Ліпська А. В. "ІКОНИ ПОДІЛЛЯ"
12 декабря 2005
Ікона серед християнських культових речей займає головне місце. Ікона — це більше, ніж мистецтво, стверджують православні богослови, бо живописець повинен намалювати позамежний світ, використовуючи окремі символічні знаки, і цей твір ніяк не може бути копією нашої дійсності. Традиційна для іконопису зворотна перспектива сходиться не у віддаленій точці уявного простору, а у людині.
Джерело українського іконопису бере початок із часів Київської Русі (X—XIII ст.), епохи, коли християнство стало панівною релігією могутньої держави. Вже тоді в свідомість віруючого ввійшло уявлення, незнайоме язичницькому періоду, про досконале зображення — ікону (ейкон — гр.: образ), в якій втілено образ божества.
Від ікон чекали дива, їм поклонялися, на них молилися.
І чим вищою була майстерність художника, талановитішим і натхненнішим був його пензель, тим глибший естетичний вплив мали ікони. Цю незвичайну особливість іконопис проніс крізь віки.
У свідомості віруючого сюжети "Страстей Христових" були не тільки оповіддю про драматичні епізоди життя Христа, але й вчили довготерпінню, закликали до жертовності, примирення зі стражданнями. За уявою віруючих такі ікони: "Св. Микола", "Св. Варвара", "Св. Параскева П'ятниця" допомагали людині жити. Святі раділи, тужили, страждали разом із господарями хати. Цю свідомість віруючих яскраво описав у творі "Швець" відомий український письменник Валерій Шевчук.
На Поділлі в XIX—XX ст. в церквах, соборах, хатах зберігалися ікони різних історичних епох та різних шкіл.
Невелика частка цих ікон знаходиться у фондах Вінницького обласного краєзнавчого музею.
Українські ікони кінця XVII—початку XX ст. — настільки оригінальне, самобутнє явище, що їх важко сплутати з іконами інших народів візантійської сфери впливу. Це виявляється насамперед у підвищеній декоративності всієї структури твору завдяки розвинутим орнаментальним формам. Тло цих ікон прикрашене гетерогенним орнаментом, який складається з геометричних та фітоморфних елементів (ікони школи Києво-Печерської лаври). Одна з найкращих ікон у колекції Вінницького краєзнавчого Музею — "Спас", XVII—XVIII ст. Площинно-орнаментальне вирішення цієї ікони характерне для іконопису цього часу. Ікона приваблює декоративною пишністю, орнаментальною ритмікою, лінійним окресленням форм. Щодо ікон російських, які знаходяться у фондах музею, то вони діляться на кілька груп: ікони, що писані до реформи Никона (XVII ст.), мають ковчег, виконані темперою; ікони XVIII-XIX ст. майстерень Росії, Афонського й Новоафонського монастирів. Ікони, прикрашені басмою, як, наприклад, ікона XVIII ст. "Пророк" з іконостасу, або ікони, які мають шати з латуні, срібла ("Успіння Богородиці", "Іоанн Предтеча", "Ісус Христос").
Ще одна група ікон — ікони старообрядницьких громад, писані в ХІХ на початку XX ст. іконописцями-старообрядцями, які з кінця XVIII ст. жили на Поділлі окремими громадами. їхньою особливістю є те, що вони виконані з дотриманням канонів іконографії часів Київської Русі.
У старообрядницькій іконі минуле, сучасне, майбутнє зливається в одне, наче застигає у Вічності. Клейма, обрамляючи ікону, включають все життя святого від народження до канонізації після смерті, і ми бачимо в один і той же час усе разом: муки, радість, народження, смерть, перемогу над смертю, що дає змогу почати огляд не з моменту народження, а з будь-якої миті тимчасового життя, закритого у вічному колі.
Ці ікони багатофігурні, багатопланові, багаточасові, насичені різними біблейськими сюжетами, пристрастями, житіями святих.
Ікони "Усекновение главы Иоанна Крестителя", "Образ Всевидение святого Божества" (XIX ст.), "Воскресение с праздниками" (XIX ст.) за своею складною композицією, стилістикою вишуканого письма перегукуються з мініатюрами Євангелія вірмено-григоріанської церкви та мініатюрами династії Бабурів (Індія XVI—XVII ст.). Значні розміри композиції цих ікон вражають масштабністю охоплення тем. Велика кількість сцен, персонажів, мізансцен, поданих у динаміці, насичений мажорний колорит надають іконам феєричного звучання. Ці ікони виконані з дотриманням не тільки канонів давньоруського іконопису, але й техніки виконання (липова дошка, паволока, левкас, позолота, темпера). В них поєднуються аскетизм із живими фарбами, найвища радість і скорбота. Аскетичний момент має другорядне значення, а головне в іконі — радість вирішальної перемоги Боголюдини.
Крім соборних та церковних ікон, на Поділлі побутували хатні ікони народних майстрів, писані як на полотні, так і на дереві. В Україні є дуже давня традиція — мати "святий образ" у домівці. Звідси походить і традиція народного іконо малювання, покликаного обслуговувати не церковне мистецтво, не іконостас, а домашні вівтарі. Нечуй-Левицький у своїх творах писав: "Перед образами висіли лампадки, а на образах біліли довгі рушники, розкішно повишивані лапатими квітками та дрібними взірцями. Під самісінькою стелею висіли, суспіль один коло другого, великі образи, а під ними висів другий ряд трохи менших".
Ікони в українській хаті були різні, мали свою систему розміщення. Найважливішою була ікона Спасителя, потім Богоматері і далі різних святих, серед яких св. Микола займає окреме місце. Святий Микола - покровитель бідняків, рибалок, землеробів, мандрівників. Свято Св. Миколи на Поділлі святкують кілька разів на рік (22 травня, б, 19 грудня).
Традиційні іконографічні образи Св. Миколи, Параскеви П'ятниці, Юрія, Варвари в народних іконах набувають фольклорного звучання. Святих зображали з селянським типом обличчя, у квітах. Силуети та пропорції фігур, риси обличчя, пластика образу помітно відрізняються від академічного живопису, постаті присадкуваті, з великими головами, широкими плечима.
Мотиви та стилістика квіткових оздоб на іконах відзначаються різновидами, колоритом. На Поділлі були поширені розлогі квіти — ружі. Розписи відрізняються своєрідністю колориту (темно-червоний, зелений, білий, жовтий), технікою широкого живописного мазка. Своїм колоритом народні ікони гармоніювали з барвистими килимами, веретами, керамікою, писанками, розписом стін, ікони вносили в інтер'єр народного житла дзвінкий колірний акцент, збагачували декоративне оздоблення.
В колекції народних ікон Вінницького краєзнавчого музею виділяються ікони "Різдво Богородиці" і "Введення до храму" (кінець XVII—поч. XIX ст.); "Зцілення сліпонародженого" (XVIII— XIX ст.); "Деісус"(Х/ІМ ст.); тьохчастна: "Св. Микола", "Покрова Пр. Богородиці", "Марія Магдалина" (XIX ст.); "Недріманне око" (XVIII ст.). Оригінальна за композицією ікона "Різдво Богородиці" (кінець XVII — поч. XVIII ст.), на якій частково збереглися дві композиції: "Різдво" та "Введення до храму". В ній поєднуються риси західної мистецької культури з неповторною своєрідністю і могутнім джерелом народної культури.
Сюжет "Різдво Богородиці" виник у візантійському мистецтві ще в IX ст. Його літературною основою є апокрифічні джерела — Протоєвангеліє Якова і Євангеліє від Матвія. Характерні риси цієї ікони, як і в інших на цю тему, — інформативність та певною мірою побутова жанровість. Головний персонаж сюжету — Св. Анна (мати Марії) зображена в ліжку, навколо неї служниці, які за візантійським звичаєм приносять дари і миють дитину. Це вже не замкнуте в собі, ізольоване від реальності, підпорядковане релігійній догмі зображення, а майже світська картина. Подібно до західних митців епохи Ренесансу, художник інтерпретує канонічний сюжет як картину, зображаючи важливу сімейну подію. Картина за своїм настроєм далека від інтимності, від сімейної ідилії. Крізь захоплюючі своєю реалістичністю образи картини виразно проступає обрядова церемоніальна поважність.
Прийом зображення кількох образів по горизонталі на одному полотні притаманний стилю народних майстрів центральної України, зокрема Поділля. Наприклад, трьохчастинна ікона яка складається з образів "Св. Микола", "Покрова Богородиці", Св. Марія Магдалина".
В XVII—XVIII ст. св. Параскева, як. св. Микола та св. Юрій входили до пантеону народних святих. їх образи в народних іконах втрачають трагічність, набувають фольклорного звучання. У народній уяві св. Параскева виступала в ролі доброї мудрої господині, яка приносить у хату достаток і щасливу долю.
Композиція ікони-картини на полотні "Недріманне око" утвердилась в пізньовізантійські часи XIV ст. Ця традиція на Поділлі зберігалась до початку XIX ст. Основне місце в іконі займає постать дитини - Христа, що спить на хресті. Довкола розкидані знаряддя його майбутніх страждань: цвяхи, молоток, різки, терновий вінок. Під зображенням зворушливий, ліричний вірш: "Страсное ложе и смутна перина на ней же спитъ проевечна дътина чудо не мало ако можеть спати которое з дітинства учится страдати".
Ця символічна композиція втратила свій теологічно-церковний зміст містичної викупної жертви, а стала образом доброї сили, готової на страждання за людське благо. Поширення тем "Недріманне око", "Пелікан", "Христос - виноградар", які розкривають християнський обряд євхаристії, зумовлене розвитком в Україні схоластичного богослов'я, полемікою з католицизмом, захоплення алегоричним й символічним засобами літературного і мистецького висловлення.
Пам'ятки іконопису Поділля переважно анонімні. Поодинокі імена відомі з письмових джерел. Так на сторінках збірника "Музей Подольського церковного историко-археологического общества" вказані прізвища священика Струцинського та псаломщика Вільчинського із с Немиринці, які на початку XIX ст. намалювали кілька ікон.
Подільський народний іконопис — національне багатство. Вивчення його допомагає глибше збагнути духовне підґрунтя, на яке ми спираємось у своєму прагненні духовного відродження.
|
