Т. Соломонова "МУЗЕЙ ПІД ЧАС НІМЕЦЬКО-ФАШИСТСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ:ДОЛЯ СПІВРОБІТНИКІВ"
5 июля 2006
В роки німецько-фашистської окупації Вінниці (1941–1944) в музеї працювало 5 співробітників. Люди різного походження, різної освіти, віку, долі, вони залишилися на своїх робочих місцях. За радянською повоєнною практикою злочином вважалось їх перебування на окупованій території під час війни, тим більше— так звана «співпраця» з окупантами, якою ставало навіть звичайне виконання своїх обов’язків, навіть необхідність заробляти на хліб, щоб утримувати себе і свої родини.
Василь Іванович Подольський (1867–1954) [1; 2]
Народився в м. Сквира Київської губернії у родині службовців. Дворянське коріння його предків простежується за архівними матеріалами з XVIII ст.
Василь Іванович Подольський
Навчався 3 роки на медичному факультеті Київського університету, але за станом здоров’я перейшов на юридичний факультет, який закінчив у 1894 р. Працював у судовому відомстві стажистом (Одеса), мировим суддею (Тульчин), судовим слідчим (Брацлав). У 1910 р. переїхав до Вінниці, де служив членом Вінницького окружного суду, викладав право у чоловічій гімназії, природознавство у жіночій гімназії І. Драганової (з 1917 р.).
У радянській час як колишній державний службовець, суддя й дворянин мав значні обмеження у працевлаштуванні. У 1919 р. прийнятий на службу на посаду статистика-економіста Постачарму, звідки перейшов у губстатбюро, де завідував відділом моральної статистики. Після відкриття у Вінниці Подільського губернського суду займався судовою статистикою, доки ці дані на початку 30-х рр. не оголосили державною таємницею. Пізніше Подольський був вчителем інструктором з ліквідації неписьменності, працював статистиком-економістом при Вінницькій обласній конторі «Вукопкниги», у фотоуправлінні, потім викладав економічну географію стахановцям, методику природознавства вихователям дошкільних закладів.
Василь Іванович мав чималу бібліотеку й фонотеку. Матеріали особистого щоденника, спогади знайомих свідчать про його книжкові та музичні уподобання, інтерес до кіно.
Вперше з музеєм Василь Іванович зіткнувся під час його становлення у 1917–1918 рр. У 1937 р. він підробляв тут, складаючи наукові паспорти до експонатів, а через два роки прийшов до музею науковим співробітником і залишився на 11 років. Це була найдовша його служба за радянських часів. У 1941 р. після окупації міста нова міська влада призначила Василя Івановича директором музею. З його ім’ям пов’язане збереження фондів у цей складний час. Згодом Подольський склав нарис про музей у роки окупації [3]. Після визволення Вінниці у 1944 р. він залишився на своїй посаді. Будував нову експозицію з відділом Великої Вітчизняної війни. Коли демобілізованого Михайла Славського призначили директором, був переведений науковим працівником художнього відділу, потім бібліотекарем. У 1950 р. вийшов на пенсію у 83 роки.
У повоєнний час Подольський не зазнав репресій з боку влади та каральних органів. Його не заарештовували, лише зажадали пояснень в НКВС щодо діяльності під час окупації. На наш погляд, те,що він зберіг експонати Музею революції та чималу частину художньої колекції, врятувало його від переслідувань і обвинувачень у пособництві окупантам. Але нове музейне керівництво ставилося до нього з підозрою, користувалося кожною нагодою для дошкульної згадки про ті роки. В одній із службових характеристик за 1949 р. тодішній директор Г. Іванов так відгукнувся про Василя Івановича: «В роботі товариш Подольський В. І. безініціативний, екскурсії проводить та експозицію пояснює тільки схематично та безідейно, не дає соціально-класової сутності історичних етапів боротьби нашого народу. В період тимчасової окупації працював директором музею й активно виконував всі вимоги окупаційних властей. У громадсько-політичному житті музею не бере жодної участі. Основну працю відбуває формально призначену кількість робочих годин» [4]. Нове керівництво намагалося якнайскоріше збутися його.
Сьогодні у державному архіві Вінницької області зберігається особовий фонд Василя Івановича Подольського (Р-5107) [1], який містить його особисті документи, наукові статті, газетні публікації, щоденники, матеріали про роботу музею у 1941–1944, 1948–1950 рр. Фонд був зібраний і переданий на збереження вінницьким краєзнавцем, сином одного із засновників музею Г. Г. Брілінгом.
Михайло Ксенофонтович Славський (1914–1985) [5; 6]
Народився в с. Постолівка (тепер Волочиського р-ну Хмельницької обл.). У 1918 р. загинув його батько. Дідусь Ксенофонт виховав онука. На початку 30-х років командир прикордонної застави, що знаходилась коло села, звернув увагу на малюнки хлопця й надіслав їх у Ленінград в Академію мистецтв. Йому відповів відомий карикатурист, плакатист академік Д. С. Моор. Він схвально відгукнувся про твори хлопчика, виправив деякі помилки, дав загальні рекомендації щодо техніки малювання й порадив вступати до художнього навчального закладу. У 1938 р. Славський закінчив Водичківський університет самодіяльного мистецтва та отримав призначення до Вінницького краєзнавчого музею у відділ «Музей революції». Цього ж року вступив на історичний факультет місцевого педагогічного інституту, який закінчив у 1941 р. У 1939 р. одружився зі співробітницею музею Надією Андріївною Шпіллер (1918–1989). (Після війни вона недовгий час знову працювала в музеї,потім була директором музею-садиби М. Коцюбинського, вчителем географії у місцевій школі № 6.) Брав участь у фінській кампанії як офіцер-кавалерист. По її закінченні повернувся до музею у художній відділ.
Михайло Ксенофонтович Славський
На початку війни Михайло Ксенофонтович був призваний до лав Червоної Армії, але його військова частина опинилася в оточенні, і він повернувся до Вінниці. Весь період окупації працював у музеї науковцем, деякий час сторожем.
Разом з дружиною та сином Олегом мешкав у приміщенні музею. За спогадами сина, підтримував стосунки з деякими німецькими офіцерами з тих, які відвідували музей. Вони іноді допомагали родині продуктами та ліками. Особливо запам’ятався німецький офіцер Вальтер, завдяки якому Надія Андріївна одужала від малярії.
Михайло Ксенофонтович під час окупації,скориставшись навичками художньої освіти, за допомогою старих шрифтів, кліше з друкарні підробляв документи. Як згадують його сини та друзі, він виготовив деякі папери для того, щоб його дружина отримала документи фольксдойче. Своєму другові та колезі Михайлу Ройзену, єврею за національністю, зробив нові документи, за якими той пережив всю окупацію (після війни тривалий час був методистом обласного Будинку народної творчості). Славський виготовив фальшиві документи і для єврейських дітей, які жили у дитячому будинку на Старому місті,зокрема додаткові хлібопродуктові картки. На замовлення селян з області він малював ікони для церков.
Після визволення Вінниці Михайло Ксенофонтович був призваний до Радянської Армії. Його молодший син Ігор згадував, що батько служив фельд’єгерем у танковому корпусі. Той факт, що людина, якапід час окупації «співробітничала з німецькофашистською владою»,
виконувала такі обов’язки, наводить на роздуми. Можливо, Славський мав якесь особливе завдання в окупованій Вінниці.
Після демобілізації у 1945 р. М. Славський повернувся до Вінниці і був призначений директором музею замість В. Подольського. У листопаді 1946 р. його звільнили з цієї ідеологічної посади як позапартійного. У 1947 р. заарештували на декілька тижнів, допитували про часи окупації.
До музею більш не повертався. Тільки у 1957 р. його залучили як експерта до атрибуції та оцінки скарбу, знайденого у с. Стара Прилука-Турбівського (нині Липовецького) району у колишньому маєтку Мерінгів.
Славський працював у Вінницькому педагогічному інституті викладачем малювання, креслення, художником-оформлювачем. Багато малював, спеціалізувався на карикатурах, які друкувалися у центральній, республіканській, місцевій пресі, був кореспондентом газети «Колгоспна зоря». Свої праці підписував або прізвищем, або псевдонімом «І. Постоловський» (від назви рідного села). Разом з І.Ф. Киреєм готував шкільний підручник з креслення.
Підтримував зв’язки з колишніми працівниками музею, довоєнним директором Г. Шишовим, з місцевими краєзнавцями, зокремаГ. Г. Брілінгом.
Мусій Романович Кондратенко (1912 р. нар.) [7; 8]
Народився у с. Пугачівка (нині Коростенський р-н Житомирської обл.).У1939 р. закінчив історичний факультет Київського педагогічного інституту й був направлений до Вінницького краєзнавчого музею завідуючим історичного відділу.
З початком війни внаслідок мобілізації науковців до Червоної Армії був призначений директором. Після приходу німців його звільнили з музею як молодого радянського фахівця, комсомольця. Але Кондратенко залишився працювати в історичному відділі музею спочатку на громадських засадах, а з червня 1943 р.— з оплатою.
Мусій Романович Кондратенко
У перші роки окупації для отримання продовольчих карток працював як позаштатний кореспондент газети «Вінницькі вісті». Ним були складені краєзнавчі нарисипро вінницькі «Мури» (див. додаток), церкву св. Миколи у Вінниці, історію Вінниці, Немирівське городище, біографічні нариси про П. І. Ніщинського та К. В. Широцького [9]. Він готував до друку рукописи К. Широцького «Минуле Подільської землі» та «Нарис з історії художньої культури Галичини», які зберігалися у музеї. Мусій Романович викладав історію України у фармацевтичному та будівельному технікумах, на курсах німецької мови при Вінницькому педагогічному інституті. З досвіду цієї роботи ним була написана стаття «Про навчання дітей рідної історії», де розкривалося значення курсу історії України для розвитку національного самоусвідомлення дітей, виховання почуття патріотизму. На прохання
керівника відділу освіти обласної управи О. В.Серафимовича розробив шкільну програму з історії України для старших класів, яка вийшла друком у грудні 1941 р. Брав участь у написанні підручника з історії України, який готував той же відділ освіти.
Після визволення міста був заарештований органами НКВС у травні 1944 р., засуджений за статтями 54.1 та 54.11 КК УРСР на 20 років каторжних робіт з конфіскацією майна та поразкою в правах на 5 років. Його звинуватили у саботажі евакуації музею у 1941 р., співробітництві з німецько-фашистською владою, антирадянській націоналістичній агітації за самостійну Україну шляхом друкування націоналістичних статей у пресі, підготовці підручника історії України,членстві в ОУН, але перше і останнє звинувачення пізніше зняли.
У1954 р. Мусій Романович був звільнений, повернувся на батьківщину, але влаштуватися на роботу за фахом вчителя історії йому недозволили. Тоді, враховуючи отриманий в таборах медичний досвід, він закінчив Житомирське медичне училище і працював фельдшером до пенсії.
7 жовтня 1991 р. був реабілітований.
Надія Дементіївна Стародворська (1883–1960-і рр.) [4]
Народилася у с. Щедрове (тепер Летичівський р-н Хмельницької обл.). Закінчила Летичівське міське училище. З 1900 р. вчителювала. З 1934 р. завідувала у Вінницькому краєзнавчому музеї фондами. Під час окупації працювала до грудня 1942 р., потім була звільнена німцями. Після визволення міста повернулася на ту ж посаду. Після 1948 р. переїхала до Летичева.
В. В. Якубовський (1884–?) [4]
Народився у с. Широка Гребля Вінницького р-ну. Працював у музеї сторожем з липня 1941 р. В 1946 р. був заарештований за крадіжку. Подальша доля невідома.
Група співробітників музею 1944 р.Стоять: М. Р. Кондратенко, невідомий,М. К. Славський (зліва направо).Сидить з правого краю Н. К. Шпіллер.
Отже, можна вважати, що працівники музею доби окупації майже не постраждали через «співробітництво з окупантами». Імовірно, те, що вони врятували чимало експонатів, допомогло їм уникнути репресій. Але для всіх працівників ця доба мала певні негативні наслідки, що як не відразу, то пізніше зачіпали їх. Безпосередніх переслідувань зазнав М. Кондратенко, але головні обставини його звинувачення були пов’язані з журналістською
діяльністю.
Додаток
Стаття М. Кондратенка «Вінницькі Мури»
(Передрук з газ.: Вінниц. вісті.— 1942.— 29 листоп.; 1943.— 14 берез. Збережено правопис першодруку.)
Вінницькі «Мури»... є найдавнішою історичною та архітектурною пам’яткою нашого міста.
Під «Мурами» розуміємо терен прямокутної форми між Українським проспектом (тепер вул. Соборна.— Авт.) і вулицями Івана Богуна (тепер вул. Володарського.— Авт.), Козьмо-Дем’янівською (тепер вул. Осипенко.— Авт.) і до Гімназійної (тепер вул. Шолом-Алейхема.— Авт.) з усіма розташованими на ньому будівлями та високими стінами.
Історія «Мурів» починається з появи у Вінниці єзуїтів, які на початку XVII віку збудували тут свою резиденцію, що складалася з костьолу, школи, гуртожитків для монахів, склепів тощо. За тодішніх часів треба було боронитися від частих нападів татар і від козацьких та селянських виступів. Тому з наказу польського короля Владислава IV єзуїти обгородили в 1649 році свою резиденцію високою мурованою стіною, частина якої добре збереглася і досі по вулицях Івана Богуна та Козьмо-Дем’янівській. Від цих мурованих стін і пішла назва для всього комплексу споруд, які вони оточали.
В житті Вінниці протягом XVII–XVIII віків «Мури» відігравали значну роль, бувши одночасно і фортецею, і культурно-освітнім центром міста.
У сусідстві з єзуїтами в «Мурах» розташувалися 1632 року монахиіншого католицького ордену — домініканці, які зайняли західню частину«Мурів» понад Козьмо-Дем’янівською вулицею. Єзуїти і домініканці розгородилися внутрішньою стіною, що проходить від будинку музею до друкарні. Домініканці також мали свій костьол і кляштор.
Коли єзуїтський орден було скасовано, польський уряд сконфіскував усе їх майно, в тому числі і в Вінниці. Відтоді «Мури» набирають характеру вогнища суто освітнього. В них розташувались школи, гімназії, згодом бібліотека, музей, архів, інститут.
Року 1814 в «Мурах» відкрили польську губерніяльну гімназію, але вона зазнала великого гоніння від російського уряду і скоро була перетворена на чотирирічну, а в 1831 році її з приводу «замешательства в крае» зовсім закрито. В цій гімназії учився з 1818 до 1824 року Семен Олійничук, запеклий ворог кріпацтва, що загинув у Шліссельбурзькій тюрмі.
Кінець XVIII в. і XIX в. були для «Мурів» періодом руйнування. Тоді було зламано південну частину будівель «Мурів» з стародавніми стінами, що мали два аршини завширшки. В 1891 році обвалилася велика стіна на розі Українського проспекту і Гімназійної вулиці.
З стародавніх будівель «Мурів» нині лишився по-перше головний корпус, де був костьол і кляштор. Тепер тут містяться український Свято-Покровський Собор, бібліотека і архів. Первісна архитектура цього будинку трохи порушена ремонтом покрівлі і підпертям, але в кожнім разі вона добре збереглася з боку Українського проспекту і в лівобічній прибудові. Всередині будинок має багато темних коридорів і малих, недостатньо освітлених кімнат.
Також зберігся колишній домініканський костьол (де тепер слов’янський собор, що був відкритий 1839 року після закриття кляштору) і двоповерховий кляштор з келіями для ченців, прибудований до нього ззаду і з двох боків. Ця будівля досить цікава з архітектурного погляду. Оформлена вона в стилі пізнього бароко. Кажучи загалом, архітектура її також потерпіла від пристосування будівлі до церкви, що мало на меті позбавити її вигляду костьолу. Сумні келії домініканського кляштору, розташовані по один бік суворого коридору, відновляють в уяві умови аскетичного життя монахів.
До старовинних будівель належить також двоповерховий будинок теперішньої центральної друкарні (не зберігся.— Авт.) і прилеглий до нього з південного боку будинок, що розмежовував території домінiканців і єзуїтів (тепер приміщення художнього музею.— Авт.). Ці будівлі бідні на архітектурну оздобу, але в основному подібні до попередніх.
Трохи пізнішим від вищезгаданих споруд є будинок музею (тепер приміщення краєзнавчого музею по вул. Володарського.— Авт.), але і він зберігає стиль будівель «Мурів». Міцні стіни музею є наче продовженням мурованої стіни.
Наймолодшою спорудою є теперішній будинок педагогічного інституту (нині технічний ліцей.—Авт.), що повстав на руїнах південного крила як приміщення для навчального закладу—гімназії. Вся площа «Мурів» є важливою і найдавнішою з зацілілих пам’яток міста, якою воно має повне право пишатись. Сірі будови і стіни «Мурів»привертають до себе увагу і дослідників старовини, і гостей Вінниці. Вони є 300-літнім очевидцем історії Вінниці і своїм камінням ніби розповідають про колишні часи. І нашим обов’язком є зберігати «Мури» і тримати їх у належному стані та чистоті, чого їм, нашому культурно-історичному заповідникові, так бракує.
Джерела та література
1. Державний архів Вінницької області (далі — ДАВО). Ф. Р5107. Оп. 1. Спр. 1–11.
2. Брилинг Г. Г. Подольский Василий Иванович //Історія музею в документах і спогадах.— Вінниця, 1998.— С. 70–74.
3. Подольський В. І. Дещо про Вінницький обласний краєзнавчий музей та музей революції //Там само.— С. 74–76.
4. Архів Вінницького обласного краєзнавчого музею (далі ВОКМ). Особові справи співробітників музею 1944–1958 рр.
5. Фонди ВОКМ. Інв.№№ 65930–65947.
6. Спогади Олега та Ігоря Славських,Мирона Захаровича Жука (архів автора).
7. ДАВО. Ф. Р6023. Оп. 4. Спр. 26167.
8. Листування з М. Р. Кондратенком (архів автора).
9. Публікації М. Р. Кондратенка:
— Програма з історії України для старших класів середньої школи.— Немирів, 1941.
— Звістка про Немирівське городище //Вінниц. вісті.—1941.—14 верес.
— Вінниця в ХIV–ХVIII ст. //Вінниц. вісті.— 1941.— 19 верес.
— Петро Іванович Ніщинський //Вінниц. вісті.— 1941.— 2 листоп.
— Творчість українського народу //Вінниц. вісті.— 1941.— 27 листоп.
— Про навчання дітей рідної історії //Вінниц. вісті.—1942.— 1 лют.
— Вікопомна дата:До285річчя від дня смерті Б. Хмельницького //Вінниц. вісті.— 1942.— 13 серп.
— Вінниця в ХVII–ХVIII ст. //Вінниц. вісті.— 1942.— 23 серп.
— К. Широцький — дослідник української культури //Вінниц. вісті.— 1942.— 1 жовт.
— У Вінницькому музеї //Вінниц. вісті.— 1942.— 5 листоп.
— Вінницькі Мури //Вінниц. вісті.— 1942.— 29 листоп.; 1943.— 14 берез.
— Церква св. Миколи у м. Вінниці //Вінниц. вісті.— 1943.— 7 січ.
|
