Дорош І. А. "БОРОТЬБА ШЛЯХТИ ЗА ЗЕМЕЛЬНІ ВОЛОДІННЯ У ПІВНІЧНО-ЗАХІДНІЙ ЧАСТИНІ БРАЦЛАВСЬКОГО ВОЄВОДС
18 декабря 2005
Брацлавщина належала до неспокійної прикордонної південно-східної частини Великого князівства Литовського. Становлення такої великої держави мало свої особливості, що відбились на історичному та економічному розвитку її регіонів. В першу чергу, це була децентралізована держава, у якій кожен регіон мав свою автономію, хоч верховна влада великого князя Литовського була представлена його урядами на місцях в особі старост, воєвод. Брацлавщина, що була воротами нової держави до степів, потребувала свого захисту. В XIV ст. тут виникають прикордонні замки — у Вінниці, Брацлаві. На цих окраїнних територіях повинні були вирости кам'яні твердині як Меджибіж, Кам'янець, що були неприступними для ворога, але парадокс історії полягав у тому, що тут, на високих кам'яних кручах ріки Бог (Південний Буг), замки були зведені з дерева і глини, досить замалі для схову місцевого населення і настільки ж слабкі проти нападів. Під час татарських набігів Брацлавський замок горів у 1498 та 1551 роках, Вінницький — у 1541 році, що давало змогу легко спустошувати околиці, брати здобич. Пустками ставали тоді ці землі, але знову протягом кількох десятиліть піднімались села, деякі змінювали свої назви, інші продовжували життя на старих "пустках".
Заселення, або колонізація північно-західного регіону Брацлавщини, частково території історичної Болохівської землі XIII ст., проходила досить активно, особливо в межиріччі Бугу — Сниводи, Постолової, Згару, Жерді, Гнилоп'яті, Десни. Тому на період XVI-XVII ст. вже вимальовується сітка населених пунктів, майже ідентична розміщенню сучасних сіл і містечок, коріння яких сягає в XIII-XVI ст. (див. карту).
В умовах державних утворень Литви, а потім і речі Посполитої, подальший розвиток привілейованого землеволодіння та суспільно-економічних стосунків між власниками потребував системи розмежування земель, їх примітивної експлікації. Такі затвердження проходили через уряд великого князя литовського ще з 1431 року, коли вперше підтверджувались привілеї, надані шляхті князем Вітовтом.
Досить активно таке межування проводиться в другій половині XVI ст.: в 1566 і 1570 роках. Так Гнівош Дмитрович Стрижавський стверджує кордони між своїм маєтком і землями вінницьких міщан, між селами Стрижавкою і Прилуцькими землями (2, С. 532-547). В 1570 році проходить нове затвердження кордонів між воєводствами: Брацлавським, Київським, Подільським іт. д. (1,С. 227).
Але у зв'язку з постійними судовими справами, що подавались до Люблінського трибуналу як вищої апеляційної інстанції про розмежування маєтків, пограбування та незаконне їх привласнення, можна зробити висновок, що ці проблеми ще були повністю не вирішені навіть на початок XVII ст.
Тому цікавим є документ "Решение третейского суда по делу о взаимных обидах между князем Янушем Острожским и Фридрихом Тышкевичем". Через необхідність проведення кордону між двома власниками було вписано в це рішення і сам акт розмежування: "Акт разграничения имений князя Острожского: Пикова, Глинска и Янушполя, от имения Тышкевича: Бердичева и Махновки, 1614 г. мая 14". (1, С. 280-281). Ось витяги з цього акту: " Пан суперарбітр повинен виїхати на місце, вислухати свідків і доводи обох сторін, де б мали проходити кордони, тому що претензії виникли через грунти, які не були розмежовані..." Звичайно, кордоном між Київським воєводством і Брацлавським був великий гостинець — Чорний шлях, "за яким насипано 12 копців: один пиківський і глинський, другий — гулівецький і черепашинецький, які розмежовують землі князя й. м. [його милості — І. Д.] пана краківського від Пикова і Глинська з грунтами й. м. пана Валенти Калиновського, кам'янецького і брацлавського старости, гулівецькими і черепашинецькими, до копців котрих підійшла стіна грунтів й. м. Тишкевича: бердичівських і махнівських... Пан краківський осадив був містечко, яке було назване Новий Пиків, також два присілки: Войнинці, Стрільчинського Воля, але те містечко з присілками після розмежування залишалось на грунтах й. м. пана Тишкевича, тоді й. м. пан суперарбітр за згодою двох сторін, наказав, щоб й. м. пан Тишкевич не заважав князю й. м. пану краківському підданних тих, що осіли в тім Новім Пикові і присілках, знести їх із всіма будівлями і майном на свій грунт, не пізніше затвердження межевого акту до 6-й тижнів, і дав їм можливість зібрати врожай із посівів, бджіл з пасіками забрати не пізніше свята Покрови (руського свята)".
Зем'янські володіння на Брацлавщині були невеликими: 2-4 села, а то, бувало, село мало 2 власники. Зате досить великими були грунти старостинських володінь. В даному регіоні центром, до якого тяжіли всі старостинські землі, було господарське великокнязівське село Мізяків ( 4, С. 214), щоправда, частина його з 1492 по 1628 рік належала панам Микулинським. З кінця XVI і початку XVII ст. Мізяків пов'язаний з ім'ям вінницького і брацлавського старости (1579-1604 pp.) галицького каштеляна Юрія Струся з Комарова. Протягом свого старостування він проводить цілу низку судових процесів проти різних панів, в тому числі, подає до трибуналу на князів Острозьких, Збаразьких, Друцьких-Горських. Будучи досить свавільним урядовцем, він конфліктував з брацлавською шляхтою — придушив анти-старостинське повстання 1592 року, розправившись з його учасниками, що стало причиною наступного виступу (1595 р.) (7, С. 27).
Галицько-подільський магнат Юрій Струсь придбав вінницьке староство за 5 тисяч кіп грошей у спадкоємців Богуша Корецького, старости вінницького (1550-1579 pp.). Таким чином, після смерті Корецького втрачається контроль над землями Брацлавщини зі сторони волинських князів. Більш як століття князі Острозькі, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки тримали уряди намісників, старост, воєвод, впливаючи на політику та суспільно-економічні взаємини. Тут протягом XV-XVI ст. сформувались їх величезні земельні володіння. Щодо Юрія Струся, то він своє велике надбання і старостинство передасть у 1604 році зятю Валенти-Олександру Калиновському.
Створивши в старостинстві свій уряд, Струсь не тільки встановив тут свою деспотичну владу щодо сусідів, але свавільно накладав великі повинності і данини на населення. Про його поведінку говорять документи. В. Отамановський наводить приклад про збройний наїзд у 1582 році вінницького старости на держання С. Кропивницького — село Скуринці [Шкуринці, а нині — Прибузьке — І. Д.], як на справжню війну: "... собравшися з войском людей ... и зо всими товарыши жолнеры роты своей, маючи з собою около двох тысячей людей ... и с подданными волости Винницкое, з сел з Мезякова и Хижинец, конно, збройно, з розным оружьем, войне належачим" (З, С. 367). Стан взаємовідносин між шляхтою і їх боротьбу за земельні володіння можна проілюструвати низкою документів про привласнення збіглих, пограбування маєтків, здирства, вбивства тощо.
У 1591 р. Струсь позиває до суду кн. Януша Збаразького за своїх збіглих з Мізякова до Немирова (10, S. 387), кн. Януша Острозького (1596 р.) за збіглих з Мізякова, Хижинець до Обухова, Богуслава (10, S. 31). Судова справа Семена Гричини-Сабаровського із Юрієм Струсем говорить про велику ціну за втікача: ціна татарина Магомета, якого Сабаровський придбав у козаків для обміну з татарської неволі своєї дружини і дітей, була 2000 червоних злотих. Але Струсь привласнив собі збіглого, залишивши його у Вінниці при дворі (10, S. 438). У 1599 році Струсь подає до суду князя Друцького-Горського за наїзди на села, що відносяться до Мізякова як до королівщини: над річкою Глинською, де осаджено с. Люлинці, над річкою Blotem Macelen (?) — Кутинці (Кутищі — І. Д.) через неточно визначені межі між королівщиною і пиківськими володіннями (10, S. 418).
В 1602 році староста вінницький, маючи свій двір у Гулівцях і в Радівці, збирає тут "різних людей", котрі нападають на черепашинецький грунт Стефана Залеського, де вбивають його підданних. Очевидно, нечіткість і несвоєчасність проведення межування земель, як приватних так і господарських, були вигідними в деякій мірі самій шляхті. Струсь веде судові справи за розмежування королівських земель з прилуцькими землями князів Збаразьких: боротьба іде за с. Котюжинці, Війтівці, що на річці Темній, засноване село Купрян (Kupryan) над річкою Жердь, село Курава над річкою Курава, на річці Десні засноване село Лосієвка (Польова Лисіївка — І. Д.) (10, S. 437).
У подальшому матеріалі цієї роботи, перераховуючи села і містечка та їх власників за актами ревізій Вінницького замку 1545, 1552 років та "Регестах каденцій Люблінського трибуналу", мається на меті через відповідний документ по кожному конкретному населеному пункті простежити: по-перше, його історично-правовий та економічний розвиток, а по-друге — підтвердити існування сіл цього регіону з більш давніх часів, як на сьогодні це прийнято.
Село Мізяків (Miziakow) назване в історичних джерелах Медзяков (Midziakow), Недзяків, Межиків. До 1545 року — це одне з трьох господарських сіл. У ньому мешкають 70 чоловік господарських людей. Село належало до Вінницького замку, тому "повинно робити, окром городень, гридню, кухню, лазню, пекарню, холодник на замок, а до того сіно косити і гребти один день, а інші роботи деякі з них не запитують, а готову плату півтори копи грошей дают і теж коли потреба вкажет, повинні при старості на службу їздити". Тільки село Мізяків несло повинність давати провідника: "а коли будет потреба которому послу або гонцю провідника до волохів, або турок, тогди село стародавнє Межековці повинно з послом і гінцем ходити, скільки будет потреба".
У Великому князівстві Литовському млини належали тому, хто володів землею. Тому староства з "почтом" своїм повинні були мати від нього дохід. Крім доходів від млинів староста отримував ще дохід із корчемного промислу. У червні 1600 року Іван Микулинський, писар земський гродський, що орендував на півроку млини у Юрія Струся у старостві, в Мізякові, був вигнаний ним з держання млинів, де позбувся і мита, і доходу (10, S. 52).
Здирства такого плану характерні для всього старостування Струся. Тому навіть з господарського села в кінці XVI — на початку XVII ст. мізяківці втікають (дані судових процесів — І. Д.) до Трипілля (володіння Трипільських), Обухова, Богуслава, Розволочі (володіння Острозьких), Немирова (володіння Збаразьких).
Гущинці (Huszczynce) — село, що за ревізіями Вінницького замку належало панам Горностаям (рід Волковичів) (6, С. 154-155). "За міщанськими городнями пана Івана Горностая маршалка дворного з маєтку й. м. з Гущинців городня" (9, С. 110). Господарських і боярських людей в його маєтку було 25 чоловік. Дослідники вважають, що село Гущинці є одним з найдавніших сіл цього регіону. Дійсно, в 1468 році його отримав за державну службу (державну вислугу) житомирський намісник Скіпор у великого київського князя Семена Олельковича (1455-1471 pp.) в пожиттєве володіння, а на той час віддавались в основному заселені землі. Дочка намісника — Марія Семенівна Скіпорівна, будучи другою дружиною Остафія Горностая Романовича, внесла це село як посаг в дім чоловіка. Сім'я Горностаїв була досить знана при великокнязівському дворі. Сини Іван (1558 р.) та Оникій (1566 р.) Остафійовичі були відомими постатями свого часу (6, С. 159).
Є інші дані щодо життя і служби Івана Горностая. Будучи секретарем руської експедиції в 1525 році, він був послом у Москві, де при ньому служив брат Оникій. Іван був довіреною особою королеви Бони. З 1534 до 1569 року Іван займав посаду маршалка дворного воєводства Троцького, маючи Гущинці як дідизну (8, С. 127). До кого із спадкоємців перейшли Гущинці після смерті братів — невідомо, швидше всього, до Дрогойовських, а на початку XVII ст.— до маєтностей Калиновського. В 1647 році Мартин Калиновський віддає Гущинці в заставу Михайлу і Катерині Аксакам (1, С. 433).
Янів (Janew, Janewski gr.) — одне з найдавніших поселень Брацлавщини. В. Отамановський вважав, що Янів, знаходячись у межиріччі Снивода-Буг-Постолова, в самому центрі давньої колонізації, міг бути заселений ще в домонгольські часи (З, С. 70), ця думка має право на існування, бо з 1146 року тут поряд розташоване м. Прилука (нині с. Ст. Прилука Липовецького р-ну — І. Д.). До середини XV ст. відноситься привілей на володіння янівськими та сниводськими грунтами Кошок-Стрижавських і Аксаків.
В 1596 році м. Янів із замком і людьми та з с. Старим Яневом, переходить до Федора Стрижавського. Але, очевидно, Янів був заставлений Темрюку Шимковичу. Між 1603-1606 pp. це містечко спірне між князями Ружинськими, Свірськими і Шимковичем (10, S. 403, 519). В 1606 році Шимкович подає скаргу до трибуналу на всіх своїх межових сусідів: князя Януша Збаразького, князя Януша Острозького, Івана Слежського, Марка Губицького, Богдана і Марка Матейковських, що ті виганяють його силою з дідичних янівських грунтів, лісів і всяких пожитків (10, S. 523). В 1613 році Софія з Корабчова — Романова-Ружинська відписує й. м. ротмістру Темрюку Онихевичу маєток Янів (10, S. 195). Активна діяльність Валенти-Олександра Калиновського, як вінницького і брацлавського старости, виливається у процеси проти своїх сусідів і як результат — він поступово отримує їх маєтки. 12 квітня 1647 року Мартин Калиновський — польний гетьман, воєвода чернігівський, віддає його в заставу Миколі і Христині (Байбужанці) Добриловським (1, С. 455).
До привілейованих володінь, згідно люстрації 1545 p., крім Гущинець і Янева, відносилась Кам'яногірка (Kamienohorka). Вона належала у 1545 р. вдові Івана Дубицького: "Дубіцької городня з маєтку її Каменогірки" (9, С. 110). Кам'яногірка була надана роду Дубицьких в 1529 році, до цього, мабуть, була вільним селом, яке платило податки і виконувало повинності щодо замку Вінницького та старости вінницького.
З 1588 по 1594 рік Кам'яногірка перебуває в руках Магдалени Дубицької і її чоловіка Лавріна Пісочинського, підкоморія брацлавського (1583-1604[6] pp.). їм належали ще Жорнище, Піщана, Головачів. Магдалена, залишившись єдиною спадкоємницею маєтків Дубицьких, отримує від свого вітчима Понятовського Дубніки (в Віденському повіті) і Дубинці (в Пінському повіті), оцінені в 12 сот і 50 коп. грошей литовських (10, S. 397).
1594 року Лаврін Пісочинський висував претензії до князя Януша Збаразького за своїх збіглих підданих, котрих він оцінив по 500 гривен за кожного (10, S. 395), а в 1598 — до Іоахіма Корецького за збіглих з Кам'я-ногірки до м. Нового Губіна. В 1602 до Кам'яногірки із Спичинець Кам'янецького повіту втікають селяни (10, S. 429).
Лавріну Пісочинському доводилось боронитись і від активного північного сусіда — князя Януша Острозького (10, S. 510). У період 1604-1606 року Лаврін помирає, залишаючи брата Олександра опікуном свого малолітнього сина Якова. Протягом десяти років Кам'яногірка знаходиться у руках Олександра. Він позичає у Стефана Залеського, підсудка земського (1611-1616 pp.), власника Черепашинець, 6 тисяч злотих, віддає під заставу за них с. Кам'яногірку з двором і Нову Кам'яногірку. В 1617-1618 pp. вона в постійній заставі у Залеського (10, S. 309, 597). Не дивлячись на застави своїх маєтків, Пісочинські намагались не випускати з рук Кам'яногірку. Так, у березні 1647 року, Стефан Пісочинський складає на маєток "купчу крепость" одному із своїх братів — Яну Пісочинському, новогродському, уланівському старості. Села Стара Кам'яногірка, слобода Кам'яногірка (мається на увазі, мабуть, Нова Кам'яногірка, нині село Іллінецького району — І. Д.), Заріччя "з двором, підданними та їх роботами, податками і всіма повинностями, з боярами панцерними і путними, городниками, підсусідками, з грунтами, полями ораними і неораними, засіяними і незасіяними, дібровами, лісами, річечками, озерами, ставами, млинами, сіножатями, з корчмами, те все разом з усіма тієї маєтності згаданої пожитками, доходами і приналежностями, також та маєтність із стародавніх часів у своїх грунтах, межах і обходах своїх складається, нічого собі самому, потомкам близьким і кровним, а також підданним моїм і нікому іншої жодної речі не залишаю, бо все разом і generaliter з усіма пожитками передаю навічно і без повернення вельможному панові Яну Пісочинському, новогродському, уланівському старості, нащадкам і суксесорам його мосці, взявши від його мосці за те певну платню" (1, С. 447-448).
Між янівськими та пиківськими грунтами лежали землі Байківки, Гулівець, Писарівки, Матейковець, Хомутинець і на сьогодні неіснуючих сіл Молінець під Пиковом та Постолової на річці Постоловій.
Гулівці (Hulowce, Hulewce), згідно "Опису Вінницького замку" 1552 року, село зем'янина Бориса Коцюби Якушинського: "а два селища его пустых на речце Сосонце: Гумовцы Байкув з которых жадного пожитку нет" (1, С. 610). Можливо, села і містечка Вінницького повіту були попалені і пограбовані в 1541 році татарами. Село Гулівці тримали Якушинські після зем'ян Гулевичів. їм доводилось вести постійну боротьбу зі своїми сусідами: пограбування прилуцькими міщанами різних пожитків (1591 р.) (10, S. 387), збройне загарбання Гулівець воєводою брацлавським (10, S. 389). 1601 року Юрій Струсь забирає Гулівці і стає їх дідичем. В 1602 році він здійснив наїзд на Глинськ, де забрав підданних і все відправив до свого маєтку в Гулівці (10, S. 439, 441).
Власністю Струся стало с. Радівка (Radawka).
Посесор Кашпр Рибалтовський позиває до трибуналу Друцького-Горського за те, що його слуги вчинили збройний напад на Радівку, що належить до Гулівець (10, S. 443, 518, 583).
У 1606 році князь Друцький-Горський позиває посесорку с. Гулівець Ельжбету, дружину Валенти Калиновського, старости вінницького і брацлавського, та її сестру Гелену Струсь, що з його Шепіївки (Siepijewki) до Гулівець збігли піддані з добром (10, S. 519). В 1647 році м. Гулівці, Гурка, Сальник, Писарівка, Раданка (Радівка), Орлівка передані Мартином Калиновським у заставу Михайлу та Катерині Аксакам.
Голяки (Holaki), Матейківці (Matejkowce). В 1600 році Левко Тувинський продає своє дідичне право "отчизну" на частину Матейковець, перезваних Голяками, князю Янушу Збаразькому за 4000 злотих (10, S. 54).
1602 року Ян Стецько із Щасним Медуським вирішують питання про пограбування і наїзди на землі Матейковець (10, S. 83). Стефан Залеський із Щасним Медуським укладають приятельську угоду про взаємне користування млином, ставом і частиною голяківських угідь (10, S. 445). Села, які були вільні або належали до королівщини, на початок XVII ст. досить легко прибираються до рук старостою чи воєводою — це Голяки, Хомутинці, Курава, Постолова.
Хомутинці (Chomutyncy) перебували в руках синів князя Януша Збаразького (1612 p.). Йшов спір за збіглих підданих до Хомутинець (10, S. 557).
Курава (Kurawa). Боротьба за це село йшла між старостою Струсем і воєводою Збаразьким (1602 р.) (10, S. 438). В 1622 році Грилевський, власник подільських Павліковець, позиває Збаразьких за своїх підданних, що втекли до Курави, яка належить до м. Прилуки (10, S. 620).
Постолова (Postolowa) — село, що належало вінницьким зем'янам Постоловським, спірне до 1600 року із спадкоємцями Кміти Чорнобильського (10, S. 411). У 1602 році Олександр Постоловський продає Постолову за 800 коп грошей литовських Темрюку Шимковичу. В 1609 році Постоловський з Шимковичем згадуються у трибунальському рішенні щодо передачі права власності на Постолову (10, S. 63). Більше назва Постолова в документах не зустрічається. Можна лише гадати, що Постолова на річці Постоловій — це нинішня Писарівка, але це лише гіпотеза.
Глинськ (Glinsk) належав у XVI ст. Кмітам роду Александровичів. В 1599 році Люблінський трибунал зафіксував їх маєтність, хоч братів Криштофа (1552), Семена (1561) Кмітичів уже не було в живих: "... а на Семена Кмітича добра на Подолі в повіті вінницькім лежачі (тобто села Літин, Пултівці — І. Д.) і двір під м. Вінницею, по ту сторону Буга з людьми, пашнями, сіножатями із бидлом, здавна до того двору належало і городище Пиків на Сниводі тепер пусте, також з селищами пустими на Сниводі, і друге городище також пусте Глинське, з всякими грунтами тих обидвох городищ що тягнуться аж до Чорного Шляху..." (10, S. 413). Зрозуміло, що зем'яни Кміти отримали свої держання за постійну службу у великого князя. Але в ревізіях Вінницького замку 1545, 1552 років Кміти не подавали свої маєтки Пиків і Глинськ, їх теж, очевидно, спіткала доля 1541 року. Тому спадкоємці Філони Кміти в 1598 році у Глинську будують замок. Юрій Струсь тут же в 1599 році, взяв роту службового люду і, напавши на замок глинський князів Друцьких-Горських, вибив їх з того замку, наїхав на с. Молінці (Molincy), що до Пикова належать. Тільки в 1602 році князям Друцьким вдається добитись своєї спадщини. В 1603 році м. Глинськ і Пиків вони продадуть князям Острозьким (10, S. 410. 411, 442, 443). При забудові нового замку і відбудові містечка протягом перших 10 років XVII ст. сюди стікається маса втікачів з інших маєтків і навіть з інших воєводств: з Чуднова (1600 p.), Рачків, Татаринівки, Молочкова, Коваленок, Тростянця, Оносковець, з королівських земель Моркушова, з Киселівки (10, S. 59, 60, 521). Купивши сниводські грунти Пиків, Глинськ та села, що до них належать в 1603 році, Януш Острозький, каштелян краківський, в 1618 році вирішив розділити свою власність між спадкоємцями: старшому в роду він відписував знамениту "дідизну" Острог, куди входили Пиків і Глинськ (10, S. 299), але так як прямих спадкоємців по чоловічій лінії у князя не було, спадщина переходить до кн. Заславських через Євфросинію Острозьку.
Черепашинці (Czerepaszynce) на початку XVII ст. перебувають у власності Стефана Залеського. 1609 року Залеський позиває до суду Тишкевичів-Заславських, власників Махнівки, Северина Болановського з Марусею Шендеровською, власників села Медведівки, за своїх збіглих підданних (10, S. 146). З 1609 року починається тяганина за грунти черепашинецькі з Валенти Кали-новським (10, S. 542). І в 1618 році Адам Калиновський, як власник Черепашинець, судиться з Фрідріхом Тишкевичем за збіглих до Махнівки (10, S. 283).
Пиків (Pikow). "Пиків замечек і містечко пана Філони Кмітича, старости оршанського, грунт того замку і міста аж по Чорний шлях..." (1, С. 227). Пиків після смерті Філони Кміти Чорнобильського був переданий в руки опікунів малолітніх дітей (дівчат) знаменитому в Литві роду Сапєг (10, S. 388).
Опікуном Лазарця Кміти (1594 р.) був призначений князь Юрій Друцький-Горський. 1594 року Пиків відбудовується, сюди втікають піддані інших власників (10, S. 393, 405, 415). Богдана і Софія Кмітичанки в 1596 році були визнані спадкоємницями пиківських грунтів (10, S. 402, 413). Еріх Лясота, посол німецького цісаря, писав, що після Хмільника, "через дубовий ліс до Пикова (досить велике обгороджене місто із замком всередині, що належить якомусь литовському панові" (5, С. 194). Цікавий документ за 1602 рік, де князь Друцький-Горський позиває Ходкевич-Корецьку за те, що привласнила його людину з Пикова (10, S. 75). Майже 10-літня війна між князем Юрієм Друцьким-Горським і старостою вінницьким закінчилась продажем м. Пикова і грунтів князеві Острозькому в 1603 році.
Люлинці (Lulincie) в 1602 році належали Андрію Рачковському (10, S. 420).
Лисіївка Лісова (Lesiowka, Lesowka, Szweikowce).Подаючи матеріал про Лесовку або Швайківці, неможливо бути цілком впевненим, що це одне і те ж село — Лісова Лисіївка. Єдиним доказом є те, що в межових актах магнатів Стрижавських кордони їх маєтностей включають ріку Жердь, де було закладене село. Всі землі вверх по Десні відносились до прилуцького грунту князів Збаразьких. 1606 року Спичинські позивають Гнівоша Стрижавського про повернення підданих з жінками, збіглих до Лесіївки, що до Стрижавки належить (10, S. 524). 1613 року Регіна Чечелівна Стрижавська позиває за своїх підданних, що втекли із Швайковець (перезваних Лесовкою) до Глинська кн. Острозького (10, S. 560). А в 1618 р. вона зі своїм чоловіком Теодором Стрижавським судяться з Валенти Калиновським за разбійний напад на землі Лесовки (10, S. 299). В 1624 році землі стрижавського маєтку: Переорки, Лисіївка, Соболівка переходять у власність Калиновських. Польова Лисіївка (Losiewka) на початок XVII ст. належала до прилуцького ключа князів Збаразьких. В 1602 році Юрій Струсь клопочеться про проведення розмежування з прилуцькими грунтами заснованого над Десницею с. Лосівки (10, S. 437). До Януша Збаразького в претензії (1602 р.) Флоріан Олевніцький за своїх людей (1602 р.) з Черепової, що втекли до Прилуки, Лосійовки, Гладина, Вахновець (10, S. 425).
Павлівка (Ruska Pawlica, Pawlica Krolewska) в 1603 році належала Адаму Гумінському, котрому довелось витримувати натиск магната Януша Збаразького, брацлавського воєводи, який наслав своїх підданних прилуцьких, пограбував село і двір власника, а хлопів з жінками було забрано до м. Прилуки (10, S. 452), і, головне, вигнав з держання Гумінського. Видно, що Гумінський не зміг довести своє право на грунт Павліца, бо вони зі Стефаном Залеським, власником Черепашинець, обидва претендували на цю власність. Залеський своїх людей послав на Павліцу Гумінського, там вони розібрали будинки і забрали підданних до Чере-пашинець (10, S. 427, 452, 456). В 1603 році Адам Гумінський знову звертається до суду за підданних та свій маєток (10, S. 453).
Нова Гребля (Nowa Groblya) входила до складу прилуцького ключа князів Збаразьких. В 1602 році відбувся конфлікт Вавренція Тхоржевського та Збаразьких за втікачів з Мацьковець до Нової Греблі (10,S. 444).
Представлені поіменні володіння різних груп власників землі у Брацлавщині відображають ріст антагонізму в самому класі землевласників, боротьбу за землю, форми збагачення одних і втрати власності іншими, що створювало політичну нестабільність у регіоні. А методи цієї боротьби приводили до економічної розрухи, тягар якої падав на плечі селян і міщан. А закріплення селян за власником землі згідно Варшавської конфедерації 1573 року поступово створювало умови для селянських повстань 30-х років XVII століття.
ЛІТЕРАТУРА
1. Архив Юго-Западной России.— К., 1886.— Ч. 7.— Т. 1.—647 с.
2. Нейман Ц. Люди старой Врацлавщины // Киевская старина.— 1889.— Т. 25.— С. 532-547.
3. Отамановський В. Д. Вінниця в XVI-XVII століття.—Вінниця, 1993.— 462 с.
4. Сас П. М. Феодальные города Украины в конце XV—60 годах XVI века.— К., 1989.— 230 с.
5. Січинський В. Чужинці про Україну // Вітчизна.— 1991.—№ 2.— С. 193-201.
6. Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. Волинь і Центральна Україна. — К., 1993.—412 с.
7. Якубович В. Мещане и селяне Брацлавского староства в борьбе за свободу и
земельную собственность в XVI-XIX вв.— Каменец-Подольск, 1912.— 262 с.
8. Slownik geograficzny Krolestwa Polskiego i innych krajow Slowianskich.— Warsz.,1882.— T. 3.— S. 127.
9. Jablonowski A. Rewizya zamkow Ziemi Wolynskiey w polowie XVI wieku.— Warsz., 1877.— T. VI.— S. 1-145.— (Zrodla dzieyowe).
10. Jablonowski A. Polska XVI wieku pod wsgledem geograficzno-statystycznym. Ziemie Ruskie. Ukraina (Kijow-Braclaw).— Warsz., 1894.— T. 21 (10).— 654 s.— (Zrodla dziejowe).
|
