ШЕНК Г. О.(м. Немирів) ІЗ ІСТОРІЇ РЕМЕСЕЛ ТА ПРОМИСЛІВ НЕМИРІВЩИНИ
15 апреля 2006
У 1782 р. у Немирові було засноване відоме по всій Україні мануфактурне виробництво вибійчаних тканин. Вироби не поступались ні по технічній, ні по художній якостях перед західноєвропейським виробництвом. Мануфактура була розташована у приміщенні старого маєтку на Віслі.
У виробництві спостерігаються три процеси:
— виготовлення дошки із різьбленим візерунком;
— підготовка фарби;
— відбивка візерунка на тканині.
Користувались так званою «прямою вибійкою» безпосереднім нанесенням візерунків на тканину.
Малюнок — двоколірний (чорний» або синій; візерунок на тлі натурального кольору тканини), а також із доповненням інших кольорів.
Малюнки геометричні чи рослинні. Найбільш вдалими були головні хустки — колтрини. Виготовляли і рядна та тканину на жіночі спідниці, а також скатерки.
Власником мануфактури був підкоморій Вінцентій Потоцький.
Мінялись власники міста і навколишніх сіл, а промисли (ткацькі, гончарні, деревообробні) зберігалися, передаючись із роду в рід.
Тульчинські Потоцькі — Станіслав Щенсний; Софія, Юзеф, до яких перейшов Немирів, не були зацікавлені у розширенні промислів. Не змінилось становище із переходом міста до Болеслава Потоцького. У той час у місті були розвинені гончарний та деревообробний промисли. Лісів було достатньо — тому виробляли колеса (Криковецький, Муховецький ліси), клепки, а деякі майстри виготовляли діжі, посуд.
У місті славився своєю майстерністю бондар Ілля Демченко який робив різне дерев'яне начинания для графського палацу, він же й ремонтував його.
Про бондарний промисел залишилась згадка і у топоніміці Немирівщини: село Бондурівка.
Вироби робили із дубових, березових і липових деревин.
— Кадуби — великі і середні діжки для муки, капусти, буряку, меду;
— Півдіжки — для огірків, вишняку;
— Фаски — для масла;
— Бервенці — для сиру;
— Балії — для прання білизни;
— Відра, кубли, мазниці, скінці, масельнички, діжки-для замісу хліба;
— Бодні — з колом, що входить у вушко відра поверх покришки — для зберігання, одежі, часом грошей.
Зв'язували обручами з горішини;
На ярмарку у місті та по інших, місцях продавали вироби:
мілку діжку — 40—90 коп.
діжка — 40 к. — 10 крб.
відро — 12 коп. — 30 коп.
У Ковалівці був майстер — бондар, слава про якого живе й понині, хоч помер він на початку 50-х років цього століття. Звали його Зінько Самойленко. Його виділяла серед інших спеціалістів не тільки висока майстерність, але й те, що від народження він був сліпий, що ніяк не відбивалось на якості його діжок. У всі часи широко виробляли клепку у лісництвах і продавали оптом у Києві, Одесі, а у часи першої світової війни - військовим відомствам.
Майстри-бондарі жили за всіх часів, бо у місті здавна існувало виробництво пива, спирту (ґуральня, броварня, винокурний завод), тому було потреба у діжках, кадубах тощо.
Гончарний промисел теж був поширений. Великими спеціалістами були майстри із Шури Брацлавської.
Але жили гончарі у Байраківці, на Штилівці, на Лукашівці. Виробляли горшки, миски, дзбани. Навіть кварточки у шинку у свій час були із глини. Посуд був глазурований а бо й ні. Розписувався рідко. У крайності по обідку пускався пружечок із чорних (однієї чи двох), чи білої (двох) ліній.
У селах шили кожухи. Багато було шевців. Але особливо розвинулось ткацько-килимарське виробництво.
Марія та Григорій Строганови більшість часу жили у Петербурзі та за кордоном. Коли ж Немирів перейшов у спадок до їх дочки Марії Григорівни Щербатової, то спочатку ніякого зрушення не відбулось. Проте з часом у 80-х роках минулого століття були засновані школи ткацтва у с. Чукові та Стрільченцях. У Немирові така школа була створена у 1891 році, на основі школи для дівчаток-сиріт.
Княгиня розуміла переваги освіченості, але окрім того, вона хотіла дати їм ремесло, як засіб для їх подальшого існування. Дівчаток набирали із навколишніх сіл, за порадою жінок священиків. Навчалися з осені до весни. Спочатку їх знайомили із видами ткацтва, вишивками. У перші три місяці учениці не одержували платні, а пізніше одержували половину заробітку. Пізніше з'ясовувались здібності учениць і починалась їх спеціалізація.
У школі навчалось 28—30 дівчат. У високій, світлій кімнаті розташувались три малих (по 3 у 1/2 аршина завширшки) і один великий (5 аршин) килимовий_верстат, чотири малих (1 у 1/2 аршина завширшки) і один великий ткацький. На малих килимових працювало по 4 дівчини, а на великих — 6; на ткацьких — по одній. Одна із дівчат — чергова. У майстерні була вчителька і начальниця. Але кількість вчительок мінялась. Відомі знамениті майстрині-вчительки: Поліна Рожнова, Софія, Александрова, Людмила Яворська, Єлизавета Костянтинівна Терехова.
Для підвищення зацікавленості у оволодінні ремеслом по закінченні навчання і здачі іспиту дівчині дарувався верстат.
Спочатку користувались готовими фарбованими нитками для вишивання _та ткання килимів. В міру зростання майстерності і розширення можливостей вирішили фарбувати самі. Княжна Олександра Олексіївна Щербатова їздила на консультацію у Москву до професора М. В. Воронкова. Він був приємно здивований її обізнаністю і здібностями. Після повернення у Немирів, княжна відправила на навчання у Москву Поліну Рожнову. Потім у майстерні була обладнана фарбувальня.
Наставниці навчались у Москві чи Полтаві на курсах протягом 3—4 місяців. Ткаль у майстерні було небагато — 12 - 15. Окрім того були .вишивальниці та мереживниці — 10—12, якими відала Терехова: Основна робота виконувалась взимку і весною, бо заробітки були невеликі, і тому влітку та восени дівчата ходили на польові роботи. У цей час працювали тільки мереживниці. У кінці навчання проводились іспити. Верстати виписували із Москви. Лляні НИТКИ одержували із Костромської мануфактури по 33 крб. за пуд Тонку вовну для виробництва шевйоту теж завозили. Вовну для килимів закупляли у Балті, мили і фарбували.
У майстерні виробляли: полотно, рушники, ковдри, серветки, скатерки, портьєри, фіранки, шевйот, килимки, килими «бесарабські», килими «перські», шпалери, серпанок, марлю, парусину, полотно для білизни, напіввовняну флепалю, матерію для ширм і парасольок, різні вишивки, мережива, одяг для ляльок у національному стилі.
У листі Софії Александрової згадується:
«В настоящее время работают для выставки тканевые портьеры, по образцу времени гетьмана Полуботки: такие же будут скатерть, салфетки и полотенца. Рисунок по белому в два тона голубоватого — электрик с желтым».
Є ще згадки про виготовлення портьер в українському стилі на замовлення.
Майстерні дозволялось продавати тільки дрібні роботи — рушники, серветки, прошви, вишиванки тощо; та незначну частину тканини чи шевйоту (білого). Інші вироби відсилали на оптові склади.
Великим попитом користувались доріжки, рушники, серветки, а також вишиванки, бо княгиня кохалась у національному одязі, тому дівчата-майстрині були одягнуті у вишивані сорочки. Молоді, працьовиті ткалі та вишивальниці гарно співали за роботою. Працювали легко із жартами та піснями, на що нарікала старша над ними Киримова. Особливу прихильність у керівництва майстерні мало килимарство. Гарні вироби виходили із Рук Софії Александрової та її учениць. Виготовляли «гладкі» килими, та килими низької стрижки (плюш). Килими були напрочуд гарні. Так, за право купити окремі з них змагались: заможні люди Поділля. Ось перський килими із рослинним малюнком на білому тлі. Його хотіли купити предводитель дворянства М. М. Можайський і пан Перожинський. У 1912 році було вироблено килимів та килимових доріжок 12, вишивки 227 аршин, одягнуто 19 ляльок. Килими представлялись і на виставках, 1912 року відбулись виставки у Немирові, а потім у Брацлаві (серпень—вересень).
У лютому цього ж року вироби Немирівської майстерні експонувались на виставці кустарних виробів у Берліні.
У листі до княжни Олександри: «...Из присланных Вами в Берлин на выставку Русских кустарных изделий экспонатов (всего на сумму 796 руб.68 коп.) продано на выставке на 254 руб. 44 коп».
1913 рік був роком визнання Немирівської майстерні. У цей рік відбулось три виставки.
У березні у Брацлаві відбулась виставка сільського господарства, яку за два дні відвідало біля 11 тисяч чоловік. На виставці було представлено 702 експонати, з них по кустарному відділу — 165 виробів.
У звіті про виставку йшлось: «... в кустарном отделении выделяется богатым разнообразием кустарные работы ткацкой мастерской княжны Александры Щербатовой и работы крестьянок (шитье, тканные изделия и ковровое производство) с. Чуков и с. Стрильчинцы.
3 10 березня по 29 квітня у С. Петербурзі відбулася 2-га Всеросійська кустарна виставка. Вона організувалась під покровительством імператриці Олександри Федорівни. Місце для експозиції відводилось безкоштовно в 4-х поверховому будинку. На нижніх поверхах розташувались південні губернії, на четвертому — північні. У залі, де розмістились вироби Подільської губернії, з правого боку були виставлені вироби Немирівської показової ткацької школи-інтернату. Іншу частину зали займали клембівські вироби.
Немирівська школа представляла килими, серед них перський, розмірами 2x3 аршина на білому тлі, килимки для екіпажів, подушки, рушники, портьєри, скатерки і ляльки у національному одязі, мережки, мережива, вишивки і багато іншого.
Від Подільської губернії була представлена і Кам'янець-Подільська художньо-реміснича майстерня. Було відзначено, що ця та Немирівські майстерні надали експозиції солідного вигляду. На виставці було продано виробів ткацтва на 6 тис. крб.
З травня по жовтень 1913 року проходила Київська Всеросійська виставка. Для Подільської губернії було виділено вигідне місце — біля павільйону державного банку.
Готувались до виставки старанно. Експонували теж килими, серед них і перський, виготовлений за 5 місяців. Багато клопоту було із фарбуванням ниток — ніяк не виходив потрібний відтінок. Дуже повільно посувалась робота із різнокольоровими шпалерами — і 1 аршин ткали тиждень. Тканини для ширм (потім натягали її на виготовлений каркас) та для парасольок (їх відправляли для натягування у Київ) теж були готові вчасно.
Виготовляли 12 видів ляльок:
— Наречений і наречена, мужик (великі і малі ляльки);
— Молодиця і стара баба;
— Дівчата;
— Гімназист і гімназистка;
— Босий хлопчик.
З метою залучення до кустарних промислів нових бажаючих, організатори виставки як у Петербурзі, так і у Києві виробили заходи та створили постійно діючий комітет. Вирішили запросити відвідати виставки представників із міст і сіл.
Для цього забезпечувалось безкоштовні проживання, вхід на виставку для екскурсії, здешевлене харчування, пільговий проїзд.
Для поїздки на виставку було відібрано групу майстринь із Чукова, Немирова і Стрільчинець.
В цей час у повіті сталась епідемія віспи. Поїздка зривалась. Тоді вирішили дівчат зібрати у майстерні, вимити їх у фарбувальні і ізолювати на деякий час від інших. Там же декілька разів прались вироби, що мали експонуватись на виставці.
З початком І світової війни майстерня почала працювати для фронту. У грудні 1914 року на потреби фронту було вироблено:
— Сурового рушникового полотна— 170 аршин;
— Парусини — 59 1/4 аршин;
— Лляного рушникового полотна — 278 1/4 аршин;
— Напівбумазейного полотна — 310 аршин;
— Лляного полотна для білизни — 143 3/4 аршин;
— Серветочного напівсурового — 32 аршин;
— Серветочного білого полотна — 151 аршин;
— Широкого полотна — 1,1 аршин;
— Напіввовняної фланелі — 85 аршин;
— Марлі— 147 аршин.
Вироби здавались на оптові склади Немирова, Києва, Москви. У Києві було створене правління. Збирала матеріали для виставки княгиня Наталя Яшвіль. У Москві існував музей кустарних виробів. Потім у Копенгагені Відкрито філію цього музею, а при ньому крамницю кустарних виробів. Вироби Немирівської школи-майстерні були представлені у Копенгагенському відділку Московського музею, продавались через крамницю.
Кращі роботи, що експонувались на виставках, нагороджувались грамотами і грошовими преміями. Софія Александрова одержувала і те і інше за свої чудові килими.
Є згадки про виготовлення в місті карет та екіпажів (у місті була вулиця Каретна). Ще у часи Вінцентія Потоцького існувало виробництво шкіряних виробів та тютюнова фабрика.
Виробництво тютюнових виробів було відновлено в 1863 році на фабри-і. відкритій графом Григорієм Строгановим. Екіпажі виробляли ще й у 1863—1865 роках. Збереглось прізвище майстра Нікодима Островського.
Тютюн вирощували у Немирівському та Ковадівському садках. Виробляли тютюн і цигарки, усе доброї якості, бо кожного приїзду у місто граф закупляв якусь кількість виробів. Є згадки у Головній книзі Немирівського маєтку: «За покупку Его Сиятельству 2 фунтов табаку и 500 папирос с Немировской табачной фабрики — 7 рублей». У часи Марії Григорівни Щербатової власників фабрики було декілька. Останнім власником був Л. Ландау (до 1920 року).
У XX столітті у місті з'явились заводи по відливанню дзвонів. Власниками-майстрами були Слободякюк і Петро Олександрович Фельднагель. Ливарні були на Штилівці. Дзвони були відмінної якості, про що свідчать відгуки споживачів з різних куточків України. Росії та й медалі, які отримувати ці дзвони на міжнародних конкурсах в Італії, Іспанії, Франції. Дзвони мали надзвичайно приємний звук і були різні за розмірами (від дрібних до 84 пудів). Біля ливарні водночас випалювали цеглу, посуд і гончарні іграшки — свистунці.
Література:
1. Кустарные промыслы Подольской губернии. — К., 1916.
2. Экономическая жизнь Подолии, 1913.
|
