Ф. Винокурова "ДОКУМЕНТИ ТА СВІДЧЕННЯ ВИКРИВАЮТЬ..."
18 июля 2006
(Голод 1932–1933 рр. на Вінниччині за матеріалами державного архіву Вінницької області)
Науково- дослідна розробка теми голодомору 1932–1933 рр. у дер жавному архіві Вінницької області триває впродовж останніх 10 років. Ретельному аналізу підлягали джерела, що зокрема містять статистично- демографічну інформацію. На їх основі робиться спроба визначити, уточнити кількість померлих — жертв, задушених кістлявою рукою го лоду. В. І. Петренко, один з дослідників цієї теми, останнім часом дійшов висновку: в цілому по Поділлю загинуло до 1 млн. 127 тис. осіб, по Вінницькій області — понад 500 тис. [1].
З-поміж трагедій та катаклізмів минулого століття голодомор, який вразив насамперед українське селянство, рівнозначний Голокост у євреїв часів другої світової війни чи вірменській різанині 1915 р., хоча ототожнювати ці події не слід.
Голод не забирав людські життя вибірково — карав заможних і не беріг бідняків. Голод не минув тих, хто працював в колгоспі, і тих, хто був одноосібником. Класового підходу голод не знав. Він був один на всіх. Документи свідчать, що голодна смерть не перебирала ні віком, ні статтю, ні національністю.
Вище політичне керівництво України мало повну інформацію про страхітливу картину у подільських селах. Так, у доповідній записці сек ретарю ЦККП(б)У С. Косіору та голові РНК України В.Чубарю секре тар Вінницького обкому КП(б)У В. Чернявский писав (тут і далі цитати мовою оригіналу):
«В одном из прошлых писем я сообщал ЦК об отдельных единолич ных случаях и фактах опухания, недоедания по отдельным селам обла сти. За последнее время сообщения об этих фактах начинают при нимать значительно более широкие размеры и характер. Все больше возрастают сообщения о случаях опухания, появились сообщения о фактах смертей от голода. Как в городах и местечках, так и на селах эти явления наблюдаются не только среди деклассированного элемента икустарей, но даже среди рабочих.
Приводим некоторые данные из того обильного материала, который поступил к нам (материалы ГПУ, РПК [райпарткоми, районнікомітети КП(б)У].— Авт.).
В городах:
В Бердичеве отмечено свыше 200 отечных. Значительная часть их падает даже на такие предприятия, как Госкожзавод “Прогресс”, “Побе да” и др.
В городские больницы поступило несколько десятков отечных, в том числе и рабочих.
Аналогичные явления отмечены в Полонном (бумажная фабрика, фаянсовый завод), в Дунаевцах, Могилеве.
Исключительно тяжелым является положение кустарей и деклас сированной бедноты. Особенно пораженными пунктами являются Тульчин, Могилев, Бердичев.
Отмечаем (это относится к городским и сельским пунктам) значи тельное увеличение числа подбрасывания детей (подкидыши), резкое увеличение смертностей в детских учреждениях, рецидивов беспризорности среди детей.
По селу:
Наличие голодных смертей и отечных отмечается в целом ряде районов. До сих пор таких случаев (по несколько десятков на район) мы знаем по Копайгородскому, Липовецкому, Любарскому, Литинскому, Чудновскому, Станиславчикскому, Песчанскому, Махновскому, Дзер жинскому, Могилевскому, Джулинскому, Линецкому [нині Іллінець кому.— Авт.] и Винницкому районам.
Характерным является положение в с. Сугаки Копайгородского р -на, где, по сообщению района, “имело место 24 случая голодной смер ти колхозников и единоличников, в том числе 3- х рабочих совхозов.
Сейчас в этом селе зарезали на прокормление до 70 лошадей, име ются два случая, когда едят мясо собак. Изготовление муки из стеблей и кочанов кукурузы приняло в этом селе массовый характер“.
По ознакомлении на месте подтверждается примерно до 15 случаев смертей, связанных с недоеданием. Смертные случаи приходятся глав ным образом на детей до 3 -х лет и стариков старше 50 лет.
В Литинском районе — единоличник- переселенец пытался убить себя и двух детей, натопивши печку и закрывши вьюшку; когда дети на чали кричать — задушил их и заявил об убийстве в сельсовет.
В Липовецком районе единоличник пытался задушить мальчика соседа 10 лет (попытка людоедства)» [2].
Через місяць, 17 березня 1933 р. Чернявський вже інформував ЦК КП(б)У, що голодом уражені 27 районів області, 180 населених пунк тів [3]. Він також писав про заходи місцевої влади, спрямовані на те, щоб зменшити вплив голоду на населення: «В центре внимания своей работы по оказанию продовольственной помощи нуждающимся обком ставит мобилизацию продовольственных ресурсов в колхозах и у кол хозников с широким применением взаимопомощи между колхозами как внутри районов, так и между районами. Однако возможности особо пораженных районов в этом отношении чрезвычайно ограничены. В силу этого обком партии вынужден поставить перед ЦК партии вопрос о немедленной материальной и продовольственной помощи. Помощь должна выразиться в 2 700 т хлеба, 50 т крупы, 3,5 т сахара, выделении питания для детей не в количестве 10 тыс., а 20 тыс. детей... Указанные мероприятия по дальнейшему разворачиванию детского питания тре буют дополнительных ассигнований по линии Красного Креста» [4]. Але, на жаль, судячи з кількісних показників жертв, ця допомога була недостатньою.
Голод у своїй суті — явище інтернаціональне. На Поділлі, заданими статбюро, проживало 3 358 617 осіб, з -поміж них було українців—81%, росіян — 3,3%, поляків — 2,3%, євреїв — 12,2%, інших національно стей — 1,2%. Перепис міського населення 1923 р. (див. табл.) показав, що євреї, в основному кустарі, переважали серед населення містечок, яких нараховувалось на Поділлі близько 110. Містечка були розташо вані у сільських районах і тісно пов’язані з селом.
Як тільки почався голод в українському селі, кустарі, не маючи ринку збуту своїх товарів та послуг, не маючи землі, теж почали вими рати. Так, секретар Іллінецького райкому партії писав Чернявському:
«...Случаи голодной смерти на почве истощения и недоедания имеют тенденцию к увеличению с апреля месяца.
За последние дни случаи смерти людей от голода по селам района ежедневно доходят до 10. Неблагополучным является состояние и по еврейским местечкам — в Ильинцах, Жорнищах, Дашеве, Китайгоро де — ежедневно от 5 до 10 случаев голодной смерти.
Всех артелей в районе—11, которые объединяют до 605 еврейских семей, централизованного снабжения они совсем не получают. Сейчас до 80 человек, членов артелей (жестянщики, портные, сапожники), опухли от голода, 12 человек умерло...» [6].
Усписках районів, які потерпіли від голоду, на 15 лютого зазначені:
«...
— местечко Немиров — 20 опухших бедняцких еврейских семейств, 7 смертных случаев;
— местечко Тульчин — 47 смертных случаев от голода среди еврейской бедноты местечка;
— местечко Проскуров — в 22 еврейских семьях кустарей отмеча ются случаи опухания от голода» [7].
Але, нехтуюючи доповідними записками про голод в районах, об ласне керівництво забороняло найбільш настирливим секретарям рай комів писати про нього. Так, секретар Уланівського райкому писав сек ретарю Вінницького обкому КП(б)У Чернявському:
«...Невзирая на Ваше запрещение, чтобы не писать о наличии голодающих, считаю, что будет преступным не поставить обком в извест ность о положении дел в районе. Местечко Уланов — большинство на селения по национальности евреи, в прошлом большая часть кустари, мелкие торговцы. Сейчас деклассированы. Голодающих до 95 человек. На 20 апреля 1933 года от голода уже умерло 35 человек...» [8].
Українське село і єврейське містечко—дві половини одного цілого. Село сіяло і збирало хліб, годувало себе і містечко, а містечко випікало хліб, одягало і взувало, ремонтувало і постачало необхідні побутові дрібниці селу.
Економіка і людські долі були тісно пов’язані між собою. Отож горе і біда, які прийшли на початку 1930- х, відбилися і на українському селі, і на єврейському містечку.
Значний масив архівних документів про голод 1932–1933 рр. скла дають доповідні записки партійних органів та ДПУ про настрої насе лення у зв’язку з голодом. З них видно, що люди вважали причиною го лоду вивезення хліба за кордон. Вони називали конкретних винуватців цієї трагедії. Так, робітник водоканалу м. Вінниці Степан Лебедєв говорив: «Сталин довел рабочих до голода, народ умирает, во главе власти стоят аферисты». Робітник заводу «Молот» Порошенко, звертаючись до свого товариша, зауважив: «...разве это допустимо, чтобы Украина голодала, ограбили страну, хлеб вывезли, а народ сдыхает. Вы только посмотрите, что делается возле базара, уже 2 дня лежат умершие голод ной смертью и никто даже не обращает внимания. А со станции желез ной дороги каждую ночь тащат по 8 – 10 трупов умерших от голода» [9].
У деяких висловах відчувається повна безвихідь. Одноосібниця з с. Сальник Калинівського району Зубко говорила: «Я не вижу выхода, так или иначе должна умереть. Ибо земли нет и я не засею. В колхоз я бы пошла, но общественное питание начнется через неделю -две, я до этого времени не доживу» [10].
У доповідних записках цитувалися листи голодних селян та членів їх сімей до посадових осіб різного рівня з проханням про допомогу. Так, учень 7 -ї групи Сальницької школи Свіргун, звертаючись до голови сільради, писав: «Кузьма Петрович! Тиждень, як помер від голоду бать ко. Мати лежить хвора і вся попухла на печі. Окрім мене залишилося ще троє дітей. Вони попухли. На мою долю випало бути головою двору. До поможіть чим можете. У нас сьогодні на вечерю не залишилося і бу ряків. Рятуйте маму і дітей. Ми вступимо в колгосп. І буду я там з мамою працювати, щоб забезпечити цих малих дітей хлібом. Не відмов те, Кузьма Петрович. Невже я 7 років вчився, щоб померти голодною смертю» [11].
Секретар Бердичівського міськкому партії писав: «...В последнее время участились обращения письмами к Сталину, Калинину, Круп ской, Петровскому со стороны рабочих и кустарей, пораженных от пол ного истощения. Приведу выдержку из письма жены рабочего 9 Кожза вода Шарбер на имя Н. К. Крупской: “Это письмо вам пишет человек, который сидит в ожидании смерти. Ох, что это за чувство, какие это му ки, какой это ад — голодать и знать, что ничто за исключением гнусной голодной смерти не предстоит. Это темное как пергамент лицо, опух ший. Хоть бы кусочек хлеба. Если бы скорее смерть, лишь бы избавить ся от этих невыносимых мучений. Я сама лежу вся иссохшая, с отеками лица и ног, желтая, и меня ждет та же участь, что и мужа, — голодная смерть. Помогите нам, мы хотим еще жить и трудиться. Мы не хотим умереть голодной смертью, дать голоду нас победить. Не оставьте нас без помощи”». Цей лист був пересланий Бердичівській міській раді з особистою резолюцією Н. К. Крупської: «Уважаемые товарищи, пере сылаю Вам полученное мною письмо Х. М. Шарбер. Человек работал с раннего детства. Нужна скорая помощь. Ее можно оказать лишь на мес те...» [12]. На жаль, доповідна записка не дає інформації, чи була надана допомога людині, яка гинула від голоду.
Доповідні записки партійних органів та ДПУ констатували не ли ше голодну покірливість та безвихідь. Голод у певної частини подолян стимулював захисну реакцію. Так, робітник заводу «Молот» Дахновсь кий у розмові з іншими робітниками заявив: «Что вы сами сделаете, по пробуете что- нибудь сказать, то вас сейчас же посадят в допр [дом пред варительного заключения, українською «Бупр».— Авт.]. Надо всем нам организоваться, тогда бы мы своего добились, а один человек ниче го не сделает, расстреляют и все» [13]. Доведені до відчаю робітники Гайсинського цегельного заводу 19 липня 1932 р., отримавши зменше ну пайку хліба, відмовились від роботи й оголосили себе страйкаря ми [14]. Селяни з Вовчанського колгоспу «Зразковий господар» Не мирівського району подали заяву правлінню з вимогою забезпечити харчування. Якщо ці вимоги не будуть виконані, заявляли вони, то роз почнеться страйк [15].
Таким чином, архівні документи свідчать, що населення Поділля протестувало проти тієї політичної системи, яка розпочала економічну реформу ціною у сотні тисяч людських жертв.
В багатьох офіційних документах ми не знайдемо навіть згадки про голод — там йдеться про «продовольчі труднощі», «прорив на господар ському фронті», «потерпання населення від недороду» тощо. До таких документів слід підходити особливо критично. Коли вони готувалися, працював механізм замовчування правди про дійсне становище голоду ючих селян і причини, що призвели до трагедії.
Суттєвим носієм інформації про голодомор 1932–1933 рр. є свід чення та спогади учасників і очевидців тих подій. Ці спогади — це про сто чудо, коли пам’ять, оте тендітне, невідчутне, ефемерне «щось», ви явилась сильнішою за страх і заборони, міцнішою за змову мовчання. Як же близько був для цих людей далекий 33- й рік, як він їм болів!
Коли архівісти розсекречували документи, свідчення очевидців голоду мали, за попереднім задумом, стати доповненням, ілюстрацією до матеріалів, видобутих зі спецсховищ колишнього партархіву з красномовним написом «Особлива течка». Однак спогади про голодо мор 1932–1933 рр. перетворилися на цвинтар пам’яті, поминальник, енциклопедію горя і смутку, в них трагедія народу, висповідана голосом мучеників. Говорять документи, кожна сторінка яких омита сльозами українського селянина. Нелегко їх читати, але треба. Без повної правди про минуле, якою б страшною вона не була, не мисляться оновлення та очищення в країні.
Як проводилась ота славетна колективізація, яка передувала голодомору, свідчить Григорій Михайлович Гордійчук з с. Долиняни Муровано-куриловецького району:
«Хто не пішов у колгосп до 1932 року, то заставляли силою, прикла дали пістолет до голови чи до грудей і казали: пиши заяву, що посту паєш у колгосп добровільно. Правління в той час було: голова колгоспу Юхтим Олійник, Олійник Михайло — бригадир, а ще Шидловський Андрон Афтимонович і Рекунчак Матей. І прислуги, які ходили до се лян, забирати не лишки, а все до крихітки. Це Столяри, Сянди, Луган Сергій, Семен...
Правда, рік той був засушливий. Хліб, який вродив на колгоспних полях, загорнули весь до грама. І людям нічого не дали, кажуть — невро жай. Не виконали план у державі. І тоді всі засновники колгоспу пішли в село збирати лишки, які в селян лишилися з городу. Пішли на обшуки, у кожного з тих Столярів була залізна палка, і вони тими палками почали клювати хата в хату.
А друга бригада — від сільради. Збирала налоги, які були великі для селян, і м’ясопоставку. Хто не в силі виплатити налогу, то забирали все, що було в хаті, подушки, верета, бо тоді кращого не було. І в 1933 році після тих ударних бригад, які ходили з залізними палками, після доброї прочистки почали пухнути, хворіти і вмирати з голоду».
86 -річна Ганна Луцак з с. Погоріла Муровано-куриловецького району розповідає:
— В 1933 була вдовою з маленьким детям. Коли попросила активістів, щоб мені залишили хоч кілька картоплин, «двадцятип’ятити сячник» сказав активістам: «Берите все. Пусть подыхает кулацкая дочь...»
Весною 1933 р. в селі померло 930 осіб, залишилось багато дітей сиріт, порожніх хат.
Страшне і суворе питання ставить у своїх спогадах Петро Кирило вич Романовський, 1926 р. народження, учасник Великої Вітчизняної війни:
«Я бачив війну. Разом із своїми побратимами я штурмував Берлін — місто, звідкіля вороги принесли моєму народові стільки горя. На війні було мені не страшно. Я не боявся дивитись на трупи. Війна є війна.
А от як згадаю 33 -й, то не була війна, той голод нам принесли не пришельці з -за кордону. То ж були “свої”, “наші”, хоч і прикро їх так на зивати.
Хто, чому, навіщо прирік людей на страшну голодну смерть. Я по даю свій позов тому, кого колись називали “батьком”. Я подаю свій гнівний позов деспоту Сталіну. Я читав у газетах, ніби-то селяни саботу вали хлібозаготівлі і іншого виходу, як силою забирати у них хліб, про сто не було. То неправда» [16].
Свідчить Ганна Лук’янівна Михальчук з с. Заливанщина Калинів ського району, 1913 р. народження.
«Почалося все у 32 році. Ходила бригада по дворах і забирала зерно, все забирала, аж з горшків. Добували й картоплю, закопану на насіння. Почався голод. Вже зимою 1932/33 року люди мерли. В сусіда Красно голового Василя померло два сини і дві дочки. У Красноголового Павла вся сім’я (дівчинка Віра, два хлопці Іван і Петро). Прийшли з сiльради виконавцi, їх на пiдводу склали, викопали яму i всiх в одну яму.
Члени комнезаму витрусили зерно, але потiм i вони померли вiд го лоду. Активiстку Зiну посадили в яму над померлими i казали: сиди i виконуй хлiбопоставку.
За день вмирало в селi по 9–10 чоловiк. На кутку помер Харитон з жiнкою. Лишилося двоє дiтей: дiвчина i хлопець. Хлопець помер, а дiвчина його, поки прийшли, об’їла.
Бондарук Василь взяв жiнку з Чернятина. То вона розказувала, як зарiзала свою дитину.
“Я беру дитину на цеберчик, а воно питає: “Що ти будеш, мамо, ро бити?..”—“Нiчого, нiчого”. Сусiд побачив, що вона щось смажить. Коли прийшли — вона запихається, їсть. Їй дали три роки. Коли вона призналась чоловiковi, вiн не захотiв її знати».
Воiстину перевернувся тодi свiт українського села: хто був нiчим — став усiм, хто був господарем — лежав в могилi.
Трагiчну хронологiю знищення, загибелi сiм’ї наводить у своїх спогадах Петро Макарович Соловищук з с. Леухи Дашiвського (нині Іллінецького) району:
«Батько кладе на тачку моїх два брати i сестру, везе на цвинтар. Розгрiб лопатою мамину могилу, розгорнув рядно, поклав їх трьох ту ди ж до мами. Батько почав лопатою кидать землю в яму, а я собi рука ми. А тодi помер i батько. І так вiд моєї родини нiякого слiду — нi моги ли, нi хреста».
Свiдчить Марiя Григорiвна Джулай з с. Городище Лiтинського району:
«Помер чоловiк мiй, Ваня. За ним померли дiточки: Павлик — двох рокiв i Вiра — пiврочку. Малесенька моя дiвчинка хотiла ссати, але ж то був порожнiй мiшок, з нього i капки не видушити. Обох їх я занесла на цвинтар сама. Як прийшла хоронити доню, то була свiжа ямка на чиюсь дитину. Я з боку видовбала дiрочку та й поклала туди. А на Павлика вже сама копала».
Свiдчить Анатолiй Дмитрович Юревич, житель м. Бершадь, який працював у той час головним землевпорядником району.
«...Менi довелося бачити голодуючих та вмираючих, опухлих від голоду людей у різних селах району... У сільраді мені секретар сказав, що сьогодні померло 15 чоловік і голова колгоспу розпорядився стави ти на один віз по кілька домовин, бо не вистачало тягла. Вулицями жалібно скрипіли вози, на яких везли до кладовища покійних. Мене вражало: найбільш страшне і несправедливе те, що першими голодують хлібороби».
На голодному Поділлі, у місцях масового вимирання селян було вдосталь комор з хлібом, які посилено охоронялись.
Вчителька Олена Гінголь з Бершаді згадує: «... До кінця днів своїх не забуду своїх учнів — голодних, виснажених, з потухшими оченятами, впалими щічками, з простягнутими ручками, які благали кусочка хліба».
А тут же, на площі, де міститься автобусна станція, димів своїми трубами спиртзавод, де спирт виготовлявся з доброго зерна. До заводу з’їжджалися люди з навколишніх сіл, розташовувались цілими родина ми, брали брагу з спиртзаводу, проціджували і пекли так звані млинці на багаттях, які горіли вдень і вночі, і від цього вмирали... Це ж треба бу ло отій владі так знущатись над власним народом! [17]
Отже, трагедія українського села, та й не тільки, як ми переконали ся, українського, бо сталінська політика не знала національних кор донів, була схована під таємним покровом різноманітних грифів. Але пам’ять людська не піддається засекречуванню.
Сьогодні ми прагнемо чесно і гласно прочитати цю трагічну сто рінку історії українського народу, робимо спробу з’ясувати міру вини тодішнього керівництва країни, керівників республіки в цілому і кож ного зокрема, керівників на місцях. Адже тільки з урахуванням уроків
минулого, зокрема й тих драматичних, що дав нам 1933 р., ми можемо йти у майбутнє.
Джерела
1. Державний архів Вінницької області (далі — ДАВО). Ф. П-136. Оп. 4.Спр. 148. Арк. 1–104; там само. Оп. 3. Спр. 219. Арк. 135; Довідник з основних статистично-економічних показників: Госп-во р-нів Вінниц. обл.— Харків,1933.— С. 8.
2. ДАВО. Ф. П-136. Оп. 3. Спр. 69. Арк. 5.
3. Там само. Арк. 12.
4. Там само. Арк. 36.
5. Там само. Ф. П-29. Оп. 1. Спр. 172. Арк. 44.
6. Там само. Ф. П-136. Оп. 3. Спр. 80. Арк. 150.
7. Там само. Арк. 131.
8. Там само. Арк. 66.
9. Там само. Ф. П-136. Оп. 3. Спр. 74. Арк. 42.
10. Там само. Ф. П-136. Оп. 3. Спр. 80. Арк. 35.
11. Там само. Арк. 38.
12. Там само. Арк. 60.
13. Там само. Спр. 74. Арк. 43.
14. Там само. Спр. 13. Арк. 94.
15. Там само. Спр. 171. Арк. 6.
16. Там само. Ф. Р-6021. Оп. 1. Спр. 14; Винокурова Ф. А. Листи у вічність//Камертон-ікс.— 1993.— 10 верес.
17. ДАВО.Ф. Р-6021. Оп. 1. Спр. 4; Винокурова Ф. А. Листи у вічність //Там само.
|
