О. Логінов "ГОНІННЯ НА ПРАВОСЛАВНУ ЦЕРКВУ НА ВІННИЧЧИНІ ЗА ЧАСІВ ХРУЩОВА (1954-1964 рр.)"
20 июля 2006
З приходом до влади М. Хрущова становище православної церкви, яке значно поліпшилось за останнє сталінське десятиріччя, починає не ухильно погіршуватися. На переконання автора, особиста неприязнь Хрущова до релігії взагалі, його упереджена думка, що нормалізація відносин з православною церквою — вигадка Сталіна, шкідлива для ідеології «будівника комунізму», а тому і непотрібна для радянської дер жави, ідеально збіглися з настроями місцевої влади, представники якої з ностальгією згадували часи гонінь на православну церкву у 30- і рр. Сім’я, посіяне у Москві, потрапило на добрий ґрунт.
Перший післясталінський рік пройшов для православної церкви за зразком останніх років: місцеві керівники не приховували своїх ан типатій, але за відсутності належного антицерковного законодавства, нічого вдіяти не могли. За 1954 р. у Вінницькій області були закриті 8 недіючих православних церков і 5 молитовних будинків. Громада од ного з них (с. Криківці Немирівського району) вирішила оскаржити це рішення в офіційному порядку. Активісти цієї громади подали скаргу на ім’я уповноваженого ради у справах Російської православної церкви (РПЦ) по Вінницькій області І. В. Труфанова, який у вересні 1953 р. після перевірки наказав поновити реєстрацію з січня 1954 р. [1]. Той же Труфанов у звіті за перше півріччя 1954 р. визнавав зростання релігійних настроїв, збільшення кількості віруючих і поліпшення фінансового становища Вінницької та Брацлавської єпархії. Секретарі райкомів скаржились на погану підготовку лекторів з атеїзму. Грубе втручання влади у релігійні справи викликало у деяких випадках несподівану для влади реакцію. У понеділок 3 травня 1954 р. на майдані с. Лісниче Ольгопільського району, припинивши роботу, зібралося більше сотні людей, які вимагали віддати їм ключі від церкви, закритої за рішенням райвиконкому. У село були викликані наряд міліції та представники районної влади, які умовили селян розійтись, пообіцяв ши їм, що справа буде переглянута [2].
У місцевих властей було велике бажання приборкати подібне розгортання релігійного руху, але для цього не вистачало підтримки згори. Потрібен був сигнал. Таким сигналом до початку чергової анти релігійної кампанії стала постанова ЦК КПРС від 7 липня 1954 р. «Про великі недоліки в науково- атеїстичній пропаганді і заходи з її поліпшення», в якій зазначалось: «Слід рішуче покінчити з пасивністю щодо релігії, викривати реакційну сутність релігії і ту шкоду, яку вона нано сить, відвертаючи частину громадян нашої країни від свідомої участі в комуністичному будівництві» [3]. Нова антирелігійна кампанія, таким чином, була офіційно розпочата.
Яке ж було становище Вінницької і Брацлавської єпархії перед по чатком хрущовських гонінь? На 8 січня 1954 р. у 43 районах області нараховувалось 622 культові споруди, які використовувались православними громадами, зокрема: 1 кафедральний собор, 339 церков і 242 молитовні будинки. У 15 церквах служба не відправлялась. У підпорядкуванні єпархії було 390 священиків і 4 диякони. В 2 жіночих мона стирях (Барському і Браїлівському) жили 138 черниць [4]. 28 лютого 1954 р. єпископ Андрій був висвячений на єпископа вінницького і брац лавського [5]. За перше півріччя 1954 р. 3 церкви і 2 молитовні будинки зняли з реєстрації, а 11 культових споруд на території Монастирищен ського району передали Черкаській єпархії. Кількість священиків, од нак, залишалася стабільною — 391, дияконів побільшало до 6 [6].
Антирелігійна кампанія влітку 1954 р. почалась відразу ж — не зна добилось навіть звичних дублювань постанов ЦК КПРС відповідними розпорядженнями ЦК КПУ і Вінницького обкому КПУ. Оскільки ме ханізму атеїстичної пропаганди серед віруючих, до якої закликав ЦК, фактично не було, а власне завзяття волів продемонструвати кожен керівник, то «пропаганда» в черговий раз звелася до грубого адміністративного втручання.
Голова колгоспу с. Пустовійти Уланівського району Козак заборо нив церковні служби під час жнив [7]. Голова сільради с. Шкуринці Вінницького району Ф.А. Долгов заборонив старості православної гро мади П. І. Іщенко здійснювати церковні поховання в селі, сказавши, що «церква—це ворог держави». Присутній тут же голова колгоспу Лихо гляд грубо образив старосту [8]. Подібні ж дії дозволяли собі районні партсекретарі, голови райвиконкомів і колгоспів у селах Михайлівка і Лозова Шаргородського, Гарячківка Крижопільського, Мізяків Кали нівського, Бохоники Вінницького, Кукули Піщанського, Велика Мо чулка Теплицького, Джулинка Бершадського районів, містах Бар і Чер нівці. 27 серпня Бершадський райвиконком дав розпорядження знести за 24 години каплицю, яка протягом літа 1954 р. силами священиків і віруючих була відбудована на сільському цвинтарі [8 а].
Не забарилась і власне пропагандистська кампанія. 7 серпня у «Вінницькій правді» з’являється велика передовиця «Ширше розгор тати науково -атеїстичну пропаганду», а вже через 10 днів були підве дені деякі підсумки — так, відзначено активність районної преси, зокре ма шаргородської газети «За комунізм», яка опублікувала статтю секре таря Шаргородської районної організації КПУ В. Скринника [9].
16–18 вересня 1954 р. у приміщенні Вінницького обкому КПУ відбувся семінар 130 лекторів з наукового атеїзму; 4–6 жовтня аналогічний семінар проведений серед сільських лекторів. 21–26 жовтня у Києві для своїх лекторів влаштувало атеїстичний семінар «Товариство по розповсюдженню наукових і політичних знань», члени якого за друге півріччя 1954 р. прочитали в містах і селах області 1 688 лекцій [10]. Наприкінці жовтня в районних центрах були організовані семінари з атеїзму серед завідуючих клубами і бібліотеками.
Пропаганда, однак, не принесла очікуваної від неї користі, адмінi стративні ж втручання викликали потік скарг. Подібне становище по всій країні стурбувало навіть ЦК КПРС, який 10 листопада 1954 р., че рез 4 місяці від початку антирелігійної кампанії, ухвалив постанову «Про помилки у проведенні науково -атеїстичної пропаганди серед на селення», в якій визнавалось, що «...допускаються образливі випади проти духівництва і віруючих...» [11]. Ця постанова була сприйнята як вказівка про тимчасове згортання антирелігійної кампанії. Власне, ініціативні дії партійних та колгоспних керівників не припинялись, але без підтримки згори інколи реєструвались як порушення законодавст ва про культи. У звіті за 1955 р. уповноважений ради у справах РПЦ по області І. В. Труфанов нараховує 25 випадків незаконного втручання у церковні справи з боку «окремих представників сільрад та інших радян ських установ» [12]. Послабився і тиск антирелігійної пропаганди: лек тори «Товариства по розповсюдженню наукових і політичних знань» у 1956 р. прочитали лекцій по атеїзму майже вдвічі менше, ніж у 1954 р. (980 проти 1 688) [13].
Загалом за 1954–1956 рр. в області були закриті 21 церква і моли товний будинок.
З 1957 р. знову значно активізується атеїстична пропаганда. Обком КПУ прийняв декілька постанов про недоліки атеїстичної пропаганди, якими підстьобнув райкоми. Лектори «Товариства по розповсюджен ню наукових і політичних знань» прочитали 3 879 атеїстичних лекцій (у 4 рази більше, ніж торік), а тільки за 2 місяці 1958 р.— 1 286 [14]. Саме з 1957 р. у вищих навчальних закладах УРСР запроваджується обов’язковий курс наукового атеїзму, у Вінниці його починають читати у педагогічному і медичному інститутах.
Наступне розгортання масової атеїстичної пропагандистської кам панії було оголошено в лютому 1959 р. постановою ЦК КПРС «Про не доліки науково- атеїстичної пропаганди та заходи з її поліпшення». На 1959–1960 рр. припадає її пік. Основні напрямки пропаганди визначив, а далі щорічно нагадував у своїх доповідях, промовах і звітах завідую чий відділом пропаганди та агітації ЦК КПРС (1958–1961), а згодом секретар ЦК КПРС (1961–1965) Л. Ф. Іллічов.
З 1959 р. започатковано журнал «Наука і релігія», який був заявлений як «бойовий орган войовничого атеїзму» [15]. Обласні газети «Він ницька правда» і «Ленінське плем’я», районні газети майже щономера публікують статті, зміст яких зрозумілий вже з назв: «Подолана темря ва», «Павуки», «З тенет облуди», «Без бога — ясна дорога». Кожна районна газета вважала за необхідне знайти попа -розстригу, який під писався б під однією з таких статей. «Вінницька правда» публікувала листи колишніх священиків П. Залитинкевича, Г. Слезька, А. Деригуза, в яких вони закликали віруючих до рішучого розриву з церквою, «ви кривали» всі можливі ґанджі церковників. Наклепницьким вийшов відкритий лист колишнього настоятеля Дзюньківської церкви Плис ківського району Амвросія Дерегуза архієпископу вінницькому і брац лавському (з 1955 р.) Симону «Я відрікаюсь»: автор пропонував «при пинити дурити людям голови» і звинуватив єпархіальне управління у«паразитичному способі життя», здирстві та хабарництві [16].
Серед поодиноких виступів проти цієї кампанії виділимо лист на стоятеля Матвіївської церкви Диканського району Полтавської області о. Іоана (Котляревського) полтавському архієпископу Алімпію: свяще ник запропонував вести активну контрпропаганду, розпочати судові процеси проти подібних дописувачів, не залишати без відповіді жоден наклеп [17]. Лист був розісланий у більшість українських єпархій, зокрема й у Вінницьку, але в тодішній атмосфері будь -які дії духів ництва і мирян на свій захист могли бути розцінені як антирадянські випади з усіма надто зрозумілими наслідками.
Пожвавилась і діяльність Вінницького відділення «Товариства по розповсюдженню наукових і політичних знань». В 1960 р. в Києві для лекторів Товариства провели семінар з атеїзму, на якому від Вінниць кого відділення був присутній Шафранов. Крім лекцій, обласне від ділення спромоглося в ті роки й на видання декількох десятків атеїстич них брошурок. Серед них не можна не виділити праці Л. Г. Волохатого: «Під маскою святості» і «Щедрі сходи» — нарис про громадських лек торів с. Шляхова. Розділ з цього нарису «Вже не гудуть дзвони» ви хваляє масове закриття в Бершадському районі храмів, нав’язливі «домашні агітпункти» та ініціативи місцевих властей, спрямовані на створення перепон для релігійних громад. Предстоятеля церкви с. Тео філівка Миколи Ружавського «і сліду немає»,— радіє Волохатих [18].
Отож зрозуміло, через що в 1960–1962 рр. у 10 селах Бершадського району (Теофілівка, Тирлівка, Чернятка, Шляхова, Кошаринці, П’ят ківка, Мала Киріївка, Якубівка, Дяківка, Сумівка) ліквідовано право славні громади та закрито храми.
До інших форм пропаганди у своєму звіті секретар обкому ЛКСМУ Є. Таран відносить «товариські суди» над віруючими в Шаргородсько му районі, створення у 22 районах області шкіл лекторів- атеїстів, поза штатні (громадські) факультети войовничих атеїстів при середніх спе ціальних навчальних закладах, «куточки атеїзму» майже в кожній біб ліотеці, ініціативні групи «молодих атеїстів» в селах Сажки та Ситківці Немирівського, Уладівка Хмільницького, Борівка та Мазурівка Чернівецького районів. Серед методів «пропагандистів» був і відвертий вандалізм: «Комсомольськими організаціями Шаргородського, Че чельницького, Уланівського, Козятинського, Хмільницького районів проведено декілька рейдів з виявлення непатентованої релігійної літератури, із знищення придорожних хрестів» [19].
Однак попри значні кількісні показники агітація провадилась пога но і нудно -монотонно, хоча і нав’язливо,— про це свідчать скарги місце вих партійних керівників і обкомівські догани районним відділам про паганди. Під її впливом лише одиниці виходили з релігійних громад і ставали атеїстами. А тим часом результатів від районних партійних ор ганів вимагали все наполегливіше.
Домогтися різкого скорочення релігійних громад можна було, як і раніше,— адміністративними методами. Це розуміли як на місцях, так і у ЦК КПРС.
Новий, винятково важкий етап хрущовських гонінь на православну церкву був законодавчо оформлений за півтора року. Першим його антирелігійним актом стала постанова ЦК КПРС від 13 січня 1960 р.«Про заходи для ліквідації порушень духівництвом радянського зако нодавства про культи», яка вимагала ширше трактувати статтю Кримi нального кодексу щодо покарання за порушення закону про відокрем лення церкви від держави. 12 лютого 1960 р. ця постанова була підтри мана і ЦК КПУ. Далі був виступ М. Хрущова на січневому (1961 р.) пленумі ЦК, коли він назвав збереження архітектурних пам’яток куль тового призначення непотрібною справою [20]. Через місяць вийшла постанова Ради Міністрів СРСР № 263 від 16 березня 1961 р. «Про посилення контролю за виконанням законодавства про культи», від дубльований постановою ЦК КПУ № 590 1 квітня і відповідним указом Ради Міністрів УРСР 29 квітня [21].
З початком 1960 р. місцеві районні органи влади та партійні функ ціонери Вінниччини закидали уповноваженого ради у справах РПЦ по області І. В. Труфанова доносами на священнослужителів і вимогами подати в облвиконком пропозиції щодо закриття храмів і зняття з реєстрації релігійних громад. За перші 5 місяців 1960 р. з реєстрації зня ли громади в селах Побірка Теплицького, Пеньківка Томашпільського, Жовтневе Погребищенського, Нижча Кропивна Брацлавського, Тео філівка (про яку вже йшлося) Бершадського районів. Однак І. В. Тру фанов відмовився за вимогою Томашпільського райвиконкому закрити церкви в селах Ракова і Стіна, знехтував вимогами заборонити релігій ну діяльність небажаних владі священиків Швеця (с. Перекоринці Мурованокуриловецького району) [22], Кулика і Цвіка (Оратівськийрайон) [23]. Труфанов намагався вникнути в суть питання і не завжди вставав на бік атеїстів. В червні 1960 р. його було замінено на С. Кулико ва, який відразу ж активізував антирелігійні гоніння.
Вже за наступні 4 місяці за різними приводами були зняті з реєстра ції 11 православних релігійних громад. 20 листопада відбувся напад на будинок згаданого Швеця, якому погрожували розправою [24]. 24 лис топада спалили церкву в с. Чернятка Бершадського району, причому чернятська пожежна команда не прибула на місце пожежі, а джулинсь ку і селян гасити храм не допустили невідомі «темні особи» [25]. Секре тарі райкомів КПУ у звітах за 1961 р. вказували, які заходи накреслені ними, щоб закрити якомога більше храмів. Цинічно звітував секретар Піщанського райкому О. Боровко: «В селі Рудницькому також потре бується ремонт церкви, в селі створені для попа такі умови, щоб він відказався від свого приходу» [26]. Цікава подробиця: у друкованому звіті в слові щоб закреслена літера б — мабуть, церква закрита так швид ко, що бракувало часу чи ліньки було передруковувати наново. 29 лис топада 1960 р. закрили собор Святого Воскресіння в Іллінцях.
В листопаді 1960 р. при райвиконкомах були створені комісії зі сприяння уповноваженому ради в справах РПЦ. До них входили, як правило, голови колгоспів, секретарі райкомів ЛКСМУ, лектори -атеїсти, пенсіонери- комуністи. Комісії повинні були пильно стежити за будь- яким кроком духівництва і громад, доповідаючи про них уповно важеному в справах РПЦ. Більшість доносів на священиків і виконавчі органи громад надходила саме від членів цих комісій.
Наступним кроком влади стало усунути духівництво від адмінi стративно- господарської та фінансової діяльності громад. Архієрейсь кий собор РПЦ в липні 1961 р. змушений був ухвалити рішення, за яким ці функції перейшли до старости громади, затвердженого «уста новчою двадцяткою» на подання місцевого виконкому. Це відразу ж унеможливило опір закриттю храмів і розпуску громад, на чолі яких місцеві виконкоми могли поставити будь -кого [27]. Численні скарги віруючих здебільшого залишались без відповідей. Проти цього висту пив єпископ вінницький і брацлавський Симон, який майже відразу був позбавлений посади за доносом Куликова [28]. Новим вінницьким і брацлавським єпископом став Іоасаф (Віталій Михайлович Лелюхін).
Зламавши опір віруючих і отримавши в своє розпорядження відпо відну законодавчу базу, місцева влада з подвійним ентузіазмом втілю вала в життя генеральну лінію партії.
В травні 1961 р. облвиконком ухвалив чергову постанову «Про посилення атеїстичної пропаганди в області», в липні того ж року у Вінниці відбувся семінар членів «комісій сприяння» під керівництвом завідуючого відділом агітації та пропаганди обкому КПУ І. П. Грущен ка, а в серпні скликали нараду секретарів міськ - і райвиконкомів під головуванням заступника облвиконкому О. І. Устенка [29].
Церкви можна було закривати у зв’язку з їх аварійним станом, від мовляючи у ремонті (віруючим ремонтувати культові приміщення бу ло заборонено директивою облвиконкому №149 від 4 вересня 1959 р.). Приміщення церков і молитовних будинків відбирали як незаконно відкриті під час гітлерівської окупації. У 1961 р. по області було закрито 83 церкви та молитовні будинки, а їхні православні громади зняті з реєстрації, у 1962 р.— 53. Закриті церкви використовувались під клуби, зерносховища, спортивні зали. Наприклад, у Мурованокуриловецько му районі церкву в райцентрі віддали хлібозаводу, в с. Михайлівці — Будинку піонерів, в с. Попелюхи — бібліотеці, в с. Петрівка — під склад, в с. Снітків — під Будинок культури [30]. Будь- які спроби опору приду шувались ще в зародку. У серпні 1961 р. священик смт. Вендичани Мо гилів -Подільського району І. Д. Пануца заявив: «Якби взяли ломаки і вила та не підпустили б до церкви тих, хто прийде [її зачиняти—Авт.], тоді церкви б не закривали...» [31]. За ці слова Пануцу позба вили реєстрації. Взагалі, щоб позбутися реєстраційного свідоцтва, священикам можна було і не закликати до опору атеїстичній кампанії. Досить було заявити: «...Перед тим, як перевиховувати інших, їм [агіта торам — Авт.] потрібно себе перевиховати» (С. І. Клешко, с. Кри ківці) [32]; констатувати самий факт антирелігійної кампанії (К.М.Лу кащук, Слобода -Шаргородська); надати грошову допомогу інвалідові війни (староста громади с. Михайлівка Н. П. Слободянюк) [33].
29 січня 1962 р. обласна рада ухвалила постанову№7/118 про за криття Вінницького кафедрального Преображенського собору, злиття його громади з Рождественською і передачу приміщення собору спор тивному товариству «Авангард». На постанові заступник голови обл виконкому О. І. Устенко наклав резолюцію про передачу приміщення краєзнавчому музею [34]. 6 лютого відповідне розпорядження № 72 підписав голова облвиконкому М. О. Слободянюк. Проте через деякий час було вирішено за краще використати приміщення як Будинок фіз культурника.
Того ж року згідно з актами медичних комісій, пожежної охорони та комісій із сприяння уповноваженому в справах РПЦ були закриті Браї лівський і Барський монастирі. Загалом по Україні протягом 1960 р. припинили діяльність 747 парафій [35], а за друге півріччя 1961 р. — 850 православних храмів [36].
В 1963 р. було знято з реєстрації ще 29 громад. Загальна їх кількість тепер становила 367 [37]. Кількість священиків зменшилась до 190. Надії влади було подано найбільшу кількість скарг — 318.
В лютому 1964 р. обком КПУ черговою постановою зобов’язав рай коми посилити атеїстичну пропаганду і контроль над тим, як виконує духівництво законодавство про культи. В червні 1964р. на обкомівській нараді секретарів райкомів партії розглянули ті ж питання. Але в цілому завзяття поступово спадало: впродовж 1964 р. скоріше за інерцією, ніж з ініціативи влади, були позбавлені реєстрації 17 православних громад.
А після зняття Хрущова у жовтні 1964 р. антирелігійна кампанія згор тається: номенклатура дивиться на РПЦ скоріше як на ймовірного со юзника, ніж ворога. Проте роки гонінь не минулися даремно право славній церкві взагалі та Вінницькій єпархії зокрема. З 622 православ них громад і 390 священиків 1954 р. на 1965 р. залишилось 350 громад, які орендували 346 храмів, і 184 священики [38].
Джерела та література
1. Державний архів Вінницької області (далі — ДАВО). Ф. П-136. Оп. 38. Спр. 266. Арк. 26.
2. Там само. Спр. 258. Арк. 2.
3. КПСС в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК (1898–1986).— М., 1986.— Т. 8.— С. 430.
4. ДАВО. Ф. П-136. Оп. 38. Спр. 266. Арк. 2-5.
5. Там само. Арк. 27.
6. Там само. Арк. 102.
7. Там само. Оп. 39. Спр. 325. Арк. 10.
8. Там само. Оп. 38. Спр. 266. Арк. 167.8-а. Там само. Арк. 145.
9. Від темряви до світла //Вінниц. правда.— 1954.— 17 серп.
10. ДАВО. Ф. П-136. Оп. 41. Спр. 271. Арк. 86.
11. КПСС в резолюциях... Т. 8. С. 446.
12. Лисий А. К. Нариси історії Подільської (Вінницької і Брацлавської) єпархії.— Вінниця,1995.— С. 94.
13. ДАВО. Ф. П-136. Оп. 47. Спр. 311. Арк. 17.
14. Там само.
15. Наука и религия.— 1959.—№ 1.— С. 8.
16. Дерегуз А. Я відрікаюсь //Вінниц. правда.— 1960.— 28 жовт.
17. ДАВО. Ф. Р-2700. Оп. 6. Спр. 1608. Арк. 68–70.
18. Волохатих Л. Г. Щедрі сходи.— К., 1962.— С. 26.
19. ДАВО. Ф. П-136. Оп. 49. Спр. 197. Арк. 7.
20. Історія релігій в Україні/За ред. А. М. Колодного, П. Л. Яроцького.— К.,1999.— С. 541.
21. Там само. С. 539.
22. ДАВО. Ф. Р-2700. Оп. 6. Спр. 1608. Арк. 84.
23. Там само. Арк. 91.
24. Там само. Арк. 214.
25. Там само. Арк. 203.
26. Там само. Ф. П-136. Оп. 49. Спр. 197. Арк. 14.
27. Богдановский С. Гласность высветит всё //Лит. газ.— 1990.—10 янв.— С. 13.
28. ДАВО. Ф. Р-2700. Оп. 7. Спр. 529. Арк. 55.
29. Там само. Арк. 52.
30. Там само. Ф. П-136. Оп. 51. Спр. 142. Арк. 20.
31. Там само. Ф. Р-2700. Оп. 7. Спр. 529. Арк. 54.
32. Там само. Спр. 553. Арк. 94.
33. Там само. Ф. П-136. Оп. 54. Спр. 135. Арк. 56. Тут у звіт Куликова втрапила майже фрейдистська позасвідома помилка: замість «благотворительная» надруковано—«боготворительная»!
34. ДАВО. Ф. Р-2700. Оп. 6. Спр. 1796. Арк. 117.
35. Історія релігій в Україні... С. 541.
36.Єленський В. Є. Сувора «відлига»: Замітки про антицерк. кампанію кінця 50-х—початку 60-х рр. //Людина і світ.— 1990.—№7.— С. 35.
37. ДАВО. Ф. Р-2700. Оп. 7. Спр. 553. Арк. 83.
38. Там само. Ф. П-136. Оп. 54. Спр. 135. Арк. 40.
|
