Степанков В. С. "РОЗВИТОК ПОДІЙ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ НА ТЕРИТОРІЇ ПОДІЛЛЯ ВЛІТКУ 1648 РОКУ"
6 декабря 2005
Сучасний етап розвитку вітчизняної україністики відзначається складними процесами переосмислення й переоцінок існуючих концепцій минулого України, творчого освоєння багатої спадщини зарубіжної історіографії. Виникли сприятливі умови для науково-пошукової роботи краєзнавців. Адже без ґрунтовного вивчення ними історії своїх регіонів сумнівною виглядає перспектива створення фундаментальних досліджень. Так, наприклад, ніколи історики не зможуть відтворити на сторінках праць грандіозної панорами боротьби народних мас України у роки Визвольної війни за створення незалежної держави й утвердження у ній нового прогресивного типу господарства — козацького (Автор не поділяє усталеної в радянській історіографії концепції Визвольної війни з її традицією обмежувати хронологічні рамки 1648-1654 pp. й обходити мовчанкою її смислу і головної мети — досягнення незалежності і створення суверенної національної держави. (Див.: Смолій В., Степанков . У пошуках нової концепції Визвольної війни українського народу XVII ст. — К.. 1992), якщо не буде детально досліджений її розвиток у кожному регіоні, районі чи навіть окремо взятому пункті. Виходячи зі сказаного, у даній статті автором робиться спроба, на основі вивчення різних джерел і праць істориків, з'ясувати в основних рисах перебіг боротьби українського населення Поділля (територія Брацлавського і Подільського воєводств) проти національно-релігійного й соціального гніту влітку 1648 p., коли вона досягла своєї кульмінації.
Перші заворушення у південно-східній Брацлавщині почалися у березні 1648 р. За визнанням коронного гетьмана М. Потоцького, зробленим королю у листі від 21 березня (Датування подається за старим стилем. ), шляхта умовляла його, щоб «рятував Україну (так тоді називалася територія південно-східної Брацлавщини і півдня Київщини — Авт.) і поспішив погасити згубне полум'я, яке так розгорілося, що не було жодного села, жодного міста, в якому б не лунали заклики до свавілля і де б не зазіхали на життя і майно своїх панів і орендарів».1 Розгром українськими полками Б. Хмельницького польського війська 6 і 16 травня під Жовтими Водами і Корсунем створив сприятливі умови для переростання руху невдоволення і пасивного опору у відкрите повстання. Можливість подібного розвитку подій у Поділлі й інших регіонах непокоїла далекоглядних представників панівної еліти Речі Посполитої. Так, перебуваючи у полоні, М. Потоцький відіслав листа сину, кам'янецькому старості, застерігаючи його не залишати міста й радячи домагатися від уряду надіслання кам'янецькій залозі допоміжних сил. Одночасно коронний гетьман звернувся з проханням до примаса М. Лубенського негайно зміцнити Бар, де зберігалися гармати й військові припаси коронної армії, побоюючись, щоб вони не потрапили до рук українців.2 Брацлавський воєвода А. Кисіль у листах до сановників протягом другої половини травня підкреслював готовність українських «хлопів» (серед них і подолян) перейти на бік Б. Хмельницького, що могло б привести «Ойчизну» до загибелі на зразок Римської імперії.3 Підчаший коронний М. Осторог, характеризуючи ситуацію у Подільському і Руському воєводствах, повідомляв канцлеру Є. Оссолінському, що тут «Бог знає, що буде діятися, бо що холоп, то козак».4
Катастрофа польської армії, похід Б. Хмельницького до Білої Церкви, прибуття йому на допомогу хана Іслам-Гірея й проникнення татарських чамбулів у різні райони Київського, Брацлавського і Подільського воєводств викликали панічні настрої у шляхти, яка почала залишати маєтки й утікати під захист міцних стін міст-фортець чи подалі у безпечні райони Речі Посполитої. У кінці травня А. Кисіль констатував від'їзд шляхти навіть з таких міст як Полонне, Корець, Заслав і Гоща (південна Волинь)5. Паніка охопила і Львів, про що свідчить лист від 25 травня львівського адвоката С. Кушевича. «Тут у Львові,— писав він анонімному адресату,— нас перебуває велика кількість людей всіх станів, становища й віку у страху й трепеті вдень і вночі. Відчинена лише одна брама, при якій, через тисняву людей і майна, велике сум'яття. Військо в кам'яницях, військо в ратуші, військо на мурах...»6
Вибуху повстання на Поділлі сприяв ще один фактор, а саме: надіслання сюди (які в інші регіони України) Б. Хмельницьким козацьких підрозділів, очолюваних досвідченими ватажками, для організації боротьби.7 Насамперед у 20-х числах травня такий загін під проводом полковника І. Ганжі з'явився на Уманщині і його рішучі дії знайшли масову підтримку в українського населення. До рук повстанців швидко перейшли Умань і навколишні міста й містечка. Розпочався процес формування з покозачених селян і міщан Уманського полку. Звідси Ганжа вирушив у напрямку Бершаді, перейшов р. Південий Буг, об'єднався з загоном Трифона з Усть-Бершаді і разом з ним на початку червня захоплює Бершадь, Верхівку, Олександрівку. Звідси попрямували на північ до Ладижина. Вся територія південно-східної Брацлавщини була охоплена полум'ям повстання. У середині червня ротмістр С. Калиновський повідомляв з Бару подільському судді, що «хлопське свавілля, почавши від Умані, таку гору бере, наче друге військо Хмельницького».8
Одночасно з І. Ганжею з-під Білої Церкви на чолі кількох сотень козаків Черкаського полку подався у північно-східний район Брацлавщини полковник М. Кривоніс, якому судилося зіграти надзвичайно важливу роль у розвитку боротьби у Поділлі і півдні Волині, стати одним з визнаних керівників Визвольної війни. Тому вважаю за доцільне зупинитися на характеристиці цієї однієї з найвидатніших постатей всенародної революції 1648 року.9 На жаль, збереглося дуже мало даних про його життя і діяльність до початку Визвольної війни. Насамперед відзначу, що досліднику Л. Винару вдалося переконливо спростувати поширену в історіографії думку про іноземне (шотландське) походження Максима.10 Виходячи з того, що у 1648 р. його син командував козацьким полком, очевидно, не дуже помилимося, коли припустимо за час народження рубіж XV1-XVII ст. Значно важче з'ясувати місце народження та соціальне походження. У джерелах і літературі знаходимо звістки про такі міста як Острог, Могилів-Подільський, Вільшанка й натяк на поселення, що належало одному із магнатів Немиричів.11 Найвірогіднішим виглядає місце народження м. Могилів. Чому? Нам вдалося відшукати джерела, які засвідчують проживання у середині XVII ст. роду Кривоносів у цьому місті, де він відігравав помітну роль. Так, Олександр Кривоніс у 1659 р. обіймав посаду наказного полковника Подільського полку, а Стефан Кривоносів був козаком Могилівської сотні. У 1666 р. О. Кривоніс уже виконував обов'язки могилівського війта.12
Швидше всього батько М. Кривоноса працював ремісником і він сам набув професії чи то слюсаря, чи то кушніра. Отримав освіту, про що промовляють його листи до магната В. Д. Заславського і полковника К. Корицького. Не виключаємо, що певний час міг займатися торгівлею, поставляючи товар до Польщі.13 Одружившись, ростив сина й можливо інших дітей. Невідомо, що змусило його стати на шлях боротьби з існуючими порядками. Є лише згадки, що М. Кривоніс був схоплений і засуджений судом до смерті.14 Уникнувши її, він подався на Січ, де зажив слави безстрашного й досвідченого моряка. За свідченням С. Кушевича, «був у найважчих місцях Гелеспонту і Середземного моря», а також знайомим з океаном.15 Не можна виключати, що М. Кривоніс, як мандрівний вояка, наймався на військово-морську службу у різних західноєвропейських державах.16
Напередодні 1648 р. він повернувся в Україну, близько зійшовся з чигиринським сотником Б. Хмельницьким і разом з ним взяв участь у підготовці козацького повстання. Відіграв важливу роль у здобутті перемог під Жовтими Водами і Корсунем. Враховуючи стратегічне значення Поділля у майбутній боротьбі, гетьман направив сюди М. Кривоноса, покладаючи надії на його досвідченість і здібності. Справді, як показали події, він володів великим організаторським і військовим талантом і, як особистість, відзначався незламністю волі, мужністю, яскраво вираженою непримиренністю до польського панування та ненавистю до існуючих соціальних відносин. Тому не випадково саме Максим стає влітку 1648 р. справжнім вождем українського простолюду, лідером радикального угрупування старшини, що породжувало певні розходження з Б. Хмельницьким з ряду питань внутрішньої і зовнішньої політики уряду.17
Близько 23-25 травня черкаський полковник підійшов до м. Погребище. Йому вдалося швидко порозумітися з міщанами і за їх допомогою оволодіти містом, в якому було винищено шляхту.18 Залишивши тут невелику залогу, стрімко подався на південь Брацлавщини у район Кальника і Дашева, захоплюючи по дорозі міста і містечка. Цей етап походу зафіксувався у народній пам'яті у таких словах пісні «Не дивуйтеся, добрії люди»:
Не дивуйтеся, добрії люди,
Що на Вкраїні повстало:
Ой за Дашевим, під Сорокою,
Множество ляхів пропало!
Перебийніс водить немного —
Сімсот козаків з собою.
Рубає мечем голови з плечей,
А решту топить водою.19
Після їх зайняття вирушив на захід до Немирова, «великого й багатолюдного міста», куди прибув у кінці травня. Маючи при собі універсал Б. Хмельницького до його мешканців, М. Кривоніс порозумівся з війтами і священиками, які готували повстання. Ввівши в оману залогу, козаки, при їх сприянні, 31 травня проникли у Немирів і разом з міщанами винищили жовнірів, шляхту, католицьке духовенство та євреїв.20
Продовжуючи наступ, полковник попрямував до Тульчина, приймаючи до своїх лав усіх бажаючих. У місті, яке мало міцний замок, перебувала сильна залога, що складалася з хоругв М. Байбузи, Я. Четвертинського й Мрозовицького, місцевої шляхти й утікачів з-під Корсуня. Сюди прибуло також чимало євреїв (переважно орендарів маєтків, шинків, млинів тощо) й католицького духовенства.21 Пізно увечері у четвер 8 червня під стіни Тульчина підійшов уже з кількома тисячами осіб М. Кривоніс. Після належної підготовки у суботу вони пішли на приступ. Козакам і повстанцям удалося подолати опір жовнірів і увірватися до міста. Однак, у цей час на допомогу залозі з Шаргороду примчало понад 500 вершників на чолі з брацлавським хорунжим Я. Дзиком та ротмістрами С. Росцішевським, А. Окунем, С. Холдаковським та іншими офіцерами. У запеклому бою козаки й повстанці зазнали поразки і, втративши понад 300 осіб, відступили до м. Клебані. Тут відбулося їх об'єднання із загонами І. Ганжі та Трифона, які визнали керівництво М. Кривоноса. Не гаючи часу, останній повертається до Тульчина, чого не чекало польське командування. Ранком 11 червня воно вирішило контратакувати козаків і повстанців. Під час тривалого бою М. Кривоніс зумів відрізати ворожу кінноту від замку й розгромити її. Залишивши на полі 200 осіб, решта жовнірів втекла до Шаргороду. Оволодівши містом, М. Кривоніс розпочав облогу замку.
У понеділок, за одними даними — внаслідок штурму, за іншими — шляхом добровільної здачі, він упав. Шляхтичі (польські й українські) , католицьке духовенство та євреї в основній своїй більшості були знищені.22
Щодо відношення повстанців до євреїв, то відзначимо, що у післявоєнний період радянська історіографія обходила мовчанкою це питання. Факти свідчать, що під час походу полків М. Кривоноса по території Поділля і південної Волині, як і в інших регіонах України, відбувалися розправи над євреями, хоча і не у таких масштабах, як це описує сучасник подій Н. Ганновер.23 їх причини лежали не в антисемітизмі українців, а у сфері соціально-економічних й побутових відносин. Справа у тому, що протягом першої половини XVII ст. широке розповсюдження отримала практика передачі панами євреям різних оренд, які, таким чином, стали виступати безпосередніми визискувачами селян, міщан і козаків. Так, казимирівський (біля Кракова) райця М. Голінський влітку 1648 р. занотував у своїх записах: «У немалій мірі євреї є причиною цієї війни і козацького заколоту, бо на Україні всюди багаті євреї поорендували у панів маєтки, броварні, ґуральні, млини, пасіки, збір мита. Тут накладали на підданих суворі данини й збільшували роботизни, чого Русь і козаки не могли зносити, бо невільно було у містечку, селі нікому собі пива варити, але у єврея пиво брати, нікому горілки й меду робити лише єврею».24 У листі до В. Д. Заславського у середині липня М. Кривоніс звертав його увагу на дії євреїв, як на одну з причин козацького повстання.25 Саме тому у кривавому вирі Селянської війни, що спалахнула в Україні влітку 1648 p., євреї-орендарі падали жертвами соціальної помсти повсталих народних мас.
Падіння Тульчина породило розгубленість у подільської шляхти. Барський підстароста А. Курдвановський в одному з листів з неприхованою тривогою констатував: «Вже взято Тульчин!., і Бар не витримає. Сама зрада тієї підлої Русі найгірша.» При цьому засвідчив факт масової втечі шляхти з маєтків: «Де охота панят, які по Диких полях татарських шугали, дбаючи про добру славу, а тепер з маєтків своїх утікаючих? І люди навіть бувалі з цих країв ідуть, які могли б дати відсіч тому ворогу... А тепер, коли до того прийшло, нікого не видно й не чути... Глинян пильнують,... а тут братам нашим на порогах шиї рубають, мордують, убивають.26 Хорунжий коронний О. Конєцпольський дав подібну характеристику настроїв подільської шляхти: «під Баром не залишилося ні душі, все, що живе, втікає. Бар залишений... русини не бажають ставати на захист; на нас упали всі нещастя відразу».27
Добившись перемоги, М. Кривоніс мав намір продовжити похід до Шаргорода, а звідтіля до — Бара. Тому через р. Сільницю почали зводити міст для перевезення гармат (лише у Тульчині їх здобули 17). У різні місця (аж до Подільського воєводства) направилися розвідувальні роз'їзди. Настрій козаків і повстанців був бойовим і рішучим, вони горіли нестримним бажанням ліквідувати національно-релігійне гноблення й панування шляхти, запровадити козацьке самоуправління ( яке, уданому разі, виконувало функції низової ланки органів влади Української держави, що інтенсивно формувалася у полум'ї Визвольної війни) й козацький (фермерський) тип господарства. Захоплені у полон козаки і повстанці стверджували, що тепер «держава перейшла від вас ляхів до нас козаків» і вони погодяться на переговори з Польщею тоді, коли опанують Поділля і стануть на р. Горинь.28 Успішні дії М. Кривоноса викликали масове повстання на півдні і південному заході Брацлавського воєводства. С. Росцішевський, який з-під Тульчина спочатку відійшов до Шаргорода, а потім вирушив до Тернополя, у середині червня повідомляв з Копайгорода, що лише у маєтках польного гетьмана М. Калиновського та О. Конєцпольського до зброї взялося 12 тис. селян і міщан, а коли козаки підійдуть до Шаргорода, то тут до них «сила їх прибуде». Підкреслював, що на своєму шляху вони кругом «зустрічали дуже підозрілих місцевих хлопів»29. У цей же час С. Калиновський, описуючи становище шляхти у Летичівському повіті Подільського воєводства, слушно зазначав, що якщо «тому хлопському свавіллю, яке тут чиниться, не дати належної відсічі, то загине сила шляхти і шляхетських домівок».30
Проте М. Кривоніс не виступив у напрямку Шаргород-Бар. Чому? На це запитання відповісти важко, бо джерела прямо не говорять про причину відмови від цього наміру. Як на думку автора, то вона полягала у розпорядженні Б. Хмельницького черкаському полковнику зайняти центр Брацлавського воєводства, розпочати формування козацьких полків й підготуватися до відбиття можливого наступу противника, так як після укладення на початку червня Білоцерківського перемир'я з Річчю Посполитою гетьман на деякий час розпустив військо і повернувся до Чигирина. У зв'язку з чим направив йому на допомогу кілька полків (Білоцерківський, Корсунський тощо) й призначив наказним гетьманом. Дані джерел свідчать, що під час свого походу М. Кривоніс підтримував зв'язок з Б. Хмельницьким. Навіть частину захоплених трофеїв у Немирові й Тульчині відіслав до табору українського війська. Саме тому він прямує до Брацлава, де розпочав активно створювати свою армію.31
Незважаючи на відхід полків М. Кривоноса, у другій половині червня повстання охоплює всю південно-західну частину Брацлавщини і східні райони Подільського воєводства. Загони повстанців формувалися за козацьким зразком, мали своїх писарів і навіть музику. Активну роль у їх організації відігравали місцеві священики. Скоординувавши свої дії, загони захопили Шаргород, який на деякий час перетворився в їх опорний пункт. 26 червня вони (чисельністю бл. 1,5 тис. осіб) підійшли до Томашполя, де перебувала польська залога, й запропонували їй скласти зброю. Оскільки одержали відмову, розпочали штурм міста. Але на допомогу залозі примчалося кілька сотень жовнірів на чолі з Холоневським, надісланих сюди Я. Дзиком. Тоді повстанці організовано відступили до Шаргорода і успішно відбили усі приступи хоругв Холоневського, які змушені були відступити до Томашполя. Ввечері повстанці, прихопивши з собою гармати, знову вирушили до Томашполя. У бою під його стінами вони зазнали поразки і, переслідувані жовнірами, втекли до Шаргорода. Вночі, запаливши місто й замок, разом з частиною міщан подалися на південний схід у Подністров'я, де зупинилися у Верхові на Яланці. Кілька десятків повстанців потрапило до полону, більшість яких Я. Дзик наказав відразу ж стратити. Захопленого військового писаря відіслав каптуровому суду Кам'янця. Згодом розпорядився покарати смертю решту 9 осіб у Шаргороді. Ця невдача не зламала повстанців і близько 29 червня вони перейшли у наступ, зайняли Баланівку й Клубівку, створивши, таким чином, плацдарм для нового походу на Томашпіль і Шаргород.32
Тим часом, у другій половині червня в районі Погребища вступає у межі Поділля на чолі 6 тис. війська один з кращих полководців Речі Посполитої спольщений український князь І. Вишневецький, непримиренний ворог справи національного визволення України, противник будь-яких переговорів польського уряду з Б. Хмельницьким. У листі до А. Кисіля від 11 червня він підкреслював: «Якщо після знесення кварцяного війська і ув'язнення гетьманів будуть задовільнені вимоги Хмельницького і він залишиться разом з тим гультяйством при давніх вільностях, тоді я у цій Вітчизні не бажаю жити, нам краще вмерти, ніж щоб поганство і гультяйство мало над нами панувати».33 Всупереч політиці урядових кіл, які схилялися до тактики переговорів, князь, рухаючись з Лівобережжя до свого мастку Вишнівця, вирішив власними силами придушити повстання у північних і центральних районах Брацлавщини. Залишивши Житомир, пройшов через Котельню і Вчорайше і раптово з'явився у Погребищах, де наказав посадити на палі війта з райцями, попами та іншими ініціаторами передачі міста М. Кривоносу. За визнанням анонімного офіцера, йдучи через Погребище, «здрайцям руки відрубують, на палі вбивають, стинають..., що там чинили страшно розповідати і писати».34
Звідси через Спичинці І. Вишневецький подався до Вахнівець, де теж було страчено кілька десятків повстанців. Довідавшись про перебування козаків у Немирові, який був власністю його племінників, відправив туди, ймовірно, 17 червня 5 хоругв на чолі з брацлавським стольником Я. Барановським (всього бл. 600 жовнірів). Вскочивши вночі до Ободного, жовніри перебили козацьку залогу, що складалася з 60 осіб. Від одного з полонених Я. Барановський дізнався, що у Немирові перебуває понад тисячу козаків, тому запросив допомоги у князя. Останній, рухаючись з головними силами до Прилук, негайно надіслав йому більше 200 вояків, які на світанку приєдналися до брацлавського стольника. Я. Барановський, розділивши хоругви на дві частини, одночасно атакував місто й замок. Захоплені зненацька козаки і міщани не змогли належним чином організувати оборону. Жовніри, подолавши укріплення, увірвалися до Немирова. Частині захисників вдалося вирватися з міста й вони поспішили до Брацлава. Решта (кілька сотень козаків і міщан) були захоплені у полон і страчені. Війта Немирова й священників після нелюдських катувань посадили на палі. Після цього Я. Барановський вирушив на з'єднання з І. Вишневецьким, яке відбулося під Прилуками, де також було вчинено жахливу розправу над запідозреними міщанами (одним відрубано перед костьолом руки, інших посаджено серед ринку на палі).35
Щоб поповнити запаси продовольства й фуражу, князь відправив до Немирова 200 драгун. Коли вони з'явилися біля міста, то його мешканці запросили допомоги у М. Кривоноса. Останній негайно її надав і міщани разом з козаками після кількаденної облоги замку, де засіли жовніри, захопили його і майже всіх їх знищили. Дізнавшись про це, І. Вишневецький послав 1,5 тис. жовнірів з наказом захопити Немирів, вирубати у ньому «винного і невинного», а саме місто спалити. Однак, козаки передбачили подібну реакцію руського воєводи і так укріпилися, що коли жовніри з'явилися під його стінами відразу ж зрозуміли, що захопити Немирів не вдасться і повернулися назад до князя, який прибув до Острополя.36
Отримавши перші відомості про каральні акції І. Вишневецького, М. Кривоніс відразу ж зібрав усі свої сили і в кінці червня виступив назустріч ворогові. 2 липня його підрозділи зайняли Вінницю37 і звідси подалися на північ до Махнівки. В авангарді рухалися полки (чисельністю бл. 3-4 тис. осіб) під проводом його сина Кривоносенка та білоцерківського полковника І. Гирі. У Махнівці (маєтку київського воєводи Я. Тишкевича, який запросив допомоги у І. Вишневецького) перебувало 2 хоругви воєводи, одна зібрана з шляхти Київського воєводства, а також кілька сотень шляхтичів, які збіглися сюди у пошуках порятунку. Командував залогою ротмістр С. Лев. 6 липня під стінами міста з'явилися козаки. Виманувши звідтіля жовнірів, І. Гиря і Кривоносенко навели їх на засідку, завдали поразки й почали переслідувати. Відразу ж розпочали штурм укріплень. Жовніри й шляхтичі відчайдушно захищалися. Тоді козаки запалили острог біля міських окопів і знову пішли на приступ. У цей критичний момент бою українські міщани відчинили брами і вони увірвалися на вулиці Махнівки. Жовніри й шляхтичі з боєм відступили до замку. Спроба козаків з ходу зайняти його зазнала невдачі. Тоді полковники наказали захопити кляштор бернардинів і взяті там гаківниці й гармату, розташували на дзвіниці, звідки повели вогонь по замку. Завдавши йому руйнувань, повели козаків на приступ, який увінчався успіхом. Лише кілька десятків жовнірів зуміли зачинитися у приміщенні їдальні і ще деякий час чинити опір.38
У другій половині дня І. Гиря і Кривоносенко дізналися про наближення ворожих сил. Справді-бо І. Вишневецький, перебуваючи вже за Острополем, вирішив допомогти Я. Тишкевичу захистити Махнівку. Не гаючи часу, на чолі 18 хоругв кінноти (бл. 1,5-2 тис. осіб) подався до неї (обоз з рештою війська направив до Бистрика) і незабаром об'єднався з хоругвами Я.Тишкевича. На військовій раді вирішили завдати одночасного удару по ворогу спереду і з тилу, тому жовнірів розділили на дві групи. Щоб нагнати страху на козаків, при наближенні до міста, вчинили великий шум з окриків та звуків труб і барабанів. Однак, дарма! Довідавшись про їх наближення, І. Гиря і Кривоносенко завчасно вивели полки з міста й під вечір отаборилися, прикрившись возами, між міськими фільварками й садами. Атака жовнірів, очолюваних І. Вишневецьким, була стрімкою і сильною. Після запеклого зіткнення йому вдалося прорватися у середину табору, але сильний вогонь козацьких самопалів відкинув жовнірів за його межі. Пролом було негайно закрито трупами своїх і чужих вояків. Тоді князь, об'єднавшись з хоругвами, що підійшли з тилу, завдав нового удару по табору з протилежного боку. Хоча знову вдалося його розірвати, але прорватися у середину не вдавалося, бо йшов сильний дощ і козаки, прикрившись на возах луб'ям і зберігши порох сухим, вели сильний вогонь, а у жовнірів він замокав, через що їхній натиск з часом почав помітно слабшати. Зазнавши серйозних втрат, І. Вишневецький у ночі припинив штурм і відвів військо на 1,5-2 км. Відбивши ворожі приступи, 1. Гиря і Кривоносенко вирішили відступити у напрямку Погребища. Тому збудували табір у 12 рядів возів і під його захистом на світанку вирушили у дорогу. І. Вишневецький відмовився від наміру їх переслідування і разом з Я. Тишкевичем спочатку подався до Бистрика, а звідти, через Бердичів, Чуднів, Чорторию, мимо Полонного попрямував до Старокостянтинова.39
Ворожі дії І. Вишневецького, його люті розправи над мешканцями міст і сіл викликали глибоке обурення у Б. Хмельницького, який наказав М. Кривоносу зупинити його наступ. Наказний гетьман, як нами уже відзначалося, ще до отримання цього розпорядження, виступив проти князя. Він різко засуджував його масові репресії і вважав порушником перемир'я. У листі до К. Корицького у середині липня зауважував: «І. Вишневецький своєю жорстокістю по відношенню до наших братів у Немирові і Погребищах, яким він наказав висвердлити свердлами очі, штовхнув мене на це (кровопролиття)». Вважав своїм обов'язком наздогнати й розгромити Ієремію. «Я ж повинен піти за паном Вишневецьким і буду шукати його. Напевне, йому буде те, що п. Потоцькому і п. Калиновському».40 Об'єднавшись з І. Гирею і сином, Кривоніс розпочав енергійне переслідування ворога. Його підрозділи зайняли Бистрик, Чуднів, Чорторию, а 12 липня міцно укріплене Полонне. Відіславши частину полків для захоплення Заслава, Острога й Межиріччя, сам вирушив до Старокостянтинова, в околицях якого зібралася 10-12 тис. армія українських і польських магнатів й королівська гвардія під проводом І. Вишневецького. У боях 16-18 липня М. Кривоніс завдав їй поразки й змусив відступити з півдня Волині. Ця блискуча перемога створила сприятливі умови для розвитку Визвольної війни на території Правобережної України. Враховуючи ускладнення стосунків з Польщею, Б. Хмельницький відкликав М. Кривоноса до свого обозу.
Відбуваючи до гетьмана, він послав частину свого війська на Поділля із завданням оволодіти найміцнішими містами-фортецями.41
Перемоги армії М. Кривоноса привели до завершення визволення у першій половині липня території Брацлавщини від польсько-шляхетського гніту. 11 липня литовський підстолій повідомляв, що «повстала вся Україна, ллється шляхетська кров, незліченні маси хлопства розгромили майже все Брацлавське воєводство».42 Тому центр визвольної боротьби зміщається на територію Подільського воєводства. На початку липня спалахнуло повстання в околицях Меджибожа, який незабаром потрапив в облогу повстанців. Почалися його приступи. Міщани, й, очевидно, частина шляхти вирішили визнати владу Б. Хмельницького, щоб таким способом зберегти життя й майно (зрозуміло, що у час масового повстання знаходилося чимало таких осіб, для яких зміст боротьби полягав у грабежах і розбоях). Тому відправили до гетьмана священика з листом, прохаючи надіслати охоронний універсал, щоб «ніхто з козаків не чинив кривди чи спустошень». Б. Хмельницький привітно зустрів посла й відразу послав козака Якименка з універсалом, погрожуючи карою «суду сурової ради військової» усім, хто б наважився наступати на Меджибіж. Всі навколишні села й пасіки повинні були залишатися вільними і недоторканими, а забрані худоба, пасіки й майно повернені їх власникам. Є підстави вважати, що гетьманське розпорядження повстанці виконали, бо відомо, що вдячні міщани зібрали з кожного дому по два караваї хліба і відвезли його у табір українського війська.43 Ймовірно, саме тепер до рук повстанців переходять Хмільник, Літин, Летичів, Деражня й інші міста північних районів Подільського воєводства.
У другій половині липня помітно погіршилося становище польської залоги у Барі, яку спочатку очолював полковник Броневський, а згодом А. Потоцький. Враховуючи стратегічне значення міста для збереження польського панування на Правобережній Україні, королевич Кароль направив сюди 200 німецьких драгун і 200 піхотинців з 4 гарматами, які вступ или до Бару 24 липня. У розпорядженні залоги, чисельність якої становила не менше 2-3 тис. осіб (до міста з'їхалося немало подільської шляхти з озброєними слугами), перебувало щонайменше 50 гармат, 5 тис. мушкетів, 100 бочок пороху, 10 тис. рискалів, а також велика кількість мотик, куль, ґноту й інших припасів військового спорядження.44 На цей час територія східної частини Летичівського повіту уже була охоплена повстанням. Перейшовши на початку липня у наступ, загони повстанців змусили відступити звідси хоругви Я.Дзика й знову оволоділи Шаргородом. Вони опанували також Яругу, Бушу, Могилів, Сугаки, Чернівці, Яришів, Копайгород, Кацмазів, Лучинець, Жван, Курилівці й інші міста й містечка.45 У Подністров'ї полк повстанців створив Кошка з Ямполя, який прибув в околиці Бару й почав спустошувати шляхетські маєтки. Сюди ж почали рухатися зі своїми загонами брацлавський піп Якуш, Стопко, можливо Юра, а також полки відправлені М.Кривоносом, очолювані Брацлавцем і Габачем.46
Зібравши свої сили під Ялтушковим, подільські полковники у вівторок 25 липня розпочали наступ на Бар. Довідавшись про це, А. Потоцький кинув проти них частину кінноти на чолі з Кульчиєм і німецьких піхотинців, але подоляни їх енергійно атакували і змусили втікати до міста. Переслідуючи їх, з ходу увірвалися до однієї з його частин — Чемириського містечка. Окремим німцям вдалося через міст (який за собою знищили) пробратися до міцно укріпленого Ляцького міста. У середу й четвер підійшли полки Брацлавця та Габача. Керівництво усіма силами взяв до своїх рук, очевидно, Брацлавець. Навколо міста копалися окопи, ставився палісад, будувалися гуляйгорода. Ранком 28 липня опустився сильний туман і під його прикриттям, «сушею і водою», з усіх сторін подоляни пішли на приступ. Основні сили залоги зосередилися біля греблі (поряд з млинами), де не було валу і стояла поганенька огорожа. Але повстанці завдали вирішального удару не у цьому найслабшому місці оборони, а, за попередньою домовленістю з українськими міщанами і при їх допомозі, з боку замку від Замкових та Іванівських воріт, де знаходилося небагато жовнірів. Перекинувши через глибокі рови й високі вали драбини і сучкуваті колоди, вони проникли у середину Ляцького міста, вийшли у тил залозі і в жорстокому бою майже всю її знищили.
Однак, боротьба ще не завершилася. Справа в тому, що частині німців разом з А. Потоцьким й іншими офіцерами вдалося прорватися до міцно укріпленого замку. Повстанці зробили спробу з ходу оволодіти ним, але потрапили під сильний гарматний вогонь і відступили. Взявши його в облогу, почали настирливо шукати порозуміння з українськими міщанами, які там в силу обставин опинилися. Розуміючи безнадійність свого становища, А. Потоцький вирішив розпочати переговори. Суботнім ранком послав до Брацлавця з листом спочатку священика, а потім Кульчея. Згодом, на вимогу керівництва повстанців, Потоцький залишив замок і здався. Під час переговорів вдалося домовитися, що жовніри здадуть замок взамін на життя і волю. Наступного дня під час залишення ними замку трапився інцидент і вони повернулися назад. Перемир'я зірвалося і відновлюються військові дії. Розташувавши гармати в обох костьолах і домініканській дзвіниці, подоляни повели сильний обстріл замку. Вночі, дякуючи допомозі українських міщан, вони проникли до нього і після запеклого бою ранком 31 липня захопили його. Брацлавець й інші полковники негайно звернулися з листом до М. Кривоноса, прохаючи його з'ясувати у Б. Хмельницького, що їм робити із замком, гарматами, порохом, оловом і А. Потоцьким.47
Цей великий успіх повстанців з одного боку зумовив розвиток боротьби у західній частині Летичівського й Кам'янецькому повітах, а з другого — посилив панічні настрої серед шляхти, католицького духовенства та євреїв, які масово залишали центральну й західну частину Подільсь¬кого воєводства й територію Галицького Поділля. 8 серпня теребовлянський підстароста Я. Тшециський повідомив львівському підкоморію, що з боку Бара й Сатанова розпочалася «справжня Україна», бо «вже там ні шляхтича, ні ксьондза, ні єврея не знайдете і навіть Гусятин такий пустий, що ледве кілька десятків людей є у ньому, а пан Рачинський і той тримає коня напоготові».48 І. Вишневецький, довідавшись про падіння Бару, висловлював впевненість, що «загрожують лиха й спустошення Кам'янцю і всьому Подільському воєводству».49 Неодноразово згадуваний нами Я. Дзик писав 6 серпня з Тернополя, що «хлопська фурія» не лише не втихає, але «щоденно, щомиті зростає. Все хлопство в Україні і не менше у Поділлі збунтувалося, де за хлопськими домовими зрадами жодне місто не залишилося у цілості».50
Справді, хвиля повстань охоплює центральну й західну частину Подільського воєводства. Особливої сили повстанський рух набрав у межиріччі Калюса й Студениці. Так, на берегах р. Ушиці боротьбу очолив прадід геніального М. Гоголя — Остап Гоголь (можливо походив з села Гоголі, що північніше Віньковець), до якого збігалися всі, хто живий, «таборами, кінні і піші».51 Зіньків став центром формування кількамісячного полку, на чолі якого стояв місцевий міщанин Григорій.52 У Віньківцях повстанці викинули зі склепів прах панів Заміховського і Чермінського, заявивши при цьому, що «збиткувалися ляхи над нами живими, а ми теж тепер будемо (збиткуватися) над вашими кістьми і дітьми».53 До рук загонів повстанців переходять Плоскирів, Ярмолинці, Чорний Острів, Ушиця, Миньківці, Студениця, Китай-город та інші поселення. У Подністров'ї (на південь і південний схід від Кам'янця) загони опришків формував український шляхтич Станіслав Мрозовицький (навчався у Краківському і Падуанському університетах, певний час провів на королівському дворі, а у 1645 р. одержав патент на заміщення посади полковника одного з козацьких полків). За короткий час йому вдалося створити 6 прекрасно підготовлених хоругв повстанців, які мало чим різнилися від підрозділів реєстрових козаків. Вигнавши «ляхів» з Подністров'я, він почав організовувати нові органи влади. В кінці липня вирішив розпочати наступ на Кам'янець-Подільський.54
Становище польської залоги, шляхти та воєводської адміністрації у столиці Поділля протягом червня-липня невпинно погіршувалося. 24 червня Л. М'ясковський повідомляв з нього, що «наших уже не слухають у найближчих маєтках» і висловив занепокоєння з приводу малочисельності залоги.55 У другій половині липня керівництво міста забило на сполох. Почали відправляти гінців до регіментарів польської армії В. Д. Заславського та О. Конєцпольського з вимогами негайно надіслати допомогу, погрожуючи залишити місто. Галицький каштелян С. Лянцкоронський поспішно формував підрозділи для його захисту. Планувалося навербувати 1 тис. піхотинців, вкрай необхідних для оборони фортифікацій, але на початок серпня йому вдалося набрати лише 400 легких кіннотників і з подільської шляхти 100 гусар, які розташувалися на кам'янецьких фільварках.56 Непокоїла поляків й позиція міщан-українців, які при сприятливих обставинах могли підняти повстання. Подільський земський суддя 7 серпня у своєму листі до невідомого адресата констатував, що вони недовіряють 5 тис. українцям і піхотинцям (очевидно в основному набраних з українців), бо з 200 осіб 140 «найбільші здрайці».57 Враховуючи те, що чисельність української общини у місті у 5 разів перевищувала польську, можна зрозуміти причини тривог польських властей. Є дані джерел, що православні священники прагнули зв'язатися з Б. Хмельницьким (посилали йому листи), обіцяючи надати допомогу у захопленні Кам'янця. Однак дунаївецький піп видав змовників і їх схопили. С. Лянцкоронський почав було домагатися вигнання усіх православних українців з міста, але, власті, злякавшись їх повстання, відхилили цей намір галицького каштеляна.58
Великий страх у поляків, шляхти й адміністрації викликали в кінці липня на початку серпня звістки про захоплення повстанцями Бару та їх похід. 30 липня Л. М'ясковський повідомив: «Тут жахливе безладдя серед греків-схизматиків, повно волохів, повно зради. Заради Бога, рятуйте ваші милості хоча б мури та костьоли, якщо нас, своїх братів, не хочете рятувати».59 Наступного дня він у листі до магната А. Сенявського зазначав, що «після взяття Бару наче сильний вогонь пожежі наступає на нас».60 Відправлені С. Лянцкоронським під'їзди по 100, 150 вершників не могли прорватися далі Зінькова й поверталися назад, безжалісно грабуючи по дорозі селян.61 Вражена тривогою шляхта звернулася з гарячим проханням до полковника королівської гвардії С. Осинського надіслати допомогу, бо «Кам'янець у великій небезпеці».62 Справжній відчай огорнув її та міську верхівку (вона була в основному іноземного походження), коли 7 серпня надійшла звістка про наближення через Медобори (Недобори) козацьких полків.63 Про його глибину дає уявлення лист анонімного автора (можливо Л. Московського), написаний цього ж дня львівському підкоморію В. М'ясковському: «Через постійний — удень і вночі — плач моїх жінок я переляканий так, що не можна й передати, особливо через те, що залишаюся в страшному, як і раніше, безладді, без оборони, без піхоти, без олова; неможливо запобігти небезпеці, бо нема ким укріпити Новий Замок і візьмуть його без особливих труднощів (бо лише дорога перекопана ровами від поля), коли там розташують барські і шаргородські гармати. А нам втриматися у Старому Замку, де не мас ні риштування, ні проходів у вежах, можна лише дякуючи чудесному милосердю Божому. Рятуйте нас, ваша милість, заради милосердя Божого! Його милість пана галицького я вже помирив, хоч і не зразу, з його милістю паном старостою своєю консультацією та порадою, але не обійшлося без гніву мужів. Як я вже перед тим писав, Русі повно у місті і між піхотою».64
Через кілька днів у місто надійшла новина, що наближаються не «від Бару і не шість козацьких полків, але шість хоругв зробило собі подністровське хлопство опришкове».65 Вірогідніше всього 11 серпня під кам'янецькі стіни прибули опришки С. Мрозовицького й вчинили першу спробу захопити його. В бою, що спалахнув, кількох з них жовніри схопили. На тортурах «вони визнали, що ніякого відношення й спільності з козаками не мають, але самі, зі своєї волі, з огидою ставлячись до рабства, не стерпівши польського панування, підняли зброю проти тих, хто вдавався до зловживань».66 З цього часу почалася облога Кам'янця, що тривала до кінця листопада. До С. Мрозовицького приєдналися окремі загони подолян, які брали Бар, мешканці навколишніх сіл і містечок, а також, не виключено, що сюди підійшли також молдавські опришки (вони традиційно підтримували тісні стосунки з подільськими). Внаслідок чого загальна чисельність повстанців зросла до 10 тис. осіб. У 20-х числах серпня спалахнули жорстокі бої із залогою, на допомогу якій прибули хоругви, надіслані О. Конєцпольським та, ймовірно, 100 драгун з Теребовлі. Хоча повстанці зазнали невдачі (загинуло бл. 1,5 тис. осіб) і не оволоділи містом, поляки також понесли відчутні втрати (серйозних поранень було завдано навіть С. Лянцкоронському та його сину) і не спромоглися звільнитися від облоги. С. Мрозовицький й інші ватажки міняють тактику — уникають відкритих боїв, а блокують звідусіль Кам'янець. Частина опришків подалася звідси у західні і північно-західні райони Кам'янецького повіту й захопили Городок, Оринин, Дунаївці, Гусятин, Сатанів, Касперівці, Дзвенигород, Кривче й інші міста. Створені з місцевого населення полки під проводом Петроса й Дзюка оволоділи Червоноградом. Польська влада була ліквідована і у південному межиріччі Дністер-Смотрич-Серет.67
Отже, до початку осені вся територія Подільського і Брацлавського воєводств (за винятком Кам'янця) була звільнена від польського колоніального поневолення. Процес руйнування іноземних і становлення українських держави їх інституцій у Поділлі, які в інших регіонах України, відбувався настільки інтенсивно, що цілком слушно ряд визначних дослідників (Д. Дорошенко, І. Крип'якевич, В. Липинський, О. Оглоблин, О. Пріцак, Н. Полонська-Василенко й інші) охарактеризували визвольну боротьбу «національною революцією». На місці польських органів влади виникали, за козацьким зразком, українські, що підлягали гетьману. Як відзначав один із шляхтичів, у захоплених містах повстанці «призначали своїх урядників, вчинивши собі окрему Річ Посполиту».68 Почалася заміна адміністративно-територіального поділу Речі Посполитої вітчизняним полково-сотенним. Так, на терені Брацлавського воєводства до кінця 1648 р. оформляються Брацлавський, Кальницький і Уманський полки. У Подільському воєводстві на території Летичівського і східної частини Кам'янецького повітів утворився Подільський полк з центром у Барі. У західній частині воєводства розвиток національного адміністративно-територіального устрою переживав початкову стадію — відбувалося творення органів самоуправління у межах окремих населених пунктів. Було знищено релігійне гноблення.
Внаслідок соціальної боротьби, яка в Україні у липні переросла у Селянську війну, у Поділлі відбулися суттєві зміни в аграрних відносинах. Землі українських і польських панів, католицької церкви й королівських маєтків шляхом займанщини перейшли до рук селян, міщан, козаків і військового скарбу Української Козацької Республіки. Сильного удару зазнала пансько-феодальна власність на землю; ліквідовуються фільварково-панщинна система господарства й кріпацькі відносини; започатковується становлення вільного селянського землеволодіння та земельної власності Української держави.69 Виникли сприятливі умови для розвитку господарства козацького типу, оскільки більшість селян покозачилася. Таким чином, відкривалися можливості заміни консервативної феодальної фільварково-панщинної системи господарства, що базувалася на праці закріпаченого селянина, прогресивним козацьким господарством, в основі якого лежала індивідуальна приватна власність вільної особи, що за сприятливих умов могло вивести українське суспільство на шлях буржуазного розвитку.
ЛІТЕРАТУРА
1. Воссоединение Украины с Россией (далі — ВУР): Документы: В 3 т. — М., 1953. — Т. 7. — С. 17.
2. Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника (далі — ЛНБ). ВР. — Ф. 5. — Спр. Оссолінських № 225/11. — Арк. 611.
3. Там же. — Спр. Оссолінських № 231/11. — Арк. 1461; Центральний державний історичний архів (далі — ЦДІА). — Ф. 1230. — Оп. 1. —Спр. 336.— Арк. 21,23-25, 28-32, 36-37; ВУР. — Т. 2. — С 28-30.
4. Szajnocha К. Dwa lain dziejow naszych 1646, 1648. — I.wow, 1869. — T. 2. — S. 323.
5. ЛНБ. BP. — Ф. 5. — Спр. Оссолінських № 225/11. — Арк. 58-581.
6. Кушевич С. Листи зі Львова // Жовтень. — І 980. — № 1. — С 120.
7. ВУР. — Т. 2. — С. 37-38. Бевзо О. А. Львівський літопис і Острозький літописець. — 2-е вид. — К., 1971. — С. 121.
8. ЛНБ. ВP. — Ф. 5. — Спр. Оссолінських № 225/11. — Арк. 87; Кушевич С Назв. пр. — С 126; Петровський М. Н. Визвольна війна українського народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до Росії (1648-1654). — К., 1940. — С 64.
9. Винар Л. Питання походження полковника Максима Кривоноса // Укр. історик. — 1971. — № 3/4. — С. 30.
10. Там же. — С 23-30.
11. ЛНБ. ВР. — Ф. 4. — Спр. Баворовських № 318/11. — Арк. 9; Ф. 5. — Спр. Оссолінських № 189/11 — Арк. 111;Крип'якевич І. II. Богдан Хмельницький. — 2-е вид., випр. і доп. — Львів, 1990. — С 66; Мицик Ю. А., Стороженко І. С. За світ встали козаченьки. — Дніпропетровськ, 1990. — С. 95; Kochowski V. Atinalium Polonie ab obitu Vladislai IV. — Rr, 1683. — T. I. — P. 47.
12. Архів Інституту історії AН України. — On. 3. — Спр. 27. — Арк. 2, 5; ЦДІА. — Ф. 36. — Оп. 1. — Спр. 2. — Арк. 169 зв.
13. ЛНБ. ВР. — Ф. 4. — Спр Баворовських № 318/ІІ. — Арк. 9; Ф. 5. — Спр. Оссолінських № 189/11. — Арк. 111, Документы украинского народа 1648-1654 гг. (далі — ДОН). — К., 1965. — С. 70, 94; Nowak Z. Zapomnianc wicrszе owojnie polsko-kozackij: Ze zbiorow biblioleki Ydanskiej // Libri geganenses. — Wr.; War.; Kr; Id., 1976. — T. 5. — S. 231.
14. Kochowski V. Op. cit. — T. I. — P. 48; Jozcfowicz J. Kronlka mlasta Lwowa (1634-1690). — Lwow, 1854. — S. 96.
15. Kuszewicz S. Anna Cosacica // Жерела історії України-Руси (далі — Жерела). — Львів, 1913. — Т. 6. — С. 6.
16. Винар Л. Назв. пр. — С 30.
17. Там же. — С 25, 30, Крип'якевич І. П. Богдан Хмельницький. — С. 78; Його ж. Листи Максима Кривоноса // Паук.-інформ. бюлетень арх. упр. УРСР. — 1965. — № 2. — С. 57-61; Мицик Ю. А., СтороженкоІ. С. Назв. пр. — С. 56-80; Степанков В. С Антифеодальна боротьба в роки визвольної війни та її вплив на формування Української держави (1648-1654). —Львів, 1991. — С 29,47.50-51.
18. ЛНБ. ВР. — Ф, 5. — Спр. Оссолінських № 1847/1. — Арк. 17; Ф. МР-55. — Арк. 67; Легкий В. И. Крестьянство Украины в начальный период Освободительной войны 1648-1654 гг. — Л., 1959. — С. 77: Kojalowicz А. Lt rebus Anno 1648 et 1649 contra Zaporovios cosacos gestic. — Vilnae, 1651. — P. 57-58.
19. Українські народні думи та історичні пісні. — К., 1955. — С. 104.
20. ЛНБ. ВР. — Ф. 5. — Спр. Оссолінських № 231 /II. — Арк. 1671; Ф. МР-2. — Арк. 123; Ф. МР-55. — Арк. 67; Ганновер Н. Богдан Хмельницкий. — 2-е изд. — Лейпциг, 1883. — С. 35-36.
21. ЛНБ. ВР. — Ф. 5. — Спр. Оссолінських № 189/11. — Арк. 108; Спр. Оссолінських № 225/11. — Арк. 87-871;Ганновер Н. Указ. соч. — С. 40; Кушевич С. Назв. пр. — № 1. — С. 126.
22. ЛНБ. ВР. — Ф. 5. — Спр. Оссолінських № 225/11. — Арк. 87-871; Ф. МР-55. — Арк. 58-58 зв.; Ганновер Н. Указ. соч. — С. 40-44; Кушевич С. Назв. пр. — № 1. — С. 126.
23. Ганновер Н. Указ. соч. — С. 36-37, 40-45, 50-54.
24. ЛНБ. ВР. — Ф. 5. — Спр. Оссолінських № 189/11. — Арк. 108.
25. Там же. — Спр. Оссолінських № 225/11. — Арк. 991.
26. Z dziejow Ukrainy. — Kijow, 1912. — S. 227, 372.
27. Ковальский Н. П., Мыцык Ю. А. Анализ архивных источников по истории Украины XVI-XVII вв. — Днепропетровск,1984. — С. 44.
28. ЛНБ. ВР. — Ф. МР-55. — Арк. 58 зв.; Ф. 5. — Спр. Оссолінських № 225/Н. — Арк. 871 -881.
29. Там же. — Спр. Оссолінських № 225/11. — Арк. 871.
30. Там же. — Арк. 87.
31. Там же. — Ф. 4. — Спр. Баворовських № 318/ІІ. — Арк. 9; Ф. 5. — Спр. Оссолінських № 189/ІІ. — Арк. 107, 110; Спр. Оссолінських №225/ІІ — Арк. 881; ВУР — Т. 2. — С. 63.
32. ДОВ. — С. 74-75; Нариси історії Поділля: Нa допомогу вчителю. — Хмельницький, 1990. — С. 72.
33. Mkhalowski J. Ksiega pamiei licza. — Кг., 1864. — S. 56.
34. ЦДІА. — Ф. 1230.— Oп. І. — Спр. 254.— Арк. 1-3; Twardowski S. Wojna domowa... — Calissu, 1681. — Cz. 1. — S. 17.
35. ЛНБ. ВР. — Ф. MP-55. — Арк. 67-о7~зв., 85; ЦДІА. — Ф. 1230. — On. 1. — Cup. 254. — Арк. З; Pamietniki Maskicwczow (WiekXVII). — Wr., 1961. — S. 246-247; Tomkiewicz W. Jeremi Wisniowiecki (1612-1651). — W., 1933. — S. 197-198.
36. ЦДІА. — Ф. 1230. — Oп. I. — Спр. 254. — Арк. 3; Pustorii J. Hislorial Polonae plcnioris. — Dantisci, 1 685. — T. 1. —P. 100-103; Pamietniki Maskiewiczow. — S. 247-248.
37. Кушевич С. Назв. пр. — № 2. — С. 131.
38. ЛНБ. ВР. — Ф. 5. — Спр. Оссолінських № 57-69/ІІІ. — Арк. 165-166; ЦДІА. -3-4; Latopisiec albo kronieszka Joachima Jerlicza. — W., 1853. — T. 1. — S. 67.
39. ЛНБ. HP. — Ф. 5. — Спр. Оссолінських № 5769/111. — Арк. 166-167; ЦДІА. - 4-5; Pamietniki Maskiewiczow. — S. 249-250.
40. ДОВ. — C. 94.
41. Легкий В. И. Указ. соч. — С. 78-79; Степанков В. С. Шлях походу М. Кривоноса на Поділлі та південно-східну Волинь (травень - липень 1648 р.) // Пробл. іст. географії Поділля: Тези доп. обл. наук. конф. — Кам'янець-Подільський, 1 982. — С. 110-111; Його ж. Антифеодальна боротьба... — С. 33-34.
42. Мицик Ю. А. Нові дамі про події Визвольної війни українського народу 1648-1654 pp. у Вінниці: ( За матеріалами архівів ПНР) // Тези доп. IV Вінниц. іст. краєзн. конф. — Вінниця, 1986. — С. 60.
43. Кушевич С. Назв. пр. — № 2. — С. 133. 135: Мыцык ІО. А. Новые документы Б. Хмельницкого об антифеодальной политике гетманской администрации в период Освободительной войны украинского народа 1648-1654 гг. // Актуальные проблемы аграрной истории Украины: Сб. ст. — Днепропетровск, 1980. — С. 180-181.
44. ЛНБ. ВР. — Ф. 5. — Спр. Оссоліпських № 5768/1. — Арк. 275; Ф. МР-55. — Арк. 58 зв., 59.
45. ЦДІА. — Ф. КМФ-15. — Оп. 1. — Спр. 9. — Арк. 43-70.
46. ЛНБ. ВР. — Ф. МР.-2. — Арк. 197;ЦДІА. — Ф. 1230. —Оп. 1. — Спр. 7. — Арк. 3; ДОВ. — С. 101; Z dziejow... — S.242; Michalowski J. Op. cit. — S. 151.
47. ЛНБ. ВР. — Ф. 103. — Спр. Сапегів X. — № 137; ЦДІА. — Ф. 1230. — On. 1. — Спр. 7. — Арк. 1 -3; Michalowski J. Op. cit. — S. 150.
48. ЛНБ. ВР. — Ф. 5. — Спр. Оссоліпських № 225/ІІ. — Арк. 1291, 130.
49. Памятники, изданные Киевскою комиссиею для разбора древних актов. — К., 1898. — Т. 1. — С. 274.
50. ЛНБ. ВР. — Ф. 5. — Спр. Оссолінських № 225/ІІ. — Арк. 1241.
51. Оглоблин О. Проблема предків Миколи Гоголя // Укр. історик. — 1967. — № 3/4. — С. 80-87; Назаренко Є. Подільський полковник Остап Гоголь // Рад. Поділля. — 1992. — 28 берез.; Z dliejow... — S. 240-241.
52. ЛНБ. BP. — Ф. 5. — Спр. Оссолінських № 225/ІІ. — Арк. 124, 130.
53. ЦДІА. — Ф. 1230. — Oп. I. — Спр. 7. — Арк. 3.
54. Там же. — Ф. КМФ -15. — Спр. 9. — Арк. 44-69; Zdziejow... — S. 240-241.
55. ЛНБ. ВР. — Ф. 5. — Спр. Оссолінських № 225/ІІ. — Арк. 88, 881.
56. Там же. —Арк. 1221, 1231.
57. ЦДІА. — Ф. 1230. — Оп. 1. — Спр. 7. — Арк. 3-4.
58. ДОВ. — С. 108-109.
59. ВУР. — Т. 2. — С 75.
60. ЛНБ. ВР. — Ф. 5. — Спр. Оссоліпських № 225/ІІ. — Арк. 121.
61. Там же. —Арк. 124, 129, 130.
62. Там же. — Арк. 125.
63. ЦДІА. — Ф. 1230. — Оп. 1. — Спр. 7. — Арк. 5.
64. ЛНБ. ВР. — Ф. 5. — Спр. Оссолійських № 225/ІІ. — Арк. 1241; Мицик Ю. А., Степанков В. С, Стороженко І. С. Сполохи козацької звитяги. — Дніпропетровськ, 1991. — С. 203.
65. Z dziejow... — S. 241.
66. Кушевич С. Назв. пр. — № 2. — С 136.
67. ЛНБ. ВР.— Ф. 5. — Спр. Оссолінських № 225/ІІ. — Арк. 1301, 148, 164; ЦДІА. — Ф. КМФ-15. — Спр. 9. — Арк.48-55; ДОВ. — С. 109, 127; Кушевич С Назв. пр. — № 3. — С 102; Жерела... — Львів, 1898. — Т. 4. — С 269, 350; Михайлини П. В. Визвольна боротьба трудового населення міст України (1569-1654 pp.). — К., 1975. — С. 150; Мицик Ю. А., Степанков В. С, Стороженко І. С. Назв. пр. — С. 31-32.
68. Z dziejow... — S. 243.
69. Степанков В. С. Антифеодальна боротьба... — С. 50-52.
|
