Статьи  Научные работы Подільська старовина 1993р. ( 57 ел. ) Мазурик В.С., Васильєв В.Ю. ТИПОЛОГІЯ...
Мазурик В.С., Васильєв В.Ю. ТИПОЛОГІЯ СЕЛЯНСЬКИХ ВИСТУПІВ НА ПОДІЛЛІ В 1 ПОЛОВИНІ XIX — 20-30-х pp.
6 декабря 2005
Різноманітні аспекти селянських виступів на Поділлі вже досить довгий час привертають до себе увагу істориків. Однак більшість праць на цю тему обмежувались простим переліком фактів без особливих претензій на їх теоретичне осмислення. Якщо ж і робились такі спроби, то вони не виходили, як правило, за вузькі рамки загально прийнятого тоді «класового» підходу.
На думку авторів статті назріла необхідність нових підходів до аналізу селянських виступів. У даній розвідці ми прагнемо за допомогою структурно-функціонального методу дослідити зміст та направленість селянського руху на Поділлі у переломні моменти його історії. З цією метою співставляються форми селянської боротьби у пізньофеодальний (І пол. XIX ст.) та «колективізаційний» (20-30 pp. XX ст.) періоди. Автори стверджують, що направленість соціальних систем у названі часи, попри їх умовну відмінність, носила однотиповий характер: функціонально властива їм (система) економічна несвобода породжувала дуже схожі форми соціального протесту. На нашу думку структурно-функціональний аналіз розглядає селянський рух як цілісну структуру, окремі елементи якої (селянські виступи) взаємопроникають один в одного і таким чином виконують ніби службову (функціональну) роль по відношенню один до одного і до системи в цілому. При цьому, використовуючи ідеї Парсенса1 , виявлялись умови виникнення і протікання виступів, форми їх направленості, методи селянських дій, елементи суспільної психології і свідомості.
Функціональна роль виступів в селянському русі як цілісній структурі досліджувалась з двох сторін. З однієї вивчалась плинність, рухливість, перехідність одних форм виступів в інші, що давало можливість прослідкувати динаміку розвитку селянського руху. З іншого боку — сама ця динаміка є відображенням процесу соціалізації особистості, набуття нею в ході виступів суспільно важливих цінностей, цілей і норм поведінки, змін в її психології і свідомості.
Автори статті далекі від твердження, що механістичне нагромадження досвіду селян у ході антифеодальних виступів неодмінно зумовлювало якісні зміни в їх самосвідомості. Цей процес складний і неоднозначний, йому притаманна, за висловом М. Блока «сила інерції»2, яка часто зводить нанівець всі спроби істориків побудувати чітку модель (хоча і не відкидає можливості таких спроб).
Структурно-функціональний аналіз дає також змогу «проградуювати» селянські виступи в залежності від суспільно-значимої мсти, що досягається даними виступами. Так, на нижчому щаблі своєрідної ієрархічної скали знаходяться різноманітні форми особистої помсти: підпали, побиття, вбивства представників пануючих верств суспільства та адміністративної влади. Такі прояви знаходяться на межі свідомого і несвідомого, набуваючи характеру безпосередньої «реактивної» протидії конкретному насильству. Форми особистої помсти практично не відрізнялись між собою як у І пол. XIX ст. , так і через 100 років. В них не спостерігається чіткої структури і в переважний більшості бодай проявів суспільної свідомості.
Наступний щабель займають такі форми селянських виступів як скарги, листи, листівки, тощо. В пізньофеодальну добу їх зміст надзвичайно широкий від несміливого питання: «за ким повинні ми бути, у якому відомстві?», невизначених закликів до губернаторської чи монаршої милості, описання наруги по відношенню до селян з боку конкретних власників до відносно свідомого і стійкого бажання звільнитись від кріпосної залежності, одержати омріяну волю. Такого роду документи, породжені! економічною та правною несвободою селянства, часто обумовлювали його заворушення, стаючи, по суті, змістом останніх.3
Основний мотив переважної більшості скарг — це пошук шляхів звільнення із кріпосної залежності. У цій ситуації в хід йшли будь-які засоби, включаючи спроби обману державної адміністрації. Такий спосіб використали жителі с. Ситковець Липовецького повіту Пороховнікови, стверджуючи, що вони є уроджені шляхтичі — Яроцькі і невірно записані до ревізських списків. Ретельна перевірка цих фактів не підтвердила.4 Показово, що у своїх домаганнях досягти «волі» селяни нерідко опирались на законодавчі акти та документи, апелюючи ними до різноманітних інстанцій, використовучи їх як своєрідний легальний щит і демонструючи тим самим свій «законопослух». Так діяли, наприклад, у 1821 р. піддані подільського губернатора Н. Чевкіна з Літневецького староства, підтверджуючи свої права привілеями короля Сигізмунда, наданим у... 1603 р.5
Дослідження скарг дозволило виявити певний парадокс. З одного боку, подільське селянство відчувало (правильніше — прагнуло відчувати) підтримку державних структур в своїх взаємовідносинах з поміщиками та орендарями, 85-90% яких були поляками за національністю та католиками за віросповіданням. Звідси — постійне прагнення набути статусу державних селян і «належати казні»6. Уряд час від часу імітував таку підтримку селянських ілюзій про «вищу справедливість» (приведемо у приклад діяльність т. з. Галузинецької комісії, що передавала у державну опіку маєтки польських дворян, які брали участь у повстанні 1830-31 pp.). З іншого боку, в передреформенні роки наростає невдоволення селянства інститутами державної влади в цілому. Не будемо стверджувати про автентично-дієвий характер такого невдоволення, але те, що маса народу «не могла і не хотіла співчувати законному уряду»7 , у нас не викликає сумніву. Звідси чимала кількість скарг на діяльність державних органів влади, прагнення направляти їх (скарги) особисто імператору або наближеним до нього особам.
Ми маємо справу із серйозними деформаціями «свідомості сервілізму», із спробами селян на своєму рівні розібратись у власному правному та економічному становищі. Іншими словами, мова може йти про пошуки правди і справедливості як проекцій християнської етики та моралі на реальне життя. Конкретні скарги набувають, тим самим, специфічного соціально-філософського забарвлення. Це стосується всіх без виключення категорій подільського селянства першої половини XIX ст.
Досить цікавими і до цього часу маловивченими с листи, та листівки селян Поділля періоду колективізації. За своєю направленістю вони поділяються на декілька типів. По-перше, в багатьох листах, що направлялись в різні інстанції, селяни скаржились на приниження їх людської гідності та знущання над ними з боку окремих представників влади, сільських комуністів та активістів. По-друге, в листах містились скарги селян до вищих органів влади на дії місцевих властей при хлібозаготівлі, організації колгоспів, проведенні різного роду політичних кампаній. По-третє, деякі селяни виступали проти політики Радянської влади в цілому, вважаючи її антинародною.
В кінці 20-х — на початку 30-х pp. XX ст. на Поділлі, як і в усій Україні, з'явилась така невідома раніше форма соціального протесту селянства як листівка. В більшості випадків в них містились погрози на адресу місцевих керівників, сільських комуністів та активістів. Аналіз деяких листівок дозволяє виявити цікаві риси селянського менталітету і психології. Наприклад, в червні 1928 р. в с Тарасівці Тульчинського округу були розклеєні листівки такого змісту: «У батька Махна є повна бочка вина, й спирт, й денатурат, і дівчат повна фура. Пароходик мимо пристані пливе, будем рибку кормить комуністами»8. Тут явно простежуються сліди неокозацького анархізму часів української революції 1917-1920 pp., а також чітко виражена антикомуністична направленість. Насильство державної влади породжувало відповідні почуття селян, вело до бруталізації суспільного життя і, в якійсь мірі, — до збезцінення характерних для українського селянства християнських цінностей та ідеалів.
Але одночасно серед листівок зустрічаються унікальні документи-свідоцтва досить високого рівня усвідомлення окремими селянами Поділля необхідності організованого опору державній владі. Ці думки перекликаються з ідеєю визволення України від гніту сталінізму, що дає підстави для гіпотези про перманентний для 20-30-х pp. XX ст. національно-визвольний рух на Україні. Так, в квітні 1930 р. в с Клебані Тульчинського округу співробітники ДПУ знайшли листівку з таким текстом:
Вставайте, добрі люди.
Поки сила в вас ще є.
Бо ненька наша Україна
В нещастю, в горю вже гниє.
Вставайте та єднайте Полки та загони,
І проганяйте те нещастя Далеко за море.
Вас багато українців Тисяч міліони —
Та з'єднайте ви свої Добрі загони.
Бо один же чоловік
Нічого не зробить,
Тільки себе та других
На той світ проводить.
Виберіть такий час.
Таку хвилину,
Щоб котились вороги
Згори в долину.
І так ворога не стане,
Не буде панувати —
І аж тоді Україна Буде процвітати...9
Тональність автора однозначна. Це заклик до протистояння, боротьби «добрих людей» з «ворогами», за процвітання України.
На тернистому шляху до визволення подільське селянство постійно породжувало найхимерніші чутки про майбутню волю. Особливості світосприймання селянського середовища І пол. XIX ст. визначали не якусь абстрактну ідею, а вельми конкретні речі ( на зразок «золотої грамоти» з імператорським підписом і золотими ж літерами «ВОЛЯ»). В одному з цим ряду — пошуки селянами міфічної гори, на якій добрий цар волю роздає кожному, хто добереться до неї. Чутки набували інколи загрозливого змісту; періодично (як правило під «вербну неділю») генерал-губернатор Південно-Західного краю одержував реляції про майбутню різню «ляхів та жидів»10 , про «Залізняка», який всіх панів зведе під корінь.11 Видаючи будь-який указ із селянського питання, уряд повинен був рахуватись з можливістю обростання його різноманітними чутками і розмовами з перспективою заворушень.12
Насилля влади над подільськими селянами у 20-30-х pp. XIX ст. також породжувало чимало чуток. їх доречно виділити у дві групи. Перша група таких чуток базувалась на цілком реальних у перспективі діях властей (наприклад, про масове знищення селян голодом, виселення їх на Соловки, про усуспільнення всього господарства, включаючи жінок та дітей, про відміну в майбутньому імен і заміну їх номерами тощо). Друга група пов'язана з усвідомленим чи неусвідомленим бажанням ліквідації Радянської влади в результаті війни з Польщею, Румунією або західними країнами. Поштовхом до цього можуть стати розбіжності в керівництві комуністичною партією, чи, навіть, селянське повстання, підтримане робітниками.
***
В ході антифеодальних виступів подільське селянство продукувало власні уяви про сутність свого буття, політичної системи та її окремих інструкцій. При цьому визначним було «найбільш загальне для них питання — питання визволення».13 Тому ми цілком підтримуємо думку Б. Г. Литвака про те, що «свобода» — постійний супутник процесу усвідомлення себе як особистості — мала для селян найпростіший зміст: свобода від поміщика.14
У досліджуваний період було небагато крупних селянських виступів і виникали вони, як правило, спонтанно. Дослідження таких феноменів пізньофеодальної епохи з метою вичленування проявів суспільної свідомості видається нам малопродуктивним заняттям, адже, як вірно зазначив П. Ферфі, «суспільна думка як групова думка... мало сприяє знанню» про сам предмет.15 Вивчення історії селянського руху протягом всього пізньофеодального періду дає можливість прослідкувати, які зміни відбувались у свідомості селян на різних етапах боротьби і переконатись, що змін таких досить мало. Практично, всі вони зводяться до декількох пунктів:
1. Збільшується питома вага аграрних вимог. Напередодні і під час реформи селяни вважають своєю всю землю.
2. «Воля» для селян перестає асоціюватись з переходом в інше відомство, а уявляється повним визволенням від дворянської влади. Селянство категорично заперечує проти переходу в розряд державних.
3. Лише в 50-х pp. XIX ст селяни ведуть мову про конкретні форми та умови звільнення від кріпосної залежності.
4. Колективний протест породжує дуже незначні елементи організованості.
5. Спостерігається відома ідеологічна активізація окремих соціальних прошарків, що незмінно виливається у релігійні форми. Про суто політичну боротьбу питання не виникає.
У 20-30-х pp. XIX ст. серед різних форм соціального протесту виділяються виступи окремих селян, направлені як проти політики Радянської влади так її окремих проявів. В більшості випадків ця форма переросла у масові виступи селян, як трапилось, зокрема, в березні 1930 р. у с. Котюжани Могилів-Подільського округу. На зборах при обговоренні питання про колективізацію та розкуркулювання селянин Липа закликав до збройного виступу проти влади: «Геть диктатуру пролетаріату... Нас більше, ніж їх. Я закликаю вас повстати проти цих кровопивців». Присутні підтримали Липу, президія вимушена була закрити збори. Коли наступного дня агітатора намагались заарештувати, натовп жінок визволив його і заставив міліціонерів залишити село.16
Найвищим проявом соціального протесту подільських селян були масові виступи. Форми цих виступів були різноманітні, починаючи з «жіночих бунтів», селянських антиурядових зібрань, мітингів та демонстрацій, і, кінчаючи збройними виступами, розгоном місцевої влади і створенням своїх органів самоуправління.
В ході виступів селянами висувались гасла на зразок «Геть Радянську владу!», «Геть комуністів!», «Хай живе самостійна Україна!». У ряді випадків переобирались сільради, а інколи вони взагалі розганялись і замінялись звичними для селян старшинами та писарями.
Дослідження форм селянської боротьби на Поділлі у XX ст. дозволило виявити цікаві особливості свідомості селян. У більшості випадків простежується неприйняття Радянської влади в цілому, як такої, що за змістом і характером своїх дій протистоїть, а то й прямо ворожа селянам. Селянські виступи несуть не лише руйнуючий заряд: їм притаманні і конструктивні елементи (правда, це була конструктивність, повернута «обличчям у минуле»). Крім того, висуваються селянами національні гасла. Нарешті, у боротьбі з владою прослідковується єдність селянства і церкви (окремим, не дослідженим аспектом останньої тези є есхатологічні настрої подільського селянства).
Таким чином, авторами були проаналізовані та співставлені різні методи селянського руху на Поділлі за 100 років. Очевидно, що цьому руху іманентно притаманні схожі форми, починаючи від особистої помсти і закінчуючи масовими виступами селян. В ході виступів значний вплив на поведінку селян здійснювала ментальність, характерними рисами якої було відчуття загальної біди та приниження і поруч з цим готовності до козацько-анархістського бунту. Проте при схожій ментальності свідомість подільських селян пізньофеодального та «колективізаційного» періодів суттєво відрізняється між собою. Особливо це стосується політичної свідомості селянства. Якщо в першій половині XIX ст. вдалось зафіксувати довірливе ставлення до влади (хоча б в якісь періоди), то у 20-30-х pp. XX ст. в зв'язку з подіями колективізації влада стає для селян відверто ворожою (хоча в даному випадку селянству притаманна певна диференціація).
В пізньофеодальний період діяльність селян Поділля в ході виступів переважно носила релігійне забарвлення; цього не спостерігається у період «колективізаційний», коли у свідомості селянства існує досить чіткий розподіл на релігійні почуття, віру і конкретні соціальні дії. Наприкінці відзначимо зміни національної самосвідомості подільських селян. На відміну від XIX ст., селянство 20-30-х pp. XX ст. в багатьох випадках виступало під національно-визвольними гаслами, домагаючись незалежності України.
Безумовно, даний матеріал не претендує на вичерпну повноту висвітлення поставлених проблем. Пошуки в даній галузі слід проводжувати і надалі.
ЛІТЕРАТУРА
1. Parsons Т. The social system. Glencoc (III). — 1957.
2. Блок М. Апология истории. — M.. 1986. — С. 25.
3. Кавтарадзе Г. А. Жалобы крестьян первой половины XIX в. как исторический источник для изучения их социальных требований. // Вестник Ленинград, ун-та. — 1968. — Вып. 4. — № 20. — С. 54.
4. Держархів Вінницької області (далі — ДАВО). — Ф. 608. — Оп. 1. — Спр. 586. — Арк. 2.
5. Центральний державний історичний архів України (далі — ЦДІА України). — Ф. 444. — Оп. І. — Спр. 121. — Арк. 9-14.
6. Там же. — Ф. 274. — Оп. 1. — Сир. 44, 46; Ф. 442. — Оп. 141. — Спр. 603.
7. Шульгин В. Я. Юго-Западный край под управлением Д. Г. Бибикова // Древняя и Новая Россия. — 1879. — Т. 2. — № 5/6. — С. 9.
8. ДАВО. — Ф. 33.'— Оп. 1. — Спр. 706. — Арк. 66.
9. Державний архів громадських об'єднань України. — Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 3198. — Арк. 55.
10. ЦДІА України. — Ф. 442. — On. 353. — Спр. 251. — Арк. 1; Оп. 797. — Спр. 324. — Арк. 6; Оп. 786. — Спр. 49. — Арк. 4.
11. Там же. — Ф. 1252. — Оп. І. — Спр. 9. — Арк. 5-5 зв.
12. Там же. — Ф. 442. — Оп. 353. — Спр. 267. — Арк. 43.
13. Кавтарадзе Г. А. Логика крестьянской борьбы // Проблемы аграрной истории. — Минск, 1978. — Т. 2. — С. 57.
14. Литвак Б. Г. О некоторых чертах психологии русских крепостных первой половины XIX в. // История и психология. — М., 1971— С. 74.
15. Пушкарев Л. Н. Содержание и границы понятия «общественная мысль» // Отеч. история. — 1992. — № 3. — С. 73.
16. Державний архів громадських об'єднань України. — Ф. 1. —Сир. 3184. —Арк. 36.
|
|
