлопчиків включались до кола обов'язків батька, старших братів, дядьків. Цікаво, що при матріархаті виховання хлопчиків середнього віку покладалось лише на материних братів, оскільки батько дитини і його «чоловіче крило» здебільшого були невідомими.
Треба зазначити, що і форми, і методи сімейно-побутового виховання у подолян здебільшого мали м'який, ненав'язливий характер. Тільки в крайньому разі, після роз'яснень, умовлянь, переконань, тут застосовували методи фізичного впливу, хоча, однак, саме фізичне покарання могло мати часом досить суворі форми.
Вже говорилось про те, що у подолян дуже заохочувалась рання самостійність дітей, особливо — хлопчиків. З трьох-чотирьох років вони більшу частину вільного часу проводять з своїми ровесниками. Життя таких компаній мало свій внутрішній зміст, який, проте, збігом часу все більше набирав ознак життя громади з певними правами, обов'язками, та й конкретними вміннями й навичками.
Одним з найважливіших виховних засобів був віками установлений звичаєвий розклад життя й діяльності подільської сім'ї. Ще з середніх віків у подолян закріпилась звичка розпочинати новий день дуже рано. Є відомості, наприклад, що о 5-й годині ранку починались учбові заняття у всіх школах, а о 9-й годині вже обідали. Лише в XV І-ХVIІ століттях перейшли до більш пізнього початку занять через що обідній час було перенесено на 11 годину ранку. Проте і в першому, і в другому випадку лягали спати не пізніше 9-ї години вечора.
В сім'ї подільських трударів сніданок з'їдали вдосвіта, о 6-7-й годині ранку, до початку робочого, чи навіть святкового, дня. Обід починався об 11-12-й годині і був найбільш поживним, ситним, з усіх прийомів їжі. Полудень, або підвечірок, який додавався у незаможних селян лише під час важких польових робіт, складався з хліба з солоним салом (сирим або вареним) та цибулею (часником, огірками). Іноді, багатші, брали з собою в поле ще й коржі. І лише після заходу сонця починалася вечеря. Як правило, на вечерю хазяйки подавали завжди свіже зварену страву.
Як практично, так і «теоретично», на прикладах своєї родини засвоювали юні подоляни прадавні правила спілкування з людьми, психологічно готували себе до виконання певних морально-стичних обов'язків перед друзями, приятелями, знайомими. Так, наприклад, узвичаєним серед подолян було правило званого чи незваного гостя в дім завжди передусім запросити до столу. Якщо він заходив до хати під час обіду, коли члени родини були за столом, то ознакою його вихованості було традиційне побажання добробуту в сім'ї словами: «Хліб та сіль». Гостя годилося зустрічати дуже привітно, бо була така ознака, що гість в обідню пору (чи там на сніданок, вечерю) приносив у дім достаток. Побутувало навіть такс роз'яснення: «Той, хто нагодився на обід, то — достойний; і той достойний, до котрого нагодився гість» (тобто — хазяїн, господар дому).
Після взаємних привітань гостя щиро припрошували до спільної трапези і садовили його на найпочеснішому місці за столом біля хазяїна господи.
Якщо гість приходив до хати в інший час. обов'язком хазяїна було залишити всі свої справи і приділити йому якнайбільше уваги. При цьому його садовили біля столу, уважно і зацікавлено вислуховували, а тим часом хазяйка збирала на стіл найкращу закуску для частування гостя. Як правило, для гостя виставлялось із продовольчих запасів сім і все краще, чого дуже часто і самі господарі не вживали в будень. Обов'язком гостя було, після певних церемоній (відмовляння від їжі, посилання на те, що не голодний тощо), покуштувати кожної страви, бо великою образою для хазяйки розцінювалась принципова відмова від частування.
Дуже часто діти могли спостерігати прояви безкорисливої турботи дорослих про своїх сусідів, родичів, односельців. При чому, окремі з них оцінювались як споконвічний моральний обов'язок. Так, наприклад, у випадку смерті кого-небудь з селян на найближчих його сусідів, приятелів чи знайомих покладалось неписаними законами завдання викопати могилу для покійника, зробити домовину, а потім і дерев'яний хрест над гробом. Така форма виряджального опікунства над покійним для окремих подолян ставала навіть виявом особливого змісту релігійного подвигу і високого пориву боголюбивої душі. Майже до сьогодні на Поділлі зберігся звичай копати могилу і робити домовину безкоштовно, але з матеріалу, який дають для цього найближчі родичі покійника.
За народним розумінням подолян, діти завжди повинні незаперечно слухатись батьків. Забезпечити належне, в дусі традицій, виховання дітей — розглядалось сільською громадою не лише як право батьків, але й як їх святий обов'язок перед Богом. На батьків покладалась повна відповідальність за дії і поведінку дітей до того часу, допоки вони не заводили собі окреме господарство. При цьому вік дитини не мав зовсім ніякого значення.8
Зміст сімейно-побутового виховання підростаючих поколінь в подільській сім'ї мав свої суттєві особливості відносно юнаків і дівчат. Зазначені відмінності визначались, насамперед, характером виробничо-господарської діяльності чоловіка чи жінки в сімейному домашньому господарстві. Перше, що глибоко усвідомлювалось дітьми у сім'ї, це суто сімейний розподіл виробничих обов'язків і функцій залежно від статі. При цьому весь обсяг технологічних операцій і трудових дій поділявся на досить чітко означені три категорії: 1) чоловіче діло; 2) жіноче («бабське»); 3) спільне діло. У відповідності до такого розподілу, віками визначались і конкретизувались ті вміння й навички, котрі вважались вкрай необхідними майбутнім чоловікові і дружині і прищеплювались юнакам та дівчатам з дитячих років.
За неписаним законом народного звичаєвого права вважалось те, що чоловік та жінка (дружина) приживуть спільно — складає загально сімейне майно. З нього виділялось віно, або ж весільний посаг, дочкам; воно ж переходило в спадщину в цілому або ж по частинах. Разом з цим у подолян не виключалось визнання деяких пріоритетних прав чоловіка чи жінки на окремі продукти домашньої праці і виробничо-господарської діяльності. Визначальним тут було те, продуктом якого діла (чоловічого чи жіночого) були конкретні речі, предмети або ж виручені від цього грошові кошти.
До розряду суто чоловічих справ належали: агротехнічний обробіток землі (поля), виконання ремонтних і благоустрійних робіт на подвір'ї, забезпечення господарства лісоматеріалами і дровами. Сферою «чоловічого діла» також охоплювались всі ті справи, котрі стосувались «млина, коней, возів, сільськогосподарського реманенту, постолів, мотузків і т. ін.»
Жіноче діло полягало в обробітку присадибного городу, в збиранні з городу вирощеного врожаю: овочів, фруктів, і в подальшій переробці їх, або ж приготуванню з них страви чи якихось інших продуктів харчування. Жіночою справою був помол хліба (зерна) на жорнах, робота біля льону і конопель (тут чоловік мав своїм обов'язком лише виорати і посіяти насіння), прядіння, ткання, спорядження білизни, дотримання чистоти й порядку в домі, опалення житлового приміщення, господарський догляд за домашньою птицею та дрібною худобою.
А спільна робота поширювалась лише на такі трудомісткі польові сезонні, а до того ж «строкові», роботи, як збирання врожаю хліба або ж заготівля сіна тощо.
Розподіл всього переліку домашніх робіт на три категорії визначав і закріплював в багаторічних традиціях, як своєрідних нормах звичаєвого юридичного народного права, зміст таких понять як «господар» чи «господиня» дому (місцями: хазяїн і хазяйка дому). Так, основним обов'язком господаря дому було у всьому турбуватись про своє сімейство. А саме: годувати його, взувати, справляти верхній одяг, як, наприклад, свитку, шапку, кожух, кожушанку, бурку, пояс.
Свій, специфічний, перелік «посадових» функцій хазяйки був і у старшої в домі жінки, найчастіше — дружини господаря, що визначався змістовою сутністю жіночого діла.
Дуже важливо зауважити, що, власне, характерне для всього українського народу, що «категоріальний» розподіл виробничо-господарських функцій і обов'язків на чоловіче й жіноче діло зовсім не орієнтувався лише на прагматичні міркування суто ділового характеру. Навіть в умовах жорстокої боротьби подільської сім'ї з не завжди сприятливими для господарювання природно-кліматичними факторами чи торгово-ринковим диктатом не помічалось девальвації багатьох понять і категорій морального, етичного порядку. Так, наприклад, найбільш важкі, строкові сезонні господарські роботи на основі принципів спільної праці завжди передбачалось виконувати колективними зусиллями і чоловіків, і жінок дому. Однак за будь-яких умов вважалось непристойним для чоловіків двору, щоб жінки косили або ж ходили за плугом.8
З наведеного вище розуміння подолянами змісту чоловічого або жіночого діла брали свої витоки процеси формування комплексу особистісних якостей юнака чи дівчини в сім'ї. Так, чоловіча половина на прикладі батька внутрішньо орієнтувалась і набувала певних практичних знань, умінь і навичок для того, щоб бути готовим прогодувати свою сім'ю, одягти в розумінні забезпечення насамперед, необхідних коштів для сімейно-побутових витрат. Дочки ж, на чолі з матір'ю, вправлялись в спорядженні всього домашнього «начиння», в першу чергу — білизни, легкого одягу: сорочки та штани для чоловіків, кофти, сорочки, спідниці, плахти, гуньки тощо для жіночої половини.
Внутрісімейний поділ праці і основних виробничих функцій у подолян виразно позначився на системі тих найважливіших якостей, котрі повинні бути сформовані у юнаків та дівчат в процесі сімейно-побутового виховання.
Так, в загальній характеристиці юнака насамперед цінувались працелюбність, моральна готовність і вміння вести господарство (в межах «чоловічого діла»), навички здійснення торгових операцій. Але значно ширшим був перелік господарсько-ділових якостей жінки в сім'ї. По-перше, спостерігалось принципово інше трактування у жіночої громади тих господарських якостей, котрі властиві були й чоловікам. Якщо оцінювалась працелюбність, працьовитість хазяйки, то обов'язково у комплексі з такими рисами, як охайність, акуратність, вправність, розпорядливість; оцінювалось загальне вміння вести господарство — обов'язково з елементами опанування прийомами побутово-ремісничої праці (навички ткання, прядіння, фарбування, вишивання та ін.). Набагато ширшим було й коло розрахунково-економічних умінь жінки, пов'язаних з розподілом домашньої продукції і оплатою незначних послуг для дому та сім'ї із зовні.
Прадавнім звичаєвим правом освячені були у подолян побутові стосунки між батьками і їх дітьми. Тут сини й дочки завжди сповідували щиру любов і пошану до своїх батька-матері. Синівським чи дочеринським обов'язком була незаперечна покора батькам; різко засуджувались, отже, найменші прояви строптивості, непокірності, норовистості, примхливості. Такі результати зумовлювались до певної міри узвичаєною програмою батьківського виховання на засадах шляхетності, доброчесності і страху Божого. Ці настави мали настільки вагомий вплив, що навіть починаючи самостійне подружнє життя, діти пильно дослухались порад своїх батьків і старших родичів. Зокрема, шлюб між молодими людьми завжди укладався при згоді на те батьків. Особлива увага зверталась на такі якості нареченої, як доброчесність, соромливість, працелюбність, котрі дуже виразно проявлялись для спостереження широким загалом на спільних польових роботах або ж на гулянках, «музиках», вечорницях тощо.
Про майбутнього зятя батьки дівчини грунтовно вивідували якої він поведінки в побуті, чи не мас нахилу до п'янства, чи не примхливий, не норовистий і т. ін. І лише при взаємному задоволенні інтересів і запитів обох сторін щодо особистих якостей парубка і дівки давалася з боку їх батьків згода на шлюб. Випадки непослуху, ігнорування волі батьків хоч і траплялись, але дуже рідко і майже завжди засуджувались громадою.
Взагалі на Поділлі парубки і дівчата виявляли глибоке пошанування не лише щодо батьків, але й всім старшим роками. Так, прийнято було або дівчина, як зустріне старшого на дорозі, навіть і з коромислом на плечах та відрами повними води, то мала опустити очі долу і зупинитись на той час, поки мимо неї не проходив подорожній.
Юнаки ж завжди зобов'язувались знімати перед старшими людьми шапку, низько кланялись їм, а в бесіді не перебивати їх мови та уважно дослухатися до їх порад. Така поведінка визнавалась за добре виховання, ґречність, а супротивне цьому — зарозумілість, зухвалість тощо спричинювали загальну громадську зневагу юнака.
Треба сказати, що основними методами і засобами сімейно-побутового виховання дітей були: особистий приклад батька й матері, старших членів сім'ї, посильна участь в основних календарно-виробничих роботах, а також постійні трудові обов'язки в домі і на домашньому господарстві і століттями освячені традиції подільського люду та його звичаї.
З наближенням молодих людей до часу самостійного вибору свого подальшого життєвого шляху серед народних виховних засобів значно зростала питома вага стичних бесід та монологічних диспутів (повчань і заповітів) батьків і авторитетних в громаді старших людей. Своїм змістом вони спрямовували на те, що перед кожною л юдиною відкриваються в основному дна шляхи вжиття: шлях світлого, возвеличуючого особистість щастя, і шлях гіркого безголів'я, нещастя. І ці шляхи дуже тісно переплітаються, так, що найменша втрата почуття міри межує з людськими оцінками супротивно-протилежного значення. З одного боку долею може бути призначена людині важка й виснажлива праця, яку конче необхідно виконати керуючись високим почуттям обов'язку перед сім'єю, батьками, громадою, а з другого боку — кожна шляхетна, доброчесна дія знаходить високу оцінку серед односельців і забезпечує відчуття істинного щастя. На окреслених в життя шляхах часто можна зустріти солодкі, але оманливі спокуси, зваби, проте справжня радість і задоволення — утриматись перед ними і утвердити своє ім'я в істинно людських діяннях, освячених високою мораллю прадідівських звичаїв. Життя може подарувати насолоду тихим, безтурботним щастям в колі дружньої сім'ї, а може й влаштувати суворі випробування самостійністю і низкою довгих одноманітних днів, сповнених постійними житейськими незгодами.
Важливим засобом цілеспрямованого сімейно-побутового виховання у подільського населення треба визнати й різні форми й жанри усної народної творчості: байки, побрехеньки, співомовки, загадки тощо. М'яким гумором, незлобливим сміхом, незатійливим дивацтвом героїв народних казок та переказів увага молодих членів сім'ї акцентувалась на вихованні господарської турботливості, особистої відповідальності перед родичами та односельцями, готовності до побутово-господарської праці, економічної кмітливості та підприємливості, багатьох інших ділових якостей.
Сімейно-побутове виховання — це лише одна ланка складного і багатогранного процесу підготовки підростаючої молоді до громадського життя на Поділлі. Головним своїм завданням воно вбачало, по-перше, забезпечення довічного усвідомлення основних прав і обов'язків кожним з членів сім'ї, а по-друге — виховання поваги до юридичних традицій і звичаїв подільського народу щодо нагромадження майна і принципів володіння ним. Були й інші задачі, вирішення яких передбачалось засобами сімейно-побутового виховання, проте вони зосереджувались переважно знову ж таки на питаннях регулювання матеріально-майнових відносин. Що ж стосувалось морально-етичних норм, то вони контролювались релігійним вченням, яке розглядало право власника як освячену категорію.
Серед різних форм соціалізації молоді, тобто прилучення її до життєвих норм і цінностей своїх земляків, на Поділлі найбільш масовими і дуже ефективними за своїм виховним і навикоформуючим впливом були «парубоцькі громади».
Громада — це була певна спільність парубків і дівок, тобто окремий гурт неодруженої молоді. Здебільшого у невеликих поселеннях була одна така громада, а у великих — декілька, в окремих частинах, кутках села.
Як звичайне, кожний юнак, чи дівчина, як підросте настільки, що може «ходити на вулицю» і приймати участь в молодіжних справах, забавлянках, хороводах тощо, потенційно може стати членом громади. Проте на практиці при цьому слідкували, аби були витримані декілька умов визнання зміни їх статусу. По-перше, чітко були означені вікові рамки. Найчастіше до громади приймались хлопці 16-17 років і дівчата 15-16 років. В народі вважалось, що в цьому віці і хлопці і дівчата вже готові до повноцінної участі в виробничо-господарських процесах (зокрема — бути добрими косарями і пряхами), а відтак — і до того, щоб мати певні економічні можливості для утримання сім'ї. Це становило першу умову вступу до парубоцької громади. (В давні часи були й «дівочі громади», але на кінець XIX ст. вони злились з парубочими).9
Щодо вікового критерію, то він був одним з вирішальних при визначенні соціального і сімейного статусу молодої людини. Так, і хлопчики, і дівчатка, допоки виховувались в хатньому середовищі, зараховувались до першої категорії підростаючого покоління і іменувались загальним означенням — «діти». Здебільшого, в цій групі вони перебували до 5-6 років свого життя і в цей час майже не брали ніякої участі в господарсько-побутовому житті сім'ї.
Друга вікова група складалась з «хлопців» та «дівчат». На них покладалось уже дуже багато хатніх та господарських обов'язків. І доглядати за молодшими братами і сестрами, і пасти домашню птицю та худобу, і прислуговувати старшим членам сім'ї за різних обставин, і йти на заробітки, в найми чи на службу, якщо цього потребує економічно-господарче становище родини. При цьому, як звичайно, з думкою підлітків («недолітків») ніхто не рахувався, так , як і кошти, зароблені ними «на боці», використовувались в сім'ї без будь-якої їх згоди. Мало того, найменші спроби хлопців чи дівчат заявити свої права і відстояти їх викликали не лише в сім'ї, але й в громаді осуд, висміювання та глузування. Окрім того, їм заборонялось виходити на вечорниці, на музики тощо — тобто, на ті розваги, де брала участь старша молодь...9
Різка переміна в соціально-громадському та сімейному становищі юнака чи дівчини наставала з визнанням їх «парубком» чи «дівкою». Так, коли хлопець ставав парубком, членом парубоцької громади, він, по-перше, відразу звільнявся від усіх хатніх робіт, та й зрештою — всього того, що накидалось на хлопця. Разом з цим, парубок набував права самостійності щодо свого власного становища. У справах родинних та господарських з ним обов'язково радились вже і на поради його завжди зважали. А коли траплялось, що він зрікався висловити свою думку (робіть, як знаете), до нього ставились дуже докірливо, немовби він не виконує свого обов'язку (який же з тебе парубок ?).
Отже, виходячи з таких перемін у функціональних обов'язках хлопця чи парубка, для того, щоб юнак чи дівчина вступили до молодіжної громади, потрібна була певна згода батьків. Суть такої згоди в тому, що вона до певної міри була тісно пов'язана з економічно-господарчим становищем родини взагалі, що й враховувалось громадською думкою поселян і складало другу умову.
І третьою основною умовою вступу до парубоцької громади була відповідність особистих рис характеру претендента усталеним моральним нормам. З одного боку, в розрізі цієї умови, пильно дивились, аби кандидат до парубоцької громади не мав за собою «лихої слави». А з другого — за дуже бажані риси вважались: жвавість, відвага, весела вдача, вміння співати пісень, запально танцювати, розповісти байку, казку чи й побрехеньку...
Якщо до вступу в громаду перешкод не було, кандидата приймали. Але він ще не визнавався за «парубка» чи «дівку». Обов'язково потрібно було задовольнити вже не так умову, як певну конкретну вимогу. Хлопець чи дівчина неминуче мали поставити «могорич». При цьому могорич приймався і грошима (хлопець — четвертак, а дівчина — пів четвертака («копу») грошей платили), і горілкою (від «кварти» до «гусака» (1/4 відра) з парубка). Роль останньої форми могоричу була на Поділлі аж надто великою. Коли хто відмовлявся від частування громади, то його не лише осуджували, але певною мірою і карали. Так, якщо під час косовиці хтось, прийнятий з хлопців до парубоцької громади, не поставив могоричу, то його клали на перший покіс і били мотузками, сплетеними з скошеної трави. Або ж купали в річці чи криниці. Часом через це заставляли в шинку косу «нового парубка» і за неї купляли горілку («могорич»), а хазяїн опісля мусив вже ту косу викупити за гроші.
Варто зауважити, що не всяке молодіжне об'єднання визнавалось як громада. «Парубоцькою громадою» гурт хлопців та дівчат ставав лише тоді, коли він мав, по-перше, спільну, єдину для всіх членів, якусь конкретну мету чи справу. А по-друге, коли в досягненні цієї поставленої мсти чи впорядкуванні якої справи приймали участь всі члени спільності. Велике значення мало й те, чи відчувають всі члени товариства почуття певної захищеності в громаді; чи спостерігається примірна рівність прав і обов'язків серед парубків та дівок.
Оперативне врядування покладалось в громаді на «отамана», який вибирався за загальною згодою і завжди з числа одружених і досить багатих, заможних, молодих хазяїв. Таке виключення в «парубоцькій громаді», щодо одруженого отамана, мало певний життєво-практичний сенс. Так, аргументувалось в народі, одружений отаман ніколи не піде в шинок з парубками і не буде пропивати там «громадські гроші». А якщо й трапиться яка розтрата спільних коштів, то з багатого завжди можна стягти належне. При цьому, по звичаєвому праву, «громада» могла навіть безкарно взяти, наприклад, волів недбайливого отамана і продати їх для поповнення казни.8
Парубоцтво хоч і являло собою окрему структурну одиницю сільської громади, проте невідривно було пов'язано з життям односельців. Незважаючи на те, що парубоцька громада мала свої окремі інтереси, на неї накладався загальний обов'язок брати організовано, як товариство, активну участь у всіх громадських справах села. Сукупність таких обов'язків старшої молоді складала зміст громадської служби сільського парубоцтва, яку можна означити трьома основними напрямками, або ж ділянками особливого виявлення активності. Перше, це посередницька діяльність парубоцької громади. Вона охоплювала налагодження і регулювання стосунків села з місцевою владою, а саме: волостю, старшиною, правоохоронцями. Парубоцтво було виконавчим органом тих постанов, що їх утверджувала влада, і через які забезпечувався певний порядок сільського життя. Разом з цим, в однаковій мірі парубоцька громада пильнувала за переведенням в життя і тих бажань та рішень, що їх було прийнято на сільському сході поселян та санкціоновано владою до виконання.
Через парубоцькі громади налагоджувались стосунки мешканців села з місцевими землевласниками, їх управителями, економами тощо; укладались угоди щодо користування селянами поміщицькими угіддями (лісами, випасами, сінокосами та ін.).
Другу групу функціональних звичаєвих обов'язків парубоцької громади складали питання дотримання нормального, узвичаєного, порядку життя в селі. Це була функція, так би мовити, внутрішнього справування в сільській громаді. Основним змістом цієї ділянки громадської служби парубоцтва був суворий аналіз та оцінка поведінки і вчинків членів молодіжного товариства. Тут пильно услідкувалось за тим. аби дії хлопців, а то й парубків, не викликали незадоволення, «догани» чи осуду з боку поселян, якщо порушується спокійний лад життя, або ж ті чи інші звичаєві чи морально-етичні норми. Все це прискіпливо обмірковувала громада, а якщо нею визнавалось за потрібне, то й сільський сход, який ухвалював той чи інший вирок з приводу негідних дій чи вчинків («проступків»). І знову ж таки, виконання вироків, чи покарання винних, покладалось на парубоцьку громаду. Таким чином, через саме парубоцтво запроваджувався і підтримувався громадський лад та спокій в житті села і культивувалися гарні манери та шляхетні норми поведінки і виважене регулювання стосунків між молодими поселянами.
І ще одна ділянка справ, за організацію яких відповідало парубоцтво — це проведення різних сільських свят і урочистостей, церковних процесій тощо (на Водохреща. освячення храмового дня села, великодні гуляння і ін.). Тут підготовка такого масового народного дійства і виконання його повністю покладались на парубоцьку громаду, якій, проте, ніколи не відмовляли в порадах і допомозі старші члени сільської общини. Парубки та дівки і самі брали участь в означенні того чи іншого характеру святкових урочистостей (наприклад, несли хрести, корогви чи образи), а ще більше мусили слідкувати, аби все «було порядно та гаразд». Похвала чи зауваження з цього приводу завжди дуже пильно приймалось до уваги всім товариством парубоцької громади.
До сказаного треба ще додати, що за обов'язок парубоцтва вважалось ще у складі всіх членів молодіжного гурту вітати з приводу великих свят найбільш шанованих мешканців села. Зокрема — з святом Різдва, Новим Роком, Великоднем. Повсюди на Поділлі за правило вважалось ходити до поселян з колядками, щедрівками, «посівати» їх на щастя та здоров'я.9
Членство в парубоцькій громаді закінчувалось з вступом парубка чи дівки до шлюбу. Як відомо, сімейні турботи молодого подружжя різко обмежували їх громадську активність. Тому набутий в парубоцькій громаді досвід усвідомлення і дотримання норм звичаєвого права і моральних цінностей суспільного життя був найбагатшим джерелом соціалізації, формування громадянських якостей молодих людей.
Дуже цікавою виховною формою і проведення дозвілля, і, до певної міри, спільної праці були «вечорниці» та «досвітки». Такі зібрання молоді широко знані по всій Україні, але на Поділлі вони мали свій окремий зміст, що дозволяє говорити з певною означеністю про «подільські вечорниці».
Вечорниці, як зібрання лише членів парубоцької (дівоцької) громади, починались восени і тривали до Великого Посту. На вечорниці та досвітки збирались в хаті вдови чи самотніх людей похилого віку. Рідше траплялось проведення вечорниць у «солдаток», чоловіки яких були «на службі» та в молодого бездітного подружжя. Проте, про це мали потурбуватись дівки — де «домовити» хату для вечорниць. Вони ж мали потурбуватись і про освітлення та опалення хати, про те, щоб була забезпечена смачна вечеря. На парубків в цьому відношенні покладалось забезпечити напої, горілку там, чи вино та наливку, ласощі для дівчат та веселощі, часом в особі сільських музик та місцевих дотепників.
Зійдеться молодь, почнеться статечна та поважна мова. Дівчата прядуть, вишивають, в'яжуть та мережать свої нехитрі вироби домашнього вжитку. Майструє й дехто з парубків нескладні вироби ручного промислу: плетуть поворозки чи ладнають збрую. Окрім цього, наприклад на Кам'янеччині, часто всі разом лущили насіння кукурудзи тощо. Але поступово де-не-де вчувається дотепне слово, жарт, а там підуть веселі спогади, розповіді, побрехеньки... Хтось стиха пісню починає, а той — пританцьовує вже в такт. А тут ще й музика нагодився — і пішло... Хіба тільки на якийсь час вечеря всіх притамує, а опісля вже й наче не було досить важкого напруженого трудового дня, а то чи й завтра знову не братися зранку до праці.
Але ж не в цьому особливість подільських вечорниць. Не один з дослідників народного побуту на Поділлі вражався тим, що тут молодіжні вечорниці вже аж перед ранком закінчувались спільним спанням парубків з дівчатами.10 Траплялись навіть поспішні висновки на основі цього про притаманну розпусту подолян та хиткість їх моральних устоїв. Але ж якими поверховими були такі висновки. Подумати лише: сплять попарно.1 Та не ницість це, а прояви високості моралі мешканців Подільського краю. То було величезне випробування для розпаленої попередніми розвагами молоді. Але такою була сила розуміння чистого кохання, така твердість віри і моральність простих сільських людей, таке, зрештою, значення прадавніх звичаїв і заповітів старших, що таке контактне зближення парубка та дівки в молодому віці на одному ліжку, а то й на долівці, не лише не утверджувало розпусти, а й запобігало їй. За незначними винятками, з точки зору суворої громадської моралі таке спільне спання було бездоганним. Були впевнені в цьому і батьки молодих, коли ті поверталися додому з вечорниць часто із сходом сонця.
Відгадка цього, справді рідкого явища, полягає в тому, що спільне спання опісля вечорниць дозволяли теж собі не всі. Як правило, це були ті, котрі полюбились вже одне одному, і якщо ще й не на словах, боячись зізнатись в найпотаємнішому, то в глибині душі вже вирішили жити одне для одного. І обов'язково — як прадідівський закон вчить. Отже, сам парубок не смів навіть чогось помислити негарного, остерігаючись загального осуду. Але не менше на захисті дівочої честі стояла й його обраниця. При цьому набагато більше тут важили і громадська думка, і особливо вразливе переживання почуття сорому, і відчуття гріха перед Богом.
Тут доречно зауважити, що взагалі парубки на Поділлі завжди традиційно в сільській громаді пильно стояли на сторожі дівочої честі і подружньої вірності. Широко відомі випадки, коли схильній до розгульного життя дівці вони вимащували вікна чи ворота дьогтем. А якщо попадався на прелюбодійстві чоловік чи жінка, то не уникнути було їм прилюдного осміяння, а то й жорстокого покарання.
Пройшли роки, і нові звичаї утверджуються. І в арсеналі народної педагогіки сьогодні набагато більше різних форм і засобів щоб виховати порядну людину, забезпечити активний відпочинок молоді і належне психологічне розвантаження напруженої стресами душі. Проте як було би добре, якби за діалектичними новаціями не загубилися у подолян, і молодих, і старших, зерна людських чеснот, паростки шляхетності і омите рікою часу почуття особистої гідності.
ЛІТЕРАТУРА
1. К. М. (Мельник К.) Путевые очерки Подолия. — К., 1884. — С. 15-16.
2. Георги И. И. Описание всех, обитающих в Российском государстве, народов и их житейских обрядов, обыкновений, одежд, жилищ, вероисповеданий и прочих достопамятностей. — СПб., 1799. — Часть IV. — С. 345-346.
3. Сицинский Е. Семейная жизнь в Подолии в первой половине прошлого века. — Каменец-Подольский, 1891. — С. 10.
4. Побережье Подолии // Киевская старина. — 1898. — Т. 62. — С. 65-74.
5. Павлович А. Предсмертное наставляние матери-крестьянки своим детям // Подольские епархиальные ведомости. — 1866. — №1. — С. 25-28.
6. Янушевский И. Очерки церковной и гражданской жизни Подолии // Прибавление к подольским епархиальним ведомостям. — 1891. — № 36. — С. 891-895.
7. Тарнавский Л. Краткая история Подолии и вопросах и ответах. Для учащихся в народних училищах и церковно-приходских школах. — Каменец-Подольский, 1893. — С. 8-9.
8. Чубинский П. Очерк народних юридических обычаев и понятий в Малороссии. — Архангельск, 1859. — С. 682-684, 708-709.
9. Камінський В. Парубоцькі громади на Поділлі як звичаєво-правний інститут // Камінський В. Нариси звичаєвого права України.— Київ, 1928. — С 1-18.
10. Боржковский В. «Парубоцтво», как особая группа в малорусском сельском обществе // Киевская старина. — 1887. — Т. 18.— С. 765-776.
|
