Отамановський В. Д. "АВТОБІОГРАФІЯ УВ'ЯЗНЕНОГО ВАЛЕНТИНА ОТАМАНОВСЬКОГО"
5 декабря 2005
а)Походження та родина. Дід був з кантоністів («Миколаєвських» солдатів з аракчеєвських поселень) і під час 25-літньої військової служби став фельдшером-практиком. Служив на М-Смілянській цукроварні на Черкащині, мав 6-7 душ дітей і не міг дати їм шкільної освіти. Батько мій, навчившись читати й писати, з «хлопчика» служив у конторі цукроварні, а потім став конторщиком. Його менший брат Василь служив у казначейській частині канцелярії Київського Університету за канцеляриста (35-40 крб.), а найменший, Андрій, і тепер десь працює на залізниці за вагаря. Після пожежі цукроварні батько, шукаючи заробітку, служив і в цукроварнях і по економіях. Мав дітей: Леоніда, Сергія, Івана, Михайла, мене, Семена та Ганну.
Автограф першої сторінки "Автобіографії" В. Д. Отамановського
б)Пам'ятаю себе в селі Яблунівці Смілянської волости, а жилося дуже погано. Шукаючи заробітку та бажаючи нас вчити, батько з старшими синами виїхав до Києва й тут працював за наглядача у підрядчика, що доставляв глину-пісок на трамвайну колію, а старші брати були за чорноробів. Леонід мав уже деяку освіту і за допомогою дядька Василя вступив за канцеляриста до канцелярії Університету (30 крб.) почав готуватися на атестат зрілості, та й інших братів до цього заохочував. Здобувши атестата, вступив на медичний факультет, але втратив службу: бути студентом і одночасно канцеляристом закон забороняв; службу однак зайняв брат Іван. Цей був не такий здатний до науки (бути екстерном дуже важко!) й склавши іспит за 6-7 клясів, поїхав вчитись на ветеринарного лікаря (вмер під час імперіалістичної війни від туберкульозу). Сергій теж тільки склав за «уездное училище» та й пішов служити. Михайло склав іспити на атестат зрілості. Найбільш пощастило нам, меншим, що за допомогою братів вступили просто до гімназії. Я скінчив гімназію 1912 p.; а брат Семен — 1916 чи 17 (він тепер у Африці), з 5 кляси гімназії вже утримував себе лекціями.
в)Скінчивши гімназію з золотою медаллю та вступивши 1912 р. до Київського Університету, я був зарахований до 10%, що яко незаможні-медалісти, звільнювалися од платні. 1913 р. перейшов до Київського Політехнічного Інституту. Серед наших лекторів-фізиків пам'ятаю Володимира Затонського. Належав я до напівлегальної Української студентської громади, але працював головою тут у «Термінольогічній Комісії» при гурткові «Натуралист», складаючи українську наукову термінольогію. Року 1917 я перейшов на юридичний факультет Київського Університету, хоча був уже на 3 курсі механічного відділу, бо проектування неможна було сполучати з працею для заробітку.
Революція викликала в мене глибоке співчуття до ідеї відродження країни та до керівника політичною працею — Центральної Ради. Проводив культурну працю й 1917 вийшло з друку багато моїх перекладів з чужих мов: «Пригоди Робінзона Крузо» (з французької), низка оповідань Мопассана (Журнал «Шлях»).{ Усі ці переклади є в Філії Всенародної Бібліотеки.}
Видавництва експлуатували нас немилосердно. За «Робінзона Крузо» (2 місяці праці) я одержав 200 карбованців, а видавництво випустило 20 000 примірників! Цього періоду я вважав Червону Росію за джерело анархії та за небезпеку для української культури. Відрив Центральної Ради від мас та їх більшовизація примусили мене глибше задуматися над суспільно-політичними питаннями. Вигнання Центральної Ради з Києва та з'явлення її сюди знову з німцями я вважав просто за злочин, а тому гетьманський переворот на мене вже не справив надто сильного враження. Признаюся, мене вразило прямолінійне визнання російською делегацією в Берестю незалежности України.
г)Я був остільки розчарований з початку 1918 р., так прикро було спостерігати рецидиви часів царизму (навіть офіцери знову ходили в погонах!), що я від'їхав до Відня, щоб тут продовжувати освіту. Було це однак нелегко: чужинець в Університеті мусів був платити спеціяльну ставку 3000-4000 корон австрійських (рівних 1500-2000 крб.) за навчання, а я до того мусів був шукати заробітку на прожиття. Але, завдяки мобілізації великої кількості! чоловіків в Австрії та за допомогою галицьких українців-професорів Університету, я здобув працю коректора й існування собі забезпечив. Але до університету вступив лише на 3 курс (1919 p.), бо восени 1918 р. вибухла революція в Австрії: закони пом'якшали, а платню зменшено для службовців. Я пробув у Відні до 1920 року. Увесь час я уважно стежив (людина на чужині особливо інтенсивно переживає!) як з позірного неладу в Росії повстала пролетарська держава, а утворення УСРР зі своїм урядом та початок культурно-національного будівництва, опертого дійсно на широкі маси було для мене непереможним покликом до повернення. Цьому сприяли й справи університетські, бо власне в німецьких університетах курс трьохрічний, а 4 рік іде на писання докторської дисертації. Вирішивши взяти дисертацію з історії магдебурзького права на Україні та погодивши це з деканатом юридичного факультету, я з початку 1920 р. почав здобувати паспорта. Була це річ не легка, бо в еспанському посольстві (в центральних установах обороняли інтереси підданців Росії, Еспанії) російським відділом завідував російський офіцер-білогвардієць, який без заперечень видавав паспорта до якої завгодно держави, але до РСФРР треба було їх брати збою. Прийнявши мене за єврея, він спочатку взагалі не хотів зі мною розмовляти, а потім почав переконувати, лякаючи «Чека» та представляючи більшовиків ледве не пожирателями малих дітей. Коли ж і це не допомогло, почав вимагати всяких документів, що стверджують мою державну приналежність. Я приносив йому і від університету і від поліції, і документи про освіту, і метричне свідоцтво, але після 3-х тижнів чи більше ходіння мені це надокучило і я почав бешкетувати та пішов шукати самого посла. Особа ця мала окрім графського титула, як і личить доброму еспанцеві - гранду з 15 прізвищ, а я лише одне й він мене не прийняв, але, почувши гвалт у канцелярії, звелів мені дати паспорта. Саме тоді почалися військові дії й мені довелося їхати разом з полоненими-репатріантами через Німеччину, Прибалтійський край, Москву, куди я й прибув у червні 1920 року, а ще до кінця дня прибув до Київа. У Київі був саме голод: атому, хоч мені дуже хотілося працювати над своєю дисертацією при ВУАН, довелося виїхати до Вінниці, бо на моєму утриманню були паралізований батько 70 p., мати та сестра й річів у них для обміну не було. Мене призначено з Київа до Вінниці в місцеву філію сільсько-господарського кооперативного Союзу «Централа», куди я в липні й виїхав.
д)Орієнтації на чужоземні багнети в державному будівництві вважаю за політичну неписьменність та небажання користати з досвіду історії України XVII-XVIII ст. Розпочавши 1648 р. велику селянську революцію, Б. Хмельницький змів з України шляхетний лад і дійшов був аж до Львова, але він же, відійшовши від мас, став остільки безсилим, що всі спроби його спертися в боротьбі з Польщею на Московщину (Переяславський трактат), Туреччину та Швецію — не дали наслідків. Його наступники Виговський та Юрій Хмельницький пробували знову супроти народних мас, спертися на Польщу, Дорошенко на Туреччину, а Мазепа на Швецію; кожен школяр знає трагічні наслідки цих спроб («Руїна») для українського народу.
1. Орієнтацію на Німеччину зокрема ж може мати політичний невіглас або авантурник, бо Німеччина після поразки може проводити або пасивно приязну політику супроти СРСР, або активну, але англо-французьку. Англо-французька ж політика спрямована на відбудову колишньої Росії й це зрозуміло навіть дитині, бо ж Франція мусить мати на континенті супроти Німеччини противагу, а для цього не підходить а ні Польша, а ні мозаїчна Мала Антанта. Докази: а) англо-французька політика 1919-1920 pp. спрямована на відбудову Росії, коли всі спроби гетьмана та директорії на визнання України зазнали поразки; б) французькі та англійські ноти та формули визнання 1924-1929 pp.; тоді як наш НКЗС виступає іменем «народів» СРСР, уряди Англії та Франції ніколи не вживали цього терміна, а лише — «російський народ»; в) з властивою йому політичною тупістю, Петлюра шукав допомоги в Парижу для створення незалежної України. Коли ж його забито, суд французьких буржуа не засудив вбивцю навіть на один день ув'язнення. Наївно думати, що тут вплинули єврейські погроми Петлюри, бо ж Миколаївська Росія була теж непоганим майстром від погромів, а це не перешкоджало франко-російській дружбі. Причина безперечно в тому, що Петлюра йшов проти французької політики, спрямованої на відбудову колишньої Росії. Франція та Англія можуть неофіційно підтримувати акцію кожного такого авантурника, бо це йде на знесилення СРСР, але не є це остаточна мета їхньої політики.
2. Орієнтація на Польщу є ще більше безглуздя, бо по перше, Польща ще менш самостійна в своїм політиці, ніж Німеччина, по друге — в капіталістичних умовах Польща завжди була й буде нашим найтяжчим ворогом та прагнутиме до кордонів 1772 р. (Дніпро!), не зупиняючись ні перед якими обіцянками різним пройдисвітам про «самостійність», «братерство» тощо. Яко заход до знесилення СРСР, таку політику, як і в 1920 p., може підтримати й Англо-Франція, але яка користь з цього українському народу? — Аграрно перенаселена, а в північно-західній частині високо - індустріяльна,
Польща потрібує:
1) земельного кольонізаційного ринку {Історія польської кольонізації України дає такі «успіхи»:
- XIV ст. — Захоплення Галичини.
- поч. XV ст. — після Свидригайлових воєн захоплення Західного Поділля,
- сер. XVI — Захоплений 1569 р. (Любл. унія) Волині та Брацлавщини (Східне Поділля з Вінницею).}
2) поширення ринків збуту на південний схід, тобто через опанування чорноморських портів, так звана політика Ягеллонів: «Polska od morza do morza — nа to jest wola Boza.»
Орієнтація на Польщу виключає об'єднання всіх українських земель. Вже зараз УСРР об'єднує 3/4 всього українського народу і стала природнім об'єднуючим центром, бо в межах СРСР це проводиться просто через «вирівнення кордонів», коли це не протирічить економічній районізації. Орієнтація на Польщу насамперед вимагає зречення Західної України й під загрозу ставить саму Правобережну Україну і тільки той, хто не орієнтується на Польщу, може плекати думку про визволення Західної України з-під польського ярма. В моїй діяльності червоною ниткою проходила і проходитиме ідея визволення Західної України та приєднання її до української радянської держави.
Оці свої погляди я готовий боронити де завгодно й коли завгодно, оголошуючи в пресі, усно тощо.
е) Моя науково-громадська праця випливає органічно з орієнтації на українську радянську державність. Вже 1920 p., взявши участь у створенню з націоналізованих поміщицьких бібліотек Центрально-Наукової Книгозбірні для Поділля, я, в порозумінню з місцевими органами влади, намагався зробити її одночасно й базою для розгорнення дослідно-краєзнавчої праці. Для цього, на клопотання Подільського Губревкому, цю бібліотеку зроблено Філією Всенародної Бібліотеки України й основним завданням її поставлено — зібрати всю літературу про Поділля, всіма мовами. Наслідком великої організаційної роботи вже 1924 р. при Філії існував великий відділ «Podolica» що дозволяв розгорнути науково-дослідну працю, а сама книгозбірня, з 110 000 томів мала бл. 40 000 скаталогізованих. Дальшим кроком було зібрати й упорядкувати весь газетний фонд, особливо революційної доби, бо ж в такій цікавій області, як Поділля, він є неоцінним джерелом для вивчення історії революційних рухів. Це й зроблено, при чому подібного опрацювання базових фондів та їх комплектування, як стверджує авторитетна критика, не переведено навіть на Харківщині, Київщині, Одещині.
Зокрема з 1924 р. при Філії відкрито яко науково-громадський орган, Кабінет виучування Поділля. Працюючи від 1924 р. й досі без ніякої оплати праці, я та всі наукові консультанти монографічно розробили цілу низку найактуальніших питань, видрукувавши досі 22 випуски видань, з яких 1, 4-7 та 18 премійовано на Всеукраїнських конкурсах наукових праць. Зокрема праця інженера Бирулі «Ріка Бог та її сточище» дає обрахунки енергетичних ресурсів ріки, а ціла низка природничих робіт («Клімат», «Рослинність» тощо) підготовила опрацювання проблем реконструкції нашого господарства. Цій проблемі присвячено й працю професора Городецького «Сільське господарство Поділля перед світовою війною», що вийде 15.IX яко 23 випуск.
Одночасно за порозумінням з Вінницьким окрпляном, Кабінет виучування Поділля переводить такі дослідження:
а)Експедиційне обслідування рибного господарства Вінницької округи. Переводить його велика експедиція під керівництвом професора Белінга, відомого іхтіолога. Рибні стави за обрахунком давали перед війною 180 000 пудів риби, що значна частина її йшла на експорт. Мета обслідування — відбудова рибного господарства.
б)Камерально-експедиційне обслідування лісів Вінницької округи. Переводить експедиція професора сільськогосподарської економіки Київського Сільгоспінституту Шевчука. Значення лісів величезне, а в окрбюджсті ледве не 50%.
Проектуються:
1. Обслідування скотарства Вінницької округи
2. Обслідування причин малого поширення бурякосіяння в назаміжницьких господарствах на тлі інтенсифікації сільського господарства Вінницької округи. Між іншим, Кабінет виучування Поділля проводить переговори тепер з Проскурівським та Тульчинським окрплянами про поширення всіх 4-х згаданих досліджень на їхні території.
Кабінет виучування Поділля дбає весь час про утворення у Вінниці природниче - господарчого Музею для постійного вивчення питань про реконструкцію окргосподарства та поширення інтенсивних культур. За складеним мною проектом такий Музей внесла Окр. ІНО до пляну проектування цьогорічних установ.
Важко перелічити всі мої функції, зв'язані з науково-громадською працею. Мені нарешті випало бути ініціятором справи увічнення пам'яти письменника М. Коцюбинського та збудування йому пам'ятника, закладини якого відбудуться за постановою РНК УСРР 17.IX. 1929 р. Я був до останнього часу й членом Окркомісії для увічнення пам'яти Коцюбинського при ОВК та її відповідальним секретарем.
29. VIII. 1929 .В. ОТАМАНОВСЬКИЙ
ДОДАТОК
Наймолодший брат Семен, студент-медик, від'їхав з України 1919 р. та вступив до Паризького Університету. Після кількох моїх листів та закликів повернутися на Україну після закінчення освіти, він минулого року вступив до СУГУФа, але з причин особистого характеру від'їхав на 3 роки до Африки.
А) Мій світогляд: В своїй автобіографії я докладно висвітлив еволюцію мого світогляду та тверду і непохитну орієнтацію від початку 1920 р. на УСРР. Стверджують оце:
1. Мої спроби від кінця 1919 р. — з початку 1920 р. науково обгрунтувати саму можливість створення соціялістичної держави. З початку 1920 р. я виступив навіть з рефератом в семінарі державного права Віденського Університету про це, базуючись на прикладі центрально - американських держав XVI ст. Літературу про це (а можливо й тези доповіді) я привіз із собою й можу прикласти.
2. Дати мого від'їзду з Відня та приїзду на територію УСРР — початок 1920 р. Ці дати видно з низки німецьких документів (посвідка Bezirks polizci kommissariat'y, посвідки друкарських закладів, де я працював та навіть дата паспорта). Коли б я орієнтувався на Петлюру-Пилсудського, я звичайно приїхав на Україну в IV-V місяцях 1920 p., але куди з більшими вигодами.
Ось мої власні слова з 1927 р.: «...Створення УСРР було переломовою добою в культурному житті народу українського — від цієї бо доби йде початок української радянської державності та інтенсивного розвитку української культури» (вип. 20, стор. V передмови ). Самий же збірник «Часописи Поділля» присвячено 150-літтю 1. газети на Україні та 10-літтю існування УСРР.
Що в УСРР , к ганський народ с вільний творець своєї культури, тоді як в Західній Україні він упосліджений, в тому ж місці на стор. VII я підкреслив відповідні слова. Звідси й послідовно випливає моє не раз висловлюване прагнення до об'єднання Західної України з УСРР яко п'ємонтом України (див. стор. VII та багато інших).
3. Мої зв'язки з закордоном з професором Антоном Крушельницьким (моїм особистим приятелем!), що є редактор Львівського радянофільського органу «Нові шляхи». Всеукраїнське товариство культурного зв'язку з закордоном прописує всім установам УСРР мати зв'язок з цим органом, а серед його співробітників, серед наукових робітників УСРР, стоїть така особа, як зав. Укрнауки НКО Ю. Озерський підписується ініціялами Ю. О.)
4. Мої власні слова в друкованім 1927 р. «Звідомленю» (підкреслення на стор. 1,4 та листівка.Додаток 2).
5. Моя науково-громадська праця спрямована на економічне піднесення та зміцнення УСРР.
Б) Філія та Кабінет виучування Поділля завжди були активно радянськими установами, а це є в значній мірі наслідки моєї праці та зв'язку з окружними органами.
1. Коли основне виробниче завдання Філії є бути базою для науково-дослідної праці над вивченням Поділля та використанням набутих знань і вона (як це видно з 22 випусків!) неухильно це проводить у життя, то хіба ж можна говорити про «неактивність»!? У своїй праці «Краєзнавство на Поділлю, найближчі його завдання та потреби й роль в краєзнавчій праці Кабінету виучування Поділля» (ВИП. 8. — стор. 4, стоїть: Дод. 3...V).
2. Що Філія відгукується на всі визначні події (і то не таким легким способом, як участь у маніфестаціях!) в громадському життю УСРР та СРСР, окрім додатків під ч. 2, дивись також вип. З (Додаток 3). Цікаво було б знати, яка з наукових установ зуміла п 1000 примірниках відгукнутися на 20-ліття 1. революції; 10-ліття УСРР та Жовтневої революції. Хто це зробив на Поділлю та у Вінниці?
3. Участь філії в конференціях, з'їздах, пресі тощо (Дод. 4)
4. Створення Музею Друку, що в марксистськім освітленню (Див. «Робітнича газета») подає історію світового друку та досягнення УСРР.
5. Моя персональна діяльність, як історика-марксиста. Це доводить моя велика наукова праця «Вінницька міщанська громада від XV до кінця XVIII ст.» На машинці її надруковано вже 260 сторінок, а в рукописі її закінчено нею. Вистачає її дати на перегляд авторитетному історикові-марксистові, щоб переконав в правдивості моїх слів.
6. Що філія та Кабінет виучування Поділля є активно радянськими установами ствердили такі авторитетні органи: 1) Укрнаука НКО, яка діяльність Кабінету виучування Поділля вважає за взірцеву (Див. Бюлетень «Наука на Україні» — є у Філії); 2) Президія ВУАН на чолі з академіком Заболотним, що вирішила створити для щільнішого ув'язаний з соціалістичним будівництвом (Див. «Робітнича газета») такі самі Кабінети в Полтаві, Житомирі й Донбасі, а Кабінет виучування Поділля — удержавити й дати йому 10000 крб. річно; 3) преміювання наших видань на Всеукраїнських конкурсах (Додаток 5)
В) Гасло “Наука в маси” було завжди принципом діяльності Філії та Кабінету, а це видно:
1. З функціонування при Філії пункта Астрономічних спостережень, що з 1925 по 1926 р. одвідало кілька тисяч, а закрився він через від'їзд з Вінниці співробітника Філії астронома Пфейфера. Чи історія бібліотек знає факт, щоб бібліотека відкривала астрономічні пункти для мас та проводила бесіди про будову світа, ведучи наукову антирелігійну пропаганду? Коли ДПУ мені назве хоч одну таку бібліотеку в РСФРР або УСРР, окрім Філії, згоджуюся сидіти тут до кінця своїх днів (Додаток 6).
2. Курс лекцій Поділлязнавства 1924 р. одвідало коло 500 душ, а прилюдні відчити, на яких наукові консультанті зачитують свої доповіді в Секції Наукових Робітників майже що-два тижні, одвідує багато студентства та робітників освіти й інших секцій (лісової, інженерно-технічної, лікарської тощо) (Додаток 7).
3. Плакат “Опис Вінницької округи” (Додаток 8). що його критика («Культура і побут» при Вістях ВУЦИКа та багато інших) визнала за взірцеве видання, управління Соцвиху НКО приписало іншим округам видати на цей взірець подібні праці, висить і досі по багатьох сільрадах Вінницької округи та використовується в трудових школах: 500 примірників нього плакату замовили округові ІНО для сільських трудшкіл. Мені персонально належала ідея та все опрацювання цього плаката.
4. Складений мною «Рекомендаційний покажчик сучасної літератури про Поділля» вміщено було в випуску 8, а як реагували на наші видання Губернські органи, свідчить уміщена при кінці постанова ГВК. (Дод. 9).
5. Опубліковуючи в 1000-3000 примірниках свої видання та їх поширюючи, хіба Філія не здійснювала гасла «Наука в маси»?
Г) Про мій зв'язок з авантурниками та участь у «змовах», спрямованих на перевороти (Ви мені вибачте!) смішно навіть говорити. З таким самим успіхом мене можна звинуватити в тому, що я кандидатую на афганський трон! У Київі я бував і буваю виключно у наукових справах. Зокрема брошуру академіка Єфремова «Михайло Коцюбинський — український письменник» (Додаток 10 видано 1927 р. з передмовою голови Вінницького ОВК т. Маслюка, але зверталася Філія та Окркомісія для увічнення пам'яті М. Коцюбинського до академіка Єфремова (він ще тоді не був політично скомпрометований антирадянськими виступами!) як до видатного літературознавця й зокрема до знавця життя М. Коцюбинського. Нічого антирадянського в цій брошурці й немає.
Я є співробітник Комісії для вивчення західно-руського та українського права при ВУАН, головою якого є академік Василенко, але звичайно наші взаємини обмежуються лиш., науковими інтересами. Співробітником академіка Василенка в тій самій комісії є відомий марксист (обраний тепер на академіка) професор Слабченко. Я є також допущений до занять (нештатний співробітник) Науково-Дослідної Кафедри України при BУАН, але цього вимагає мій фах, бо я там зачитую свою працю. В офіційних друкованих звідомленнях обох цих установ, Ви, як захочете їх здобути від Філії, ще раз зустрінете моє прізвище — і в українськім, і в французькім текстах.
У Львові моїм приятелем є: Антін Крушельницький, наукові взаємини (не будучи знайомим) маю я з Миколою Андрусяком, молодим істориком, співробітником журналу «Нові шляхи», а також у близьких взаєминах я с з директором Бібліотеки Наукового Товариства ім. Шевченка Др. Іваном Кревецьким.
Оскільки я вважаю академіка Єфремова за видатного вченого, остільки, на мою думку, політик з нього завжди був як з клоччя батіг. А в тім я не можу повірити, щоб найшлися серед українського суспільства остільки наївні люди, щоб пішли за Єфремовим, бо, повторюю, його репутація, як «державного мужа», незалежно від політичного напрямку, ніколи в українських колах високо не розцінювалася.
Г``) Мої заходи для збудування (Де?) пам'ятника Петлюрі є курйоз, бо ніколи я польонофільських симпатій не мав. Це видимо переплутано Петлюру з українським письменником-клясиком Дм. Марковичем, що вмер у Вінниці 1920 р. Заходи до охорони могили Марковича, яко письменника, що фігурує в усіх радянських шкільних читанках, я дійсно робив. Але через Вінницьке Округове ІНО, яке цілком зі мною погоджувалося про необхідність це зробити. Між іншим, я інформував ІНО про те, що письменник Маркович був один час в У HP на високих посадах, а тому ми вирішили спільно охоронити могилу, не притягаючи на це уваги широких мас. Були навіть заготовлені підписні листи з підписами Окрполітосвіти, але порадившись з Агітпропом, Політосвіта вирішила не збирати грошей підпискою. Підписні листи с й зараз у справах Філії. Підкреслюю, що мої заходи тут були зроблені перед Округовим ІНО, а не приватно, потай, і я можу це довести.
В.ОТАМАНОВСЬКИЙ
Свою позицію до виступу академіка Єфремова в закордонній пресі та рішучий осуд цього виступу я вже висловлював разом зі всіма членами Вінницької Секції Наукових Робітників і можу тут свою позицію лише ствердити. У науковій праці мені доводиться стикатися:
а) Насамперед з президією ВУАН — давніше це були: президент ВУАН академік Липський та невідмінний секретар академік Кримський. Тепер мені доводиться мати службово-наукові взаємини з президентом Заболотним, виконуючим обов'язки неодмінного секретаря Корчак-Черутківським та вченим секретарем академіком Кравчуком.
б) 3 соціально-економічного відділу ВУАН я маю взаємини: з головою відділу (він же голова Комісії західно-руського та українського права, де я працюю) з академіком Василенком. В науково-дослідній кафедрі історії України при ВУАН я офіційно підлягаю професору Ол. Грушевському.
в) 3 видавництвом ВУАН, де друкуються мої праці, мені доводиться листуватися й бачитися з М Левченком та А. Середою.
г) В Комісії Краєзнавства ВУАН я листуюсь в краєзнавчих справах з професором М. Шарлеманем.
Щодо мого подвійного реагування на події: лицемірно-лояльного офіційно та антирадянського в розмовах зі знайомими, то я це категорично спростовую. Прошу вірити, що людина, яка свої погляди під своїм підписом, поширює в 1000-3000 примірниках, на видрукування яких треба ще й здобути грошей, не може маги інших поглядів для 3-5 своїх знайомих. Треба повірити тоді в «романтичних лиходіїв», що протягом кількадесят років затаюють у собі справжні почуття — дійсне життя таких типів не знає. І хто б же повірив, кінець-кінцем, людині, яка багато років підкреслювала свою лояльність, ні ким до цього зовні не примушена! — Казати мені таке обвинувачення, це відмовляти мені в елементарній порядної ті. що повинна бути в кожного громадянина.
ДОДАТКИ ДО АВТОБІОГРАФІЇ В. ОТАМАНОВСЬКОГО
1. Приблизно 1921 р. з моєї ініціативи та за участю й керівництвом т. М. виконано відповідальне завдання: рятування від поляків наукових цінностей, що за Ризьким договором підлягали видачі Польщі. Цінності оті переховувалися від 1920 р. у Філії і кожна заявка поляків (у Москві тоді функціонувала Ревіндикаційна Комісія, що, спираючись на поляків на місцях, мала досить добру інформацію про переховування наукових цінностей), могла їх згубити, а тому єдиним виходом було зробити так, щоб цінності зникли безслідно.
Між іншим, моя рішуча позиція в цій справі була навіть одною з причин конфлікту з «Тимчасовим Комітетом для організації Філії». Вважаючи таке рятування цінностей за персонально небезпечне (на засіданні один з членів Комітету просто заявив, що він боїться), бо поляки на цілім Правобережжю розвивали шалену акцію над виявленням наукових цінностей підлеглих ревіндикації, Комітет не тільки в цій cправі не давав мені волі діяти, але навіть адміністративні взаємини так загострилися, що за постановою Тимчасового Комітету мене деякий час було звільнено з посади директора.
Відновлений на посаді через енергійний натиск т. М. га попереджений ним, що, на випадок викриття, звичайно персі радянським судом повинен буду відповідати лише один я, бо ж органи губернської влади замішані в справу бути не можуть, я за неофіційною допомогою т. М та губернського Ревкому одної ночі виконав покладене на мене завдання. За моїм планом, схваленим т. М.. коли б навіть донесено було про переховування Філії цінностей, я б доводив, що вони згоріли від моєї необережності, а для цього приготував у мурованім підвалі цілу гору паперового попілу. Усе, однак, скінчилось щасливо, бо з 1924 чи з 1925 pp. сама Ревіндикаційна Паритетна Комісія в Москві, через відсутність спірних об'єктів, перестала існувати.
Гадаю, що наведений факт та моє поступовання: а) категорично спростовує можливість яких-небудь у мене польонофільських симпатій; б) виявляє мене лояльним громадянином УСРР вже з 1920-1921 р. р. — періода найбільшого хитання української інтелігенції, особливо на прикордонню.
2. Походячи з кріпацької верстви, коли не маючи ніяких нерухомостей, живучи виключно з праці та вже з 14-15 років заробляючи на себе, я ніколи не міг бути прихильником капіталістичного ладу. Ідея творення безкласової держави на соціялістичних підвалинах відповідала і моїй важкій життєвій школі, і моєму світоглядові. Коли я мав на початку революції деякі сумніви про саму можливість соціялістичного державного будівництва та погодження в соціялістичнім співжиттю національних антагонізмів, то їх розвіяли остаточно — по перше мої історичні студії, які виявили для мене (ці факти майже невідомі широкій публіці, а навіть багатьом ученим!), що цілі великі висококультурнії соціялістичнії держави існували XVI ст. в Центральній Америці перед еспанськими конквістадорами, по друге — приклад грандіозного соціялістичного будівництва в УСРР та СРСР.
Уся моя дотеперішня праця у Філії та в Кабінеті виучування Поділля стверджує, що моїм неухильним завданням було через науково-дослідні роботи дати наукові підвалини до Реконструкції нашого господарства та до поборення економічних труднощів. Під моїм керівництвом Кабінет відгукувався на всі потреби біжучого життя: електрофікація мала наслідком вип. 18, виданий за підтримкою Укрдержпляну коштом Миколаєвського, Першотравневого, Тульчинського, Вінницького, Проскурівського окрплянів, 10-ліття 1-ої Революції відбилося в вип. 3, 10-ліття УСРР та Жовтневої революції в низці видань. Зокрема вип. 11, що його присвячено агітації справи реконструкції округового господарства, висів кілька років (а де не де й зараз висить) по всіх сільрадах та трудових школах Вінницької округи. Не полишав я нагоди популяризовати наші досягнення в закордонній пресі та серед закордонних вчених.
У своїй громадській роботі не відставала й Філія. Астрономічний пункт Філії кілька років провадив дійсно наукову антирелігійну пропаганду, а створений торік Музей Друку, що притягає силу екскурсантів навіть з периферії, є на Правобережжю єдиною подібною установою і в марксистському освітленню подає історію світового та українського друку й радянські досягнення на цьому полі.
Переглянувши всі видання Філії, а особливо писане мною, легко переконатися в наведеному: адже ж друковані матеріали з моїм підписом є куди цінніші, бо їх писала вільна людина, а не в'язень.
В.ОТАМАНОВСЬКИЙ
|
