М. В. Потупчик, Т. Соломонова "МУЗЕЙ ПІД ЧАС НІМЕЦЬКО-ФАШИСТСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ: ДОЛЯ КОЛЕКЦІЇ"
4 июля 2006
В колекцію Вінницького обласного краєзнавчого музею його зановниками було об’єднано музейні зібрання Подільського товариствасільського господарства та сільськогосподарської промисловості, вінницького земства, вінницької «Просвіти» та декілька приватнихзібрань. Упродовж 20–30-х років ХХ ст. тривала збирацька робота,пріоритети якої з часом змінювалися. Так, наприкінці 20-х років етнографічне дослідження регіону було припинено. Під час закриття й розорення церков музей комплектував свої фонди сакральними матеріалами. У 30-х роках більше уваги приділялося соціальноекономічній історії краю, історії класової боротьби та революційного руху.
У 1938 р. була проведена остання передвоєнна інвентаризація фондової колекції музею. За нашими підрахунками, тогочасна музейна збірка мала такий склад :
- художній відділ— 1680 одиниць збереження;
- відділ«Музейреволюції»—1510;
- відділ природи—1220;
- єврейська колекція — 733;
- колекція культових речей — 526;
- порцеляна, скло — 564;
- археологічна колекція — 1424;
- кераміка — 989;
- килими, вишивки, тканини, одяг — 2264;
- предмети побуту — 461;
- нумізматична колекція —1059;
- боністика — 246;
- писанки — 107 (80 ящиків з 1 413 писанками +27 окремих писанок)[1].
Розвиток музею був перерваний війною. Вже 27 червня 1941 р. Вінницю бомбардували. Місто успішно готувалося до оборони. 4–5 липня розпочалася евакуація установ та підприємств. Директора Г.Шишова та деяких наукових співробітників мобілізували. Всі справи передали новому директору М. Р. Кондратенку, який заходився готувати музей до евакуації [2]. Відповідно до сталінських наказів була знищена майже вся документація музею (описи, листування, праці), деякі предмети з кольорових металів [3]. Через швидкий від’їзд з міста радянських адміністративних установ музей не встиг евакуюватися і формально припинив свою діяльність, але дехто з працівників продовжував відвідувати місце роботи.
19–20 липня Вінниця була окупована. На цей час у приміщенні музею зачинилися В. І. Подольський, М. К. Славський, Н. Д. Стародворська, Т. М. Тимофеєва [4]. В перші дні окупанти кілька разів намагались увірватися до музею, але працівники забарикадувалися і нікогоне впустили. Потім усе ж таки вдерлися угорські солдати. Вони розтрощили гіпсову скульптурну групу «Ленін і Сталін», бюсти вождів революції та намагалися грабувати [5].За словами Ігоря, сина Михайла Ксенофонтовича Славського, його батько завжди зі сміхом згадував про те,що серед розбитих експонатів була цукрова фігура Сталіна, і співробітники музею всю окупацію ласували цим«будівельним матеріалом».
Нова влада почала впорядковувати міське життя, створюючи органи самоврядування. Вінницьку управу очолив професор місцевого медичного інституту О. Савостьянов. Він був добре знайомий В. Подольському, тому музейники звернулися до нього по допомогу. Через кілька годин з’явилися представники місцевої влади й оголосили, що музей перебуває під охороною німецького командування. Вони опечатали кімнати, де розміщувалися експонати. А вже 24 (за іншими відомостями, 28) липня В. Подольський був призначений директором музею [6].М. Кондратенка як молодого радянського спеціаліста звільнили.
Невдовзі музей відвідав представник німецької влади — доктор юридичних наук Маркуль. Він наказав протягом тижня підготуватинову експозицію, а експонати Музею революції (одного з відділів) знищити [7]. В. Подольський і М. Славський виконали першу частину наказу, а експонати Музею революції та єврейської колекції сховали. Частина була розміщена у глухій коморі без вікон, а решта прикрита картинами. Німці вважали, що наказ виконано, і більше не турбувалися цим.
У Вінниці під час окупації склалася особлива ситуація щодо культурних та розважальних установ. Це було обумовлено великою кількістю німецьких офіцерів вищого рангу, які тут жили або відвідували місто. Поблизу знаходилися ставка Гітлера разом зі штабквартирою верховного командування сухопутних військ Німеччини, ставка Герінга, а також відділ іноземних армій «Схід», розвідуправління генштабуна чолі з Геленом, «Штаб Валлі-1», «Зондерштаб Росія» тощо. У самій Вінниці розмістилися відповідні військові підрозділи, санаторій для вищих офіцерів вермахту. Сюди декілька разів приїжджали Гітлер, Герінг, Гіммлер, Геббельс, Борман, Кейтель, Йодль, Розенберг, Манштейн та інші вищі особи третього рейху. Для забезпечення культурного дозвілля окупантів у місті діяли 2 кінотеатри, 6 (за іншими відомостями, 7) бібліотек, більярд, казино, особливим успіхом користувався місцевий театр. Музей також належав до розважального комплексу. Всі ці установи підтримувалися окупаційною владою й одержували від неї фінансування. Водночас для місцевого населення був запроваджений суворий режим проживання.
У таких своєрідних умовах музей відновив роботу. Спочатку його штат складався з директора В. Подольського і наукового співробітника М. Славського [8], але два працівники мало що могли вдіяти для нормального функціонування музею. Тому через декілька місяців штат був доповнений Н. Стародворською (завідуючою фондами) і В. Якубовським (охоронцем), а Славський став завідувати художнім відділом [9]. До червня 1943 р. історико-етнографічним відділом безоплатно завідував М. Кондратенко [10].
Парадний вхід до музею з вул. Володарського був зачинений. Працівники користувалися чорним ходом у дворі педінституту (тепер технічний ліцей). Тому більшість городян вважала, що музей не працює.
Співробітники музею старанно виконували свої обов’язки, хоча музей ледь животів. На 1942 р. йому затвердили кошторис в обсязі 41 300 карбованців, але фактично виділили 27 098 крб. [11], тобто 65,6%(до війни бюджет музею сягав близько 250 000 руб. [12]). Якщо із заробітною платнею ще було більш-менш гаразд, то на ремонт надійшло лише 2 300 крб. проти запланованих 7 200 крб., а на утримання приміщення — 1 075 крб. проти затверджених 5 400 крб. [13]. Всі дрібниці (зошити, чорнило, нитки) музейники купували за власні кошти, які пізніше міська управа відшкодовувала [14].Отож мова могла йти тільки про збереження колекції, а про комплектування й вивчення фондів, польові експедиції, придбання експонатів доводилось забути.
Щоправда, якось у 1942 р. міська управа безкоштовно передала музею скульптуру Сенкевича «Іван Франко» (різьблення по дереву на тему «Каменярі»), твори місцевих художників [15] та нумізматичну колекцію з 60 монет [16]. Серед монет найцікавішими були 2 гривні часів Київської Русі, півполтина у вигляді квадратної плити часів Катерини I(1725 р.), а також рубель Дмитрія Івановича (Самозванця). Решта монет належала до різних країн і часів: переважали російські монети, булинімецькі, польські, французькі, угорські, молдавські.
Водночас музей втрачав експонати, повертаючи деякі предмети релігійного культу церквам [17], зокрема у Казанський собор («Мури»), у церкву на православному кладовищі у Вінниці, Браїлівський монастир, церкви сіл Хижинці (Вінницький район) і Селище (Тиврівський район).
Протягом 1941–1942 рр. була проведена інвентаризація музейної колекції. Вона виявила близько 9 000 експонатів, хоча за описом 1938 р.їх було близько 13 тисяч, тобто опис 1942 р. не враховував понад 4 000 предметів, що були заховані [18]. Імовірно, їх було більше, бо задовоєнні 3,5 роки фондова колекція мала зрости порівняно з останнім інвентарним описом.
У травні 1942 року після ремонту музей нарешті відкрився для відвідувачів. Але відповідно до нових правил відвідувати його могли тільки представники окупаційних військ: німці, румуни, угорці. Відвідування музею входило до культурнорозважальної програми всіхофіційних осiб окупаційної влади, що приїздили до Вінниці [19].
Музей складався з трьох відділів: художнього, природничого та археологічного. Старший син Михайла Славського Олег згадував про постійних відвідувачів музею — німецьких офіцерів, які малювали та писали у залах експозиції (документальне підтвердження подібних візитів музей отримав у 1996 р., про що пізніше).
М. Кондратенко, не маючи платні, став позаштатним співробітником газети «Вінницькі вісті». Він почав вивчення і популяризацію творів українського історика, етнографа, мистецтвознавця К. Широцького (1886–1919). Архів вченого був привезений з Тульчина й зберігався у музеї [20]. Він містив цікаві документи: свідоцтва про народження та смерть, свідчення про участь у будівництві Української держави 1917 р. (К. Широцький працював тоді в Генеральному секретаріаті освіти) та 1918 р. (коли вчений був професором Кам’янець-Подільського державного українського університету), багате листування (зокрема, з І. Огієнком), рукописи історико-культурного змісту тощо. Нині доля цього архіву невідома. У«Вінницьких вістях» упродовж осені-зими 1941–1942 рр. М. Кондратенко підготував і опублікував дві праці К.Широцького:«Минуле Подільської землі» та«Нарис з історії художньої культури Галичини».В цьому ж часописі музейні працівники друкували статті про музей та його колекції, про історію Вінниці, Поділля, про подільське народне мистецтво [21].
Щодо позамузейної діяльності співробітників, то за спогадами синів М. Славського відомо, що той, художник-графік за фахом, виготовляв фальшиві документи. Він підготував такі документи колишньому науковцю музею Михайлові Ройзену, єврею за національністю, і той пережив окупацію. Дружина Славського Надія Шпіллер за допомогою підроблених документів отримала свідоцтво фольксдойче. Друг Михайла Ксенофонтовича Мирон Захарович Жук, вихователь у тодішньому дитячому будинку на Старому місті, розповідав, що для вихованців-євреїв також були зроблені фальшиві свідоцтва, додаткові хлібні картки. На замовлення селян Славський малював ікони. Колишня співробітниця музею Т. Тимофеєва також малювала ікони, виготовляла ляльки. В. І. Подольський продавав книги з власної бібліотеки, переписував папери, публікував статті про музей [22].
Дуже важким для музею видався 1943 р. Окупаційний режим став ще суворішим. У лютому за наказом гебітскомісара зменшився штат музею [23]. Залишилися лише Подольський, Славський та Кондратенко. Вони неспроможні були забезпечити належну охорону та збереження музейних цінностей. З особистого щоденника В. Подольського ми дізнаємося, що впродовж року сталося декілька крадіжок, зокрема зникли варязький меч, бронзові виделки та ножі [24], музей пережив повінь [25]. Приємним було лише те, що з червня Кондратенко нарешті почав отримувати зарплатню.
У квітні 1943 р. краєзнавчий музей передав власнику—Вінницькому меморіальному музею садибі М. Коцюбинського — пакунок з його експонатами, що зберігав ще з 1941 р. після невдалої спроби евакуації. Це були численні світлини М.М.Коцюбинського, картини І. Їжакевича та О. Кульчицької, малюнки М. Жука, В. Касіяна, Г. Пустовійта, збірка поезій І. Франка з автографами автора та М. Коцюбинського [26]. До речі, музей М. Коцюбинського під час окупації був закритий, але міська управа утримувала музейного охоронця [27].
Навесні та влітку 1943 р., коли у перебігу війни відбувся вирішальний злам, гітлерівське командування вирішило евакуювати на захід найважливіші культурні цінності. І почалось грабування. Ще у попередні роки в музей часто з’являлися представники окупаційної армії з корисливими цілями. Так,у грудні 1941р. угорські офіцери бажали взяли експонати на власний смак [28]. Про кумедний випадок 1942 р. розповідав М. Славський. Якийсь генерал оглянув музей, уподобав крісла ХVIII ст. і забрав їх. В. І. Подольський звернувся зі скаргою до міської окупаційної влади: мовляв, всі експонати належать рейху. Невдовзі крісла повернулися до музею.
Від військових не відставали представники цивільної німецької влади на чолі із штадткомісаром Маргенфельдом. 19 вересня 1942 року Маргенфельд взяв «для тимчасового користування» собі особисто [29]: картину Л. Лагоріо «Італійський ландшафт» (інв. № 1015), картину Руссо «Корова на пасовищі» (інв. № 1043), два українські глечики (інв. №№ 1386 і 2713), українську тарілку (інв. № 1434). А трохи пізніше Маргенфельд ще прихопив картину Ленбаха «Портрет княгині М. Щербатової», «Голландський краєвид» невiдомого художника, копію картини І. Левітана «Біля виру», картину М. Маковського «Ночівля в степу» [30]. Вартість названих 6 картин сягала 38 тис. руб. за оцінкою В. Подольського.
Л. Лагоріо. Італійський ландшафт
В ніч з 18 на 19 листопада 1943 року загорівся сусідній із музеєм будинок педагогічного інституту, де розташувалася служба Геббельса. Акцію здійснив місцевий підпільник Олександр Шефер. Пожежа почалась у коридорі другого поверху, де зберігалася кіноплівка. Будинок згорів майже повністю, залишилися тільки стіни. Вогонь перекинувся на музей і охопив бібліотеку, більша частина якої згоріла.
Бібліотекар музею упродовж 1932–1935 рр. С. К. Мiхалевський згадував, що до війни у зібранні були:«Гнєдіч, Верман, ”Старые годы”, “Аполлон”, “Софія”, “Столиця й садиба”, “Світ мистецтва”, російські історичні журнали 1905 року... Англійський журнал “Studio”, зібраний за 30 років,... Нікольський, “Історія мистецтв”, майже всі праці Грабаря, велика колекція монографій врозкішних виданнях початку ХIX ст. голландською, французькою та англійською мовами. Було багато книг польскою мовою з історії краю. Був альбом “Килимові вироби Середньої Азії” (2 томи), біографії царів Шильдера,... виданий в Англії альбом українських килимів... Були в бібліотеці 4 видання до 1600 року» [31]. Там зберігались також старісвітлини, гравюри, літографії. В. Подольський оцінив втрати бібліотеки у 60 тис. руб. [32].
Крім бібліотеки постраждали дві фондові кімнати, де згоріли дах, стеля, вікна, двері.
Скориставшись пожежею, працівники музею сховали у підвальній кімнаті найбільш цінну частину експонатів художнього відділу (картини, мармурові статуї, порцеляну і скло) та замурували вхід [33]. Зроблено це було вчасно, тому що через декілька днів після пожежі з'явився уповноважений рейхскомісара України професор Штампфус, щоб почати відбирати для вивозу до Німеччини все, що вважав за потрібне. Він був співробітником Інституту прадавньої та давньої історії при рейхскомісарі України (Київ), але тут представляв центр краєзнавчих досліджень України при Крайовому інституті господарчого вивчення і краєзнавства (Київ).
Згідно з офіційними актами, що були складені навесні 1944 р. В. Подольським після визволення Вінниці радянськими військами, заходами Штампфуса з музею зникли [34]: «килими українські (два з них датовані 1819 та 1827 рр.)—60 шт., кераміка—1 000 шт., зразки різних вишивок—3 000 шт.,вишиті сорочки, пояси,рушники—100 шт.,писанки — 500 шт., експонати з археології — 300 шт., монети та медалі — 1 000 шт., а загалом близько 5 960 предметів вартістю 245 тис. руб. (заоцінкою 1944 р.)».
Все вказане майно було спаковано в 41 ящик, 1 скриню та 10 в'язок, завантажено на німецькі автомашини і вивезено у невідомому напрямку в грудні 1943 р. Ящики були розмiром 1х0,8х0,7 м, на кожному напис «Stadt Winniza Museum». Музею дали розписку, в якій вказувалась лише кількість ящиків, що вивозяться, без переліку експонатів [35].
Але на цьому втрати музею не скінчилися. Під час боїв за визволення міста на дах впав німецький снаряд, що знищив майже всю черепицю, вибив всі шибки, через нього частково обсипалася штукатурка,постраждали експонати [36].
Загальні втрати музею від окупації міста німецькими військами, за оцінкою офіційного акту 1944 р., складають 368 тис. руб., фондові втрати — близько 6 тис. експонатів. Окремий акт зазначав втрати документації музею [37].Перший повоєнний звіт на 1.01.1945 р. фіксує фондову колекцію кількістю 8 тис. експонатів, де 7 тис.— експонати краєзнавчого музею та 1 тис.— Музею революції [38]).
Розписка Штампфуса. 1943 р.
Подальша доля вивезених експонатів практично невідома. М. Славський, директор музею у 1945–1946 рр., згадував, що влітку 1945 р. приїздив начальник відділу музеїв Міністерства культури УРСР Пащин. Йому було показано розписку Штампфуса. Через деякий час Пащин повідомив, що все майно знайшли у Кракові в підвалах університету й готують до повернення. Згодом М. Славський пішов з музею, але чув, що якесь майно було повернуто [39].
Художній зал музею. Квітень 1944 р.
За спогадами Г. Іванова, директора музею 1947–1952 рр., з вивезеного повернуто лише 40 килимів [40]. А за словами працівника відділу природи А. Павловської, повернулася частина гончарного посуду, решта кераміки, за чутками, потрапила в якісь інші зібрання [41]. Ще один музейник, К. Венгер, згадував, що було повернуто декілька десятків килимів і декілька коробок з писанками, які майже всі були потрощені [42]. Сьогодні у Вінницькому художньому музеї (куди перейшла значна частина колекції кераміки з краєзнавчого музею у 1987 р.) зберігається близько 100 гончарних виробів з довоєнної колекції, що підтверджує версію про повернення частини колекції.
На жаль, нам невідомо, які саме експонати були вивезені німцями, адже дані, що є у нашому розпорядженні, неповні та хибують на помилки й неточності. Результатом дослідження інвентарного опису музейної колекції 1944 р. [43] стала її систематизація на декілька груп за ступенем втрат:
1) значні втрати (у дужках дані на 1938 р.; нагадаємо, що упродовж 3,5 довоєнних років музейна колекція мала зростати):
- археологічна колекція — 178 одиниць збереження (з 1 424),
- кераміка — 18 (з 989);
- вишивка—124 (з 1829),
- одяг, тканини—88 (з 369),
- килими—16 (з 66),
- писанки—142 (2 ящики плюс 55 окремих писанок) (з 1 440),
- нумізматична колекція — 433 (з 1 059);
2) часткові втрати: колекція культових речей —315 (з 526), єврейська колекція — 486 (з 733).
Практично не постраждали: художній відділ — 1634 (з1680), відділ природи — 1107(з 1220), порцеляна, скло — 489 (з 564), боністика—216 (з 246), побутові, історичні речі — 501 (з 461), Музей революції — 1467 (з 1510).
Експонати музею. Квітень 1944 р.
Привертають увагу деякі розбіжності наших підрахунків і радянських офіційних актів: частина колекцій, як зазначалося в офіційних актах, не була вивезена Штампфусом, але після окупації у фондах музею її також немає. Так, наприклад, за описом 1938 р. нараховувалось близько 1 400 писанок. В. Подольський вказує, що німці вивезли 500, тобто в музеї мало залишитися 900, а за описом 1944 р. їх лише 142. Те ж саме з археологічною колекцією: було вивезено 300 музейних предметів, тобто мало залишитись близько 1 100, а за описом 1944 р.— 178.
Куди зникла решта? Єврейську частину етнографічної колекції переховували, але з невідомих нам причин майже всі глиняні відбитки пурим-бретель були зіпсовані. Відверто кажучи, для нас є незрозумілою і та перевага, яку надавав Штампфус предметам народної творчості: вивезено 4,5 тис. з 6 тис. експонатів, практично вся музейна збірка.
Богородиця. Старообрядницька ікона
Можливо, В. І. Подольський вписав до актів вивезених цінностей ті експонати, що могли загинути від пожежі та артобстрілів? Адже після війни була досить поширена практика списувати на німців всі втрати,яких зазнали під час війни. Разом з тим деякі експонати не потрапили до списків Подольського. Так, існують, наприклад, відомості про вивезення старообрядницьких ікон: Богородиці в окладі з перлів та св. Миколая.
Крім того, переглядаючи чорнові варіанти актів про збитки,ми спостерігали, як на очах зростала оцінка вивезеного майна, тобто її можнав важати дуже умовною [44].
Отже, списки Подольського потребують уточнення, у нас залишається досить багато відкритих запитань та невирішених проблем.
Св. Миколай Старообрядницька ікона
* * *
Минуле нагадало про себе,коли влітку 1996р. через Інститут археології НАНУ музей отримав пакет з Німеччини від археолога професора Клауса Раддатца (Klaus Raddatz) з листом і кількома десятками малюнків. Як з’ясувалося з листа, К. Раддатц був офіцером німецької армії. Під час окупації Вінниці він неодноразово відвідував музей і малював археологічні експонати, які його цікавили. Це знахідки, що зберігалися у Вінницькому краєзнавчому музеї, а також кілька предметів з колекції колишнього Шепетівського музею [44]. Тоді ж К. Раддатц відвідав поселення трипільської культури натериторії психіатричної лікарні. На початку війни на тій частині поселення, де розміщувалося кладовище лікарні, були поховані померлі від ран червоноармійці. На цьому ж місці фашисти поховали психічно хворих, яких отруїли. На свіжих могилах Раддатц зібрав і замалював численні фрагменти трипільської кераміки. На жаль, з шістдесяти замальованих експонатів сьогодні в музеї збереглися лише два крем’яні серпи і крем’яне вістря спису із Шепетівки та бронзова пряжка черняхівської культури з Бершадського району. Решта, мабуть, вивезена Штампфусом.
Можна сподіватися, що майбутнє відкриє для нас ще якісь таємниці минулого.
Джерела та література
1. Архів Вінницького обласного краєзнавчого музею (далі—ВОКМ). Папка №14.
2. Державний архів Вінницької області (далі — ДАВО). Ф. Р-6023. Оп. 4. Спр. 26167.— Арк. 7.
3. Там само. Ф. Р-5257. Оп. 1. Спр. 2. Арк. 336.
4. Там само.
5. Там само.
6. Там само. Ф. Р-5107. Оп. 1. Спр. 11. Арк. 3.; Ф. Р-1312. Оп. 1. Спр. 1417.Арк. 89.
7. Там само. Ф. Р-5107. Оп. 1. Спр. 11. Арк. 3.
8. Там само. Ф. Р-1312. Оп. 1. Спр. 1427. Арк. 89.
9. Там само. Арк. 101.
10. Там само. Ф. Р-5107. Оп. 1. Спр. 11. Арк. 6.
11. Там само. Арк. 5.
12. Там само.
13. Там само.
14. Там само. Ф. Р-1312. Оп. 1. Спр. 1461. Арк. 6; Спр. 1462. Арк. 8–10;Спр. 1472. Арк. 61–66.
15. Подольський В. І. В краєзнавчому музеї //Вінниц. вісті.— 1942.— 28 берез.
16. КондратенкоМ.Р.УВінницькому музеї //Вінниц. вісті.—1942.—5верес.
17. Архів ВОКМ. Папка №14.
18. ДАВО. Ф. Р-5107. Спр. 11. Арк. 6.
19. Зустріч генерального комісара у Вінниці //Вінниц. вісті.— 1942.—26 квіт.; Культурно'мистецька хроніка: (Про візит референта преси Житомир.
генерал. комісаріату п. Ешенгагена) //Там само.— 1942.— 28 черв.; Конференція редакторів українських газет Житомирської генеральної округи //Там само.— 1943.— 22 лип.
20. Культурно-мистецьке життя: Хроніка //Там само.— 1941.— 3 верес.
21. Публікації про музей на сторінках газети «Вінницькі вісті» (1941–1944):
—Культурно-мистецьке життя: Хроніка.— 1941.— 3 верес.
—Подольський В. І. В краєзнавчому музеї.— 1942.— 28 берез.
—Музеї: (Від редакції).— 1942.— 22 лип.—Хроніка.— 1942.— 29 жовт.
—Кондратенко М. Р. У Вінницькому музеї.— 1942.— 5 листоп.
—Подольський В. І. Етнографічні матеріали Вінницького музею.— 1943.— 18 лют.
— Трембовецький А. Забутий пакунок: [Про експонати будинку музею М. Коцюбинського, що зберігалися у краєзнавчому музеї].— 1943.— 15 квіт.
22. ДАВО. Ф. Р-5107. Оп. 1. Спр. 6. Арк. 141 зв., 142, 143.
23. Там само. Ф. Р-1312. Оп. 1. Спр. 1477. Арк. 14.
24. Там само. Ф. Р-5107. Оп. 1. Спр. 6-а. Арк. 69, 78, 98.
25. Там само. Арк. 71.26. Там само. Ф. Р-1312. Оп. 1. Спр. 146-а. Арк. 1–4.
27. Там само. Спр. 3. Арк. 11; Спр. 1445. Арк. 18, 54.
28. Там само. Ф. Р-5107. Оп. 1. Спр.11. Арк. 2.
29. Там само. Арк. 4.
30. Там само. Арк. 11.
31. Там само. Ф. Р-5257. Оп. 1. Спр. 2. Арк. 272–274.
32. Там само. Ф. Р-5107. Оп. 1. Спр. 11. Арк. 11 зв.
33. Там само. Спр. 1. Арк. 4; Спр. 9. Арк. 6.
34. Там само. Спр. 11. Арк. 7–11.
35. Там само. Ф. Р-5257. Оп. 1. Спр. 2. Арк. 353; Архів ВОКМ. Папка №14.
36. ДАВО.Ф. Р-5107. Оп. 1. Спр. 9. Арк. 6; Ф. П-136. Оп. 17. Спр. 8-а. Арк. 6.
37. Там само. Ф. Р-1683. Оп. 1. Спр. 76. Арк. 12.
38. Там само. Ф. Р-4897. Оп. 1. Спр. 95. Арк. 7–9.
39. Там само. Ф. Р-5257. Оп. 1. Спр. 2. Арк. 354.
40. Там само. Арк. 355.
41. Там само. Арк. 356.
42. Там само.
43. Архів ВОКМ. Папка №15.
44. Потупчик М. В., Потупчик М. Є. З історії формування археологічної ко'лекції музею //Подільська старовина.— Вінниця, 1998.— С. 15–29.
|
