Дідур Л. "НЕСІЯНЕ ПОЛЕ ЗАРОСТАЄ БУР’ЯНАМИ"
12 декабря 2005
У часи, коли стоїть питання відродження будь-якої держави, потрібні ідеї, які мають об'єднувати навколо духовних цінностей і пріоритетів, серед яких людина має почуватись вільною і сповненою національної гідності, стійкою перед труднощами із великою вірою у майбутнє. Тільки такий шлях веде до воскресіння народу і його Духовного Храму.
Багато невизначеності, негараздів і несправедливості характеризують кінець нашого століття. Здебільшого дріб'язковість і обмеженість заважають визначити нетлінне, зробити шлях змістовним і непересічним, визначити загальнолюдські цінності та пріоритети і віддати їм перевагу. Колесо історії перемелює долі окремих людей і цілих народів. Людство переживає кризу і стоїть перед вічним "хто ми", "звідки" і головне — "куди?"... Чимало керується спрощеною формулою "Бога при розвинених технологіях не потрібно". Порушується природна рівновага, людина вживає "все" і "вся" без розуму. З людською свободою і більшою технологічною озброєністю людини все з більшою актуальністю виникає проблема добра і зла. "Коли немає Бога — все дозволено", — казав Достоєвський. За цим принципом довкілля вбивається найрозвинутішими технологіями. Чорнозем перетворюється в болото, а люди — у чорнозем.
Серед тем про долю й недолю нашого народу чимало надуманого та перекрученого. Сучасний стан національного державотворення відкриває цілу низку глобальних, проблем на терені культурних процесів. Цілеспрямований порив до незалежності змінився невизначеністю. Відсутність чіткої сформованої ідеології породжує багато викривлень. Брак національних ідеалів, високих духовно-моральних принципів породив викривлену особисто-корисливу масову психологію, яка гальмує державотворчі процеси в усіх сферах суспільної діяльності.
Наша культура як імунна система нації була в активному стані весь попередній період. Була, по-перше, вираженням наших бажань відновити державу і, по-друге, зберегла нашу само ідентичність, національну самосвідомість. Коли в дев'яносто другому році відновилась незалежність, відбувся спад творчого настрою творчих людей, які за попередні роки звикли говорити мовою Эзопа, символами прихованих снів, бажань і мрій.
Нині цей період минув і настав час будувати й творити новітнє суспільство і його культуру.
Ми не мали часу й можливостей для кристалізації національної еліти, і найбільша біда, що найдужче знекровила нас, — чи то за Петра, чи за Йосипа, — це геноцид інтелігенції, духовних провідників, знищення національних святинь, викривлення національних пріоритетів. Негативні імпульси щодо української культури пустили глибоке й розгалужене коріння. Маючи добродушно-дотепну формулу: "Маємо те, що маємо", ми не робимо рішучої спроби змінити ситуацію. Стало мало не правилом доброго тону "ввернути" щось несхвальне про менталітет нашої нації. Розгулялися некеровані стихії взаємних звинувачень, дражливі рефлексії щодо України та її діячів. Нація виявилася незахищеною, за нею тягнеться шлейф історичних упереджень, не спростованих і досі. Постійно задумуються й реалізуються провокації для приниження честі й гідності держави, вибраного нею новітнього шляху відродження і щирих її представників.
Менталітет — дуже тонка матерія, це і панцир, і щит. Нації, які дбають про нього віками, захищені надійніше. Але, як правило, імперії завжди страждають манією величі, а поневолені народи схильні до самобичування.
Серед численних соціально значимих проблем, що постають на порозі третього тисячоліття, головне місце, як ніколи, займає проблема виживання Людства і всього живого на Землі. Людському буттю загрожує самознищення. Це екологічні, науково-технічні й інші моменти. Чи здатне суспільство поставити свій розвиток у визначені рамки, підкорити його умовам "екологічного імперативу"? Відповідь на це питання зможе дати тільки історія.
Первісні люди після вичерпання харчових ресурсів в одному місці переміщувалися в інше, де було досить природних засобів для існування. Вичерпання ж природних ресурсів, деградація природи призводили до соціальних змін — міграцій населення. Надалі, у міру розвитку продуктивних сил, залежність суспільства від природи суттєво зменшувалась, людина все більше виходила з-під влади стихійних сил. Але ця її незалежність від природи виявилася ілюзорною, оскільки інтенсивний вплив на навколишнє середовище призвів до різкого погіршення умов існування. Більше того, наростання екологічних небезпек загрожує самому існуванню земної цивілізації.
Картезіанський підхід до відносин у системі "Людина-Природа" дозволив людству вважати, що відчуженість від Землі надає право бачити в ній лише неживу сукупність копалин — багатств, які вільно можна експлуатувати. Ця корінна помилка призвела до сьогоднішньої кризи і до розуміння неминучості протиріч між Розумом і Природою, між Людиною і навколишнім середовищем. Переміщуватись, освоюючи нові території, вже немає куди — мусимо змінити тактику.
Не менш небезпечна й інша, полярна, позиція так званих "глибоких екологів", які говорять про людство термінами хвороби. Відповідно до їхніх постулатів, люди — це патогени, свого роду віруси, вид глобального раку, який загрожує самому існуванню Землі. Спосіб лікування один — стерти людство з лиця Землі. Інакше кажучи, вони вважають, що "світ уражений раком, і рак цей — сама людина".
Визначаючи подальшу стратегію розвитку цивілізації, нові морально-філософські пріоритети у взаєминах з Природою, варто все ж пам'ятати, що Біосфера існувала й до появи на Землі людини і може існувати без неї. Людина ж без біосфери існувати не може — це аксіома. Принцип спільного розвитку, забезпечення коеволюції вимагає від людини регламентації у діях та обмежень. Нинішні ж нестерпні темпи розвитку є тим, що можна назвати своєрідним "зловживанням, перенесеним у майбутнє", яке сторицею відіб'ється на наших нащадках, і Чорнобиль — яскравий тому приклад. Основним світоглядним принципом взаємин має стати принцип гармонії Людини і Природи як двох самостійних, але в той же час внутрішньо нерозривно пов'язаних частин єдиної Системи. У різних релігійних та філософських системах вона має певне трактування і визначення в термінах — Абсолют, Бог, Природа.
Завдання повної гармонізації відноситься до далеких етапів розвитку, коли на противагу нинішньому глибокому конфлікту буде створена реальна основа єдності Людини з Природою. Але ми не можемо нехтувати навіть віддаленою перспективою і залишати її без уваги заради невідкладних сьогоднішніх проблем. І тут є що сказати творчим людям. Вони, на противагу колишнім ідеям "боротьби з природою", мають висувати якщо не програми гармонізації відносин зі всіма живими істотами на землі, то щонайменше продумані ідеали морально зрілих, духовно осмислених відносин із навколишнім світом. Такий творчий доробок здатний внести чималий вклад у підготовку інтелектуально-психологічного клімату, стимулювати пошук безконфліктних форм взаємодії з Природою і поступовим пом'якшенням існуючих твердих установок щодо її підкорення.
Руйнування догм екологічної свідомості недалекого минулого, формування науково вивіреного екологічного імперативу у мисленні кожного — безапеляційна умова виживання Людства. Подальша розробка стратегії визначення місця Людини у Всесвіті є одним із найважливіших завдань сучасності і ніякими напівзаходами його вирішити неможливо.
Кожній нації є за що "посипати собі голову попелом", але ніхто з нині живучих не може відповідати за давні неспокутані гріхи. Кожен зобов'язаний не повторювати їх і не множити. Ми маємо зробити все, аби майбутнім поколінням було менше підстав дорікнути нам.
У Ніцше є поняття — "розум ув'язнений, поневолений". Стосовно української ситуації це швидше "розум адаптований". Це навіть гірше, ніж ув'язнений. Бо ув'язнений може стрепенутися, вдарити крильми об грати, а адаптований призвичаївся і втратив енергетику та можливість самовідновлення. Це особливо небезпечно для націй, які не пройшли своїх престижних стадій, або такі періоди віддалені у часі. Отримавши доступ до світової культури, вони сприймають її в плебейській транскрипції, плазуючи перед всім іноземним і перетворюючи у гній все те своє, що можна продати.
Масам повсякчас підкидаються сумнівні гасла й сентенції типу "національна ідея не спрацювала", "так історично склалося", "наш народ не готовий", "друга державна мова". Практикуються постійні заклинання культури економікою — мовляв, відродимо економіку, тоді й почнеться духовне відродження, розквіт культури, літератури, мистецтва. Це абсолютна неправда. Так ніколи не було, і доказ тому — вся історія світової культури. В епоху Відродження і війни були, і лихоліття, і скульптуру Мікеланджело "чернь" кидала на брук. Іспанія у свій час була вкрай розорена, там були високі податки, інфляція, емісія, процвітало те, що ми тепер називаємо корупцією, — двір купався у розкошах, а держава загрузала в боргах. Але при цьому був розквіт духовного життя, мистецтво і поезія досягли найвищого розвитку. Блюзнірство говорити, що духовне життя залежить від економіки і добробуту, все це — злиденність духу. Все залежить від того, якими пріоритетами керуватись, яку еліту мати — справжню чи орієнтовану на "Золотого гусака" і прототипи "Вєрки Сердючки".
На наших очах відбувається варваризація суспільства. Потреба у справжній культурі атрофується. Голови захаращуються мотлохом, перенасичуються непотрібною інформацією. Некоректно трактуються рекламою світові шедеври — Джоконда підморгує, магазин сантехніки названо "Кармен". На одному досить смачному національному напої зображено грифонів, але чи то автор дизайну не знав, чи то пожартував, та насправді грифони завжди вважались представниками потойбічного світу. З преси, радіо, телебачення сиплеться нерешетована продукція мильних серіалів, політичних скандалів, криз, етнографічних гопакедій, рекламних "тампаксів", "памперсів". На пізнавально-освітні ж програми не вистачає чи то часу, чи то коштів, чи то орієнтації.
Вражаюче телевізійне повідомлення — більше півмільйона наших дівчат працюють за кордоном в борделях та просто на вулицях. З одного боку можна зрозуміти — виживають, як можуть, але з іншого — це трагедія для нації і питання не останнього порядку. Вони ж — матері майбутнього нашого народу, які перетворились на товар. Це впливає на репутацію нашої держави, на виховання ними після повернення на батьківщину своїх дітей та на те, яку ауру формують вони навколо себе.
Але ж була у нашій історії і Ярославна — королева Франції — київська княжна. Але у Росії реставрують якийсь будинок під готель "Анна Франс", відкривають пам'ятник Ярославу Мудрому, а у нас — пам'ятник "Проні Прокоповні". За такою тенденцією недовго й до "Сердючки", як символу нації.
Наріжним каменем підвалин у цивілізованих народів завжди була культура. Рим переміг Грецію мілітарно, але вона його підкорила культурою, продовживши себе в античному інваріанті і подарувавши йому історичне безсмертя.
У свій час Гендер писав: "Слов'янські народи займають на землі більше місця, ніж в історії". Кант у своїй "Антропології з прагматичної точки зору" зробив побіжну характеристику різних народів. В іспанців він констатує національну гордість і свідомість власної гідності, у німців — темперамент холодної розсудливості і витримки. Французи, на його думку, відзначаються чемністю і вишуканим смаком до спілкування; італійці — художнім смаком. Про вірменів він пише з великою симпатією як про народ розумний і працелюбний. Сучасні йому греки здаються підупалими порівняно з їхніми великими предками, але ще здатними до відродження. Англійців і французів Кант називає двома "найцивілізованішими народами на землі", і історія не раз підтверджувала слушність таких спостережень.
Вже майже півстоліття, як країни Сходу розпочали свій стрімкий злет. Світ зачарований, здивований і звойований новітніми досягненнями їхніх технологій. Серед основ, де варто шукати підґрунтя такого успіху, є світоглядні суспільні цінності східної культурної традиції, серед яких займають найпочесніше місце філософські та релігійні пріоритети. Зі спадку віків і нам варто взяти вогонь, а не попіл. Справжній вогонь незгасимий, як "Неопалима Купина", як "Живоносне Джерело".
У Латвії є закон, дуже істотний і який, як там вважають, віддає борг творчому процесу. Суть його — у спрямуванні частини грошей (приблизно 12 відсотків загальних засобів, що держава витрачає на культуру) на нестатки фонду культурного капіталу. Джерела його фінансування — половина всіх податків від азартних ігор та лотерей (друга половина йде на фінансування спорту) і близько трьох відсотків акцизного податку на тютюнові вироби та алкоголь. Цей фонд культурного капіталу на конкурсній основі фінансує творчі проекти у сфері культури, і, що досить суттєво, незалежно від форми власності. Крім того, у цьому фонді є програма довічних стипендій творчим людям. У такому підході перехрещуються державна політика і суспільні інтереси.
Культурна політика — це завжди пошук балансу між тим, скільки грошей витрачається на збереження і скільки дається творчим людям, щоб вони жили і діяли, створюючи духовну ауру нації, середовище, в якому творяться всі інші сторони діяльності суспільства. Ця політика складається в тонкому балансі між розвитком і збереженням того, що ми успадкували від своїх предків, і тим, що ми називаємо творчим процесом для створення чогось нового. Роль державних інституцій у цьому процесі — створювати сприятливе юридичне і фінансове середовище для розвитку обох цих сторін.
Та коли глянути крізь кантівський об'єктив на нашу націю, невже там відіб'ється фізіогномія, яку так гірко змалював колись Пантелеймон Куліш, — фізіогномія народу "без пуття, без чести, без поваги", "моя хата скраю"? Тоді, мабуть, усе правильно, тоді й Меріме мав рацію, коли писав, що Богдан Хмельницький — великий полководець, але не зміг створити незалежну державу і не став всесвітньо відомим ще й через те, що належав до темного і несвідомого народу.
Варто робити все, що може прискорити процес нашого опритомнення, повноцінного входження у світове співтовариство — навіть якщо для цього потрібна шокова терапія.
Ми маємо Україну відкрити в Україні і насамперед для себе. В нас є багато того, що допоможе нам ствердитись цивілізованим народом, і це нікому не загрожує ні втратою територій, ні духовних цінностей. Хіба що втратою духовного й фізичного ярма над нами.
Українці — це нація, яку віками витісняли з життя шляхом фізичного знищення, духовної експропріації, генетичних мутацій та цілеспрямованого перемішування народів. Внаслідок цього відбулася втрата історичної пам'яті і якісна втрата самого національного генотипу. Наш образ спотворюється віками, нам приписується мало не генетична тупість. Не відмовляється в мужності, але інкримінується то націоналізм, то антисемітизм, то русофобія. І велике диво, що ми на сьогодні ще є. Ми давно вже мали б знівелюватися й зникнути, мов фантом. Фактично ми раритетна нація, самотня і самобутня на власній землі, у своїй не завжди щасливій долі. Але, незалежно від будь-яких обставин, ми є нащадками однієї з найдревніших культур світу, і цього вже досить, щоб ствердитись в універсумі Людства.
Потрібна виважена й спрямована програма відродження духовних традицій, які зможуть допомогти нам, як допомагали тисячоліттями нашим попередникам. Подолання негараздів лежить у площині культурно-духовного піднесення народу. Варто творити ідеологію, яка б підносила національні ідеали та їх виразників, або ж хоча б позбавляла їх відчуття приниженості та меншовартісності. Ефективне не те, що заперечує чуже, а все те, що утверджує своє. У нашому суспільстві має бути комплекс гуманітарних наук з літературою, освітою, мистецтвами, у складному спектрі яких ми маємо будувати об'єктивну картину й давати у світ правдиву інформацію про нас. Варто, об'єктивно оцінивши ситуацію, стверджуватись спільнотою з багатотисячолітньою культурою, яка була заблокована з історичних причин. Ми можемо бути відкриттям для всього світу, а не морально ущербним народом. Ми не заперечуємо проти будь-якого народу, але у своїй державі ми маємо дбати про свої святині й пріоритети. І варто це робити твердо й спрямовано.
Серед факторів, які стоять нам на заваді, чимало створених штучно, аби завести у царство мороку й невігластва. Існує підміна національних цінностей фальшивими й шкідливими підробками, процвітає профанація і дилетантство. Існує реальна небезпека прокинутись від духовної летаргії і з'ясувати, що ми живемо в державі, в якій традиції не від землі нашої, і правлять нами інші. За владу над нашою свідомістю точиться запекла боротьба. Незахищена народна душа, будучи позбавлена імунітету, піддається агресії. Зламаний дух не витримує поєдинку і приречений на поразку. Це аксіома.
Серед запобіжних і регулюючих засобів у кожної цивілізації завжди були фактори, які виконували роль оберегів, навколо яких гуртувався й розвивався етнос. Серед них найпочесніше місце займали релігія, народна традиція та інші системи пріоритетних світоглядних елементів.
Протистояння у нашій державі втягують народні маси у безплідну внутрінаціональну боротьбу. Конфесії, як і чисельні партії з гучними назвами, замикаються на своїх корпоративних інтересах, не завжди враховуючи духовні потреби народу і не дбаючи про національні святині. Сумнівно також сподіватись на одухотворення нашого народу і його єдності за експансії інших за духом і традиціями релігійних течій, постулати й трактування котрих незрозумілі й суперечливі. Це дезорієнтує незміцнілу частину нашого суспільства в розумінні духовних ідеалів.
Протягом тисячоліть наш народ йшов до самоусвідомлення і створював свою національну церкву й свої духовні скарби. Релігія має черпати життєдайну силу в духовній скарбниці народу, його кращих традиціях. Тільки тоді вона буде зрозумілою і любою кожній людині. Тільки тоді вона буде не "опіумом" і "темрявою", а "Світочем" й "Орієнтиром", і дасть пріоритетні орієнтири людського існування.
Якими ж є перспективи нашої традиції і церковного сакрального мистецтва як носія загальнолюдських цінностей в нашому культурному середовищі? Чи є шанс на його відродження і чи варто цим займатися? Чи, може, візьме гору точка зору іконоборців, і нам судилось мати храми з побіленими вапном стінами, як у протестантів, або, що набагато гірше, змальованими недосконалими "мальовидлами", які замість позитивної енергетики нестимуть "негатив". Не хотілося б. Жива Традиція повинна мати живе, правдиве й дійове мистецтво.
Які ж передумови для цього потрібні?
Сакральне церковне мистецтво потребує замовника, митця та глядачів. Насамперед потрібна жива, правдива, неформальна й усвідомлена віра. Із тією глибокою величчю, яка створювала високе мистецтво наших попередників. Для цього варто вивчити наявний досвід, розвинути і використати його на благо сьогодення та наступних поколінь.
Для розвитку такого мистецтва має бути соціальне замовлення, яке вкладалося б у концепцію державотворення. Природно, що церкви мають бути замовниками, а потім і господарями будівель, розписів та ікон — їх роль у створенні відповідних умов є визначальною. Але все це має відбуватися на благодатному ґрунті правового поля, створеного державою та її законами.
Другим фактором має бути митець, для якого церковне мистецтво повинно стати чи не основним у його творчості. Йому, окрім відповідних професійних знань техніки мистецтв, необхідно вивчати філософію, теологію, іконографію, історію, літургії, тексти писань та багато інших складових. Для більшої досконалості митцю важливо вивчити й засвоїти мистецтво медитацій і молитов.
Церковне й сакральне мистецтво має свою знакову систему передачі інформації. її потрібно знати як для створення творів, так і для їх прочитання. Створення сакрального — це переважно не спосіб малювання, а стан духовного творення, це філософія й теологія на полотні, дошці, стіні. На превеликий жаль, у цій царині багато випадкового.
Третім фактором, і не останнім, є віруючі. Вони мають вміти сприйняти створене. їхня орієнтація та освіта потребують достатньої уваги і на це теж мають спрямовуватись зусилля.
Вирішенню окреслених завдань сприяло б створення учбового, реставраційно-виробничого та наукового центру духовного мистецтва — із бібліотекою, музейними зібраннями зразків попередніх періодів та видавничим відділом.
Сучасний стан у царині культури вимагає нових фахівців з новим баченням традицій і налаштованих на реалізацію національної ідеї. Школи іконопису мають вирішити проблему виховання молоді, яка, як естафету поколінь, понесе традиції. Багато існуючих і новозбудованих храмів потребують реставрації й виготовлення нових творів іконопису та оздоблення. Цим мають опікуватись реставраційні та іконописні майстерні, які теж варто створити.
На Поділлі вже певний час пропонується реалізація проекту створення такого центру. Розроблено концепцію, виготовлено проект розбудови комплексу Духовної культури Поділля. У музейних залах мали б знайти свою прописку зібрання іконопису, котрі накопичувались не одне десятиліття і досить вагомі як за кількістю, так і за якістю. Вони мають зайняти належне місце в культурній спадщині і працювати на позитивний імідж України та її подільського регіону. Усі цивілізовані країни світу такі питання відносять до стратегічних інтересів. Але, на жаль, зважаючи на економічну ситуацію та орієнтири, яким "наш сучасник" віддає перевагу, — реалізувати проект не вдалося. Формально ідея дістала схвалення усіх владних і громадських рівнів, але перед проблемою реалізації ентузіасти залишились наодинці. Окремі чиновники, не побачивши у проекті особистого зиску, ставились формально, а інколи й свідомо перешкоджали, перебуваючи на протилежних ідеологічних платформах.
Вищезазначений центр можна б розташувати в одному з міст історичного Поділля. Створення його може стати непересічним заходом та певною спокутою за варварство недалекого минулого. Ми зберегли б святині духовної культури, якими маємо всі підстави пишатися, і, охопивши бережливим оком надбання цієї спадщини, знайшли б серед неї свої "Джоконди" та "Сикстинські мадонни", котрі мали б підняти з небуття та зневаги. Ми маємо усвідомити, що Духовна культура є імунною системою нації.
Людство має пам'ятки матеріальної та духовної культури із стародавньої кам'яної доби, датованої мільйонами років тому, із часу формування людини сучасного типу. Вона змушена жити за законами природи, вивчати їх і складати кращі здобутки в скарбницю загальнолюдських надбань. Ці знання мільйонами років накопичувались у матеріальній, духовній та генетичній площинах. Внутрішня сутність людини пам'ятає досвід минулих поколінь. У світі здавна існують шляхи проникнення до нього. У різних народів вони різні. У нашого народу один з таких шляхів — через ікону.
Ікона історичного Поділля виникла в період самоусвідомлення етносу, який ставав на шлях державотворчих змагань, коли виникла потреба у зміцненні духовності і системи загальнолюдських цінностей. Народні ікони увібрали в себе кращі здобутки культури попередніх поколінь, в яких давались відповіді на основні етичні, моральні та світоглядні питання. Ікони завжди були з людьми й служили і в радощах, і в часи випробувань.
Сакральне мистецтво, яким є і подільські ікони, відкриває багато надлюдських законів, котрі належить вивчати, щоб жити в гармонії з природою, жити пристойно серед людей. Ще не так давно жодна українська оселя не обходилась без ікон. В них просили допомоги, при них соромились чинити щось недобре, вони були зримою совістю-оберегами й розрадою в лиху годину. Вони є своєрідним заповітом та історичним документом з огляду науки. Але після майже століття червоного іконоборства виникла ситуація, коли у межах колишньої Російської імперії з 80-ти мільйонів ікон залишилось близько 10—15 відсотків. Інші знищено, втрачено та вивезено за кордон. Скільки їх залишилось в Україні і саме на Поділлі — невідомо.
Ситуація, яка складається навколо іконопису — непроста. З розпадом імперії відкрились кордони і на нас звалився тягар свободи й можливостей. Захід завжди мав програми відшукування та накопичення того, що ми умовно називаємо "світовою культурною спадщиною". Кращі її зразки завжди цінувались серед знавців неймовірними коштами. Марно сподіватись і стверджувати, що все, що знаходиться на нашій землі — шедеври. Але й не будемо простодушними. Антикваріат у нашій державі, як і у всьому світі, є товаром, на якому знавці розуміються й мають прибутки. Одним із доказів цього є факт, що в недалекому минулому уряд Росії виділив близько 12 мільйонів доларів на закупівлю в одній з європейських держав колекції ікон. І ця акція відбулась. Ікони були викуплені. Ми не знаємо, коли вони були вивезені і звідки, але можемо припустити, що Україна могла бути у списку таких постачальників.
Вивчаючи іконопис, наштовхуємося на безліч білих плям. З неперевірених джерел є інформація про те, що в "спецхранах" Києва, Харкова та Одеси було зібрано чимало ікон та інших цінностей, котрі були вилучені в період руйнації храмів у тридцятих роках. Серед них було багато й таких, які склали б чудову скарбницю реліквій духовної спадщини. Але в продовженні цієї історії ще одна прикрість — під час відступу Червоної армії у 1941 році було наказано знищити "спецхрани", аби не дістались ворогові. Чи виконано наказ, нам не відомо, але не виконати наказ при тому режимі було небезпечно.
У повоєнний, хрущовсько-брежнєвський час продовжували руйнувати храми. За збереження ікон власників карали або позбавляли примітивних "благ". Люди старіли і вмирали. Молодим же, не вихованим на традиціях предків, були незрозумілими потемнілі полотна та дошки, і вони, не задумуючись, кидали їх у вогонь, у воду, у землю. Хто був спритнішим, шукав, кому їх продати.
Доля пов'язала мене з цією темою без всяких видимих матеріально причин. Невиразно пам'ятаю заповнені іконами й розписами стіни зруйнованих пізніше церков, але враження незвичайного, надлюдського збереглося. Вже у свідомому, але ще молодому віці в одному селі на Поділлі натрапив на полотно, прикидане дровами. Поцікавившись у господаря і спитавши дозволу подивитись на нього, я був вражений — на мене дивились очі, які випромінювали світло й доброту. Домовитись з власником було нескладно — він мав намір спалити полотно, тому й сказав, що, віддаючи його мені, він знімає гріх і перед своєю бабусею і перед парторгом села. Подібних прикладів було багато. Доводилось знаходити дошки у розвалених хатах, церквах, на горищах, у клунях. Доводилось бачити їх з видряпаними очима, з намальованими на чолі зірками, сороміцькими написами, з кульовими прострілами і шабельними розрубами. Все це — особистий досвід. А скільки таких розповідей є у інших людей.
У цьому невеликому матеріалі не ставилася мета глибокого висвітлення, а тільки окреслення проблеми, яка існує і є актуальною. Ікони, які збереглися, потребують великої уваги і роботи реставраторів, тому що все те, чого не зробив "варвар", довершує час.
Все більше вдячний долі, яка пов'язала мене з цими реліквіями, які зміг зберегти, зміг врятувати від вогню й води, морозів і людської наруги.
Все більше розумію колекціонерів і "антикварників". Навіть коли вони мають на цьому "бізнес". Байдуже, якщо у людини є щось людське, кращі ікони завжди їй хочеться залишити поруч себе. Головне — не загине те, що не повинно загинути. Людину, котра свідомо врятувала ікону або інший предмет культури, "на всі сто" варваром не назвеш. їм маємо бути вдячними — вони рятують відбірне зерно. І не так вже важливо, коли воно проросте.
Головне — щоб зерна мудрого й розумного зберегти, а посів може бути і після нас.Мудрість стверджує: "учитель приходить тоді, коли є достойний учень, а зерно проростає — коли є життєдайна основа".
Хочеться дочекатись не тільки часу посіву, але й побачити міцні паростки сходів.
|
