Н. Добровольська "З ІСТОРІЇ ВІННИЦЬКОЇ ВЕЖІ"
18 июля 2006
В центрі Вінниці, у сквері Козицького, стоїть вежа, яка є окрасою і своєрідною візитною карткою міста над Бугом. Проте мало хто знає, що знаменита вежа будувалася як водонапірна і що їй вже за 90 років.
На початку XX ст. однією з нагальних проблем Вінниці залишалося постачання якісною питною водою. Більшість населення користувала ся брудною водою з річки Буг, і лише заможні городяни мали змогу спо живати колодязну воду.
Питання про будівництво недорогого водогону розглядалося на засіданні Вінницької міської управи 2 березня 1902 р. Планувалося бу дувати паровий водопідйом з водонапірною баштою на високому березі річки по Театральній вулиці між садибами Поплавського, Розова, Габ ріолович. Вгорі на споруді планувався резервуар приблизно на 10 тис. відер з фільтром для води. Оскільки проект був в ескізному вигляді, міський голова М. В. Оводов запропонував утворити комісію, щоб його доопрацювати і затвердити. До комісії ввійшли: Бернштейн, Скерлетов, Хмельовський, Милевський. На засіданні 1 травня комісія одностайно визнала «конечну потребу влаштувати у Вінниці постачання доброю водою, бодай у найбільш залюдненій частині міста» [1].
З серпня 1902 р. дворяни А. Е. Гаєвський і М. П. Дмитрієв зверну лись до міської управи з пропозицією взяти підряд на побудову у Вінниці водогону. Вони бралися зробити водопостачання на 50 тис. відер на добу і прокласти в межах міста 235 сажнів шестидюймових магістральних труб, 750 саж. п’ятидюймових і 272 саж. чотирьохдюймо вих. Крім того, підприємці зобов’язувалися прокласти ще 400 саж. чо тирьохдюймових труб і 300 саж. трьохдюймових у напрямі, який обере міська управа. Місто мало заплатити компанії половину вартості водо гону і гарантувати витрати 4 тис. відер на кожні 500 саж. відстані. За користування водою передбачалося платити 0,25 коп. за відро, за водопій великої рогатої худоби — по 1 коп. з голови, з інших тварин — 0,5 коп.
Підрядчиків необхідно було забезпечити у потрібній кількості піском, глиною, камінням з міських кар’єрів під гарантію 25 тис. відер добових витрат води. Місто через 25 років мало право викупити водогін у підприємців, заплативши витрачений ними капітал «з додаванням су ми, одержаної множенням чистого річного прибутку за останні три ро ки на вісім» [2]. На таких умовах місту надавалось право викупу по закінченні перших 25 років через кожних 5 років, але з попередженням за 2 роки. На думку міської управи, така пропозиція для міста була невигідною.
Спроби налагодити водопостачання, побудувавши колодязі, не принесли успіху. Вода в них була непридатною до споживання. Зали шався один вихід — центральне водопостачання, тобто брати воду з річки Буг в тому місці, де річка не забруднена міським населенням, і там її очищувати та фільтрувати.
«За таке місце цілком сраведливо слід визнати ділянку річки від се ла П’ятничан до кінця Театральної вулиці та каменярні Габріолович; тут, на кінці Театральної вулиці, гранітна скеля утворює берег річки, і рівна гранітна поверхня, поступово заглиблюючись, прямує до дна Бу гу; вода тут надзвичайно чиста і прозора; місце це для набирання води у водопровід особливо зручне, бо берег тут настільки високий, що непо далік від нього найвища точка тієї найбільш густо залюдненої частини міста, яка насамперед має бути забезпечена водою; отже, тут зручно бу ло б поставити водонапірну башту» [3].
Споруду проектували з двома баками нагорі, які вміщували б по 5 тис. відер кожний. А місце для її будівництва слід було вибрати якомо га вище. «Найвище місце Театральної вулиці—між будинками Томба ка та Ходолія, башту можна б поставити в трьох місцях: на ділянці Театральної вулиці між будинками Розова, Габрiолович і Поплавського (де краще б придбати для неї місце у п[ані] Габріолович), на розі бульвару проти будинку Шабанова та між будинками Зайденверга и Вайзера; площа землі для башти потрібна 3 сажні завширшки та 6 за вдовжки» [4].
Найбільш придатною виявилася ділянка, яка належала домовлас ниці 1- ї частини міста Габріолович. Міська управа звернулася до влас ниці з проханням продати ділянку для потреб міста якнайдешевше. Міський архітектор Григорій Григорович Артинов 14 лютого 1904 р. подав до управи проект вінницького міського водогону з кресленнями і кошторисом. В ньому під №6 зазначено будівництво водонапірної баш ти з обладнанням і трубами вартістю в 30 036 рублів 58 коп. А на засіданні 18 березня цього ж року міська дума, розглянувши проект (кошторис, креслення, пояснювальну записку, експлуатаційний
розрахунок), затвердила його. Загальна вартість водогону становила 224 447 рублів 22 коп., не враховуючи вартості земельної ділянки, придбаної у Габріолович.
«Водонапірну башту передбачено поставити на Театральній ву лиці, в 19 саж. від Поштової (головної) вулиці міста, на вільному місці, яке належить місту; воно розташоване на 14 саж. вище рівня води річки Буг і на 4 саж. нижче від найвіддаленішого високого місця міста в районі міста, а саме — розташування міської будівлі жіночої гімназії. У розра хунку висоти башти були зауважені висота жіночої гімназії та бажання, щоб вільний тиск у трубі, яка подає воду до жіночої гімназії, міг дати струмінь води, вищий за дах» [5].
«Перший поверх башти та фундамент передбачені з гранітного ка меню, на цементному розчині, а решта поверхів—з цегли на вапняному розчині. Міжповерхові підлоги передбачені на цегляних склепінняч ках, зроблених на залізних бантинах. У приміщенні над резервуарами буде зроблений апарат для зігрівання води у них; він складатиметься з простої зарядної пічі, труба якої проведеться через резервуар; пристрій цей необхідний задля попередження замерзання води. На кресленні водонапірної башти виразно вказані всі деталі з її споруджения та дії. На даху башти передбачено зробити майданчик з будкою для пожарної мети» [6].
1 грудня 1910 р. Вінницька міська управа, з однієї сторони, і одесь кий купець Мануїл Йосипович Ремер та вінницькі купці Хаїм Якович Зіскінд і Мойсей Михелевич Неєр, з другої,— уклали договір- підряд на будівництво водогону міста Вінниці, який мав стати до ладу з 2 січня по 1 листопада 1911 р. У цей термін входило і будівництво водонапірної вежі, розробленої за проектом архітектора Г. Г. Артинова.
Архівні документи підтверджують розрахунок зі згаданими купця ми. Так, 6 квітня 1911 р. на їх ім’я було переказано 6 000 рублів. Мабуть, це перша сума, виділена для будівництва водонапірної вежі.
Мурування стін завершено 15 липня 1911 р. Покриття даху гальмувалось встановленням годинника з 4- ма мідними циферблатами діаметром 3,5 аршини, добрим механізмом і боєм, що коштувало 3 000 рублів. Це призупинило всі роботи до 5 серпня 1911 р. Решту ви конували по мірі того, як надходили гроші на будівництво.
Збудована на початку 1910 -х рр. водонапірна вежа свою функцію виконувала до 1920- х рр. В роки другої світової війни вона слугувала спостережним пунктом. Саме тут 20 березня 1944 р. замайорів прапор визволення. Після війни вежу використовували під звичайні квартири для працівників водоканалу.
На початку 1980 -х рр. споруда була реконструйована за проектною пропозицією Євгена Пантелеймонова, набувши звичного тепер для нас вигляду. У 1985 р. тут відкрився «Музей бойової і революційної слави м. Вінниці» — філія Вінницького обласного краєзнавчого музею. А 15 лютого 1993 р., з нагоди 5 -ї річниці виведення радянських військ з Афганістану, відкрито «Музей Пам’яті», де зібрано матеріали про на ших земляків «афганців».
На державний облік пам’ятку місцевого значення прийнято за рішенням виконкому обласної ради № 96 від 17.02.1983 р. У 2000 р. рішенням міської ради вінницька вежа внесена до переліку міської сим воліки.
Джерела
1. Державний архів Вінницької області. Ф. 262. Оп. 1. Спр. 13. Арк. 134.
2. Там само. Арк. 188.
3. Там само. Арк. 134 зв.
4. Там само. Арк. 135 зв.
5. Там само. Ф. 230. Оп. 1. Спр. 278. Арк. 137.
6. Там само. Арк. 137 зв.
|
