ПІРУС Т. П. (м. Вінниця) ГОНЧАРІ СЕЛА РАХНИ-ЛІСОВІ (минуле і теперішнє)
15 апреля 2006
Серед селянських промислів на Поділлі гончарне виробництво займає одне з провідних місць.
В селі Рахни-Лісові, де основним заняттям жителів було землеробство, гончарний промисел був важливим і чи не основним для кількох десяти сімей, які жили переважно на «Ліківці». Ця назва і сьогодні залишилась селі, але дедалі частіше додають: «Де колись жили гончарі»...
Сьогодні в селі Рахни-Лісові працює один гончар — Чайка Михайло, який передає знання і вміння своєму сину. Але сусідки Чайки М. розповідають про ті часи, коли на Ліківці майже в кожній хаті творили гончарі. Ще живі бабусі, які колись дівчатками розмальовували дитячі іграшки, ще пам’ятають вже літні люди основну роботу — гончарну справу.
Цей матеріал зібраний нами із розповідей, спогадів жителів села протягом останніх років.
В дев'ятому томі праць Подільського Єпархіального Історико-Статистичного Комітету (під редакцією Ю. Сіцинського) про жителів села Рахни-Лісові сказано, що їх проживає: православних 1190 чоловік і 1173 жінки; католиків 23 і 24 (відповідно чоловіків і жінок); євреїв — 50 і 52) відповідно чоловіків і жінок). Це дані на кінець XIX століття. Згадується як важливий промисел — гончарний, а про поливаний посуд говориться, що він «розходиться не лише в Поділлі, а й проникає в сусідні губернії». (С. 1048). Майже через півтора десятка років в книзі «Кустарные промыслы Подольской губернии» автор Прусевич А. в статті «Гончарный промысел Подольской губернии» засвідчить, що в селі Рахни-Лісові нараховується 32 гончарних двори, де працює 32 гончарі. Згадуються прізвища Свистуна Омельяна та Глови Михайла. (С. 147). Гончарний промисел в селі деякий час проіснував після революції 1917 року, рятував людей і післявоєнні роки, коли наїжджали в село покупці щоп'ятниці на базар, коли рахняни везли свої товари на продаж в Західну Україну, в інші області України. Ряди гончарів у п'ятницю були звичайним, явищем в Рахнах (район сьогоднішніх вулиць Поштова, Макаренко, Паркова). За переказами, рахнянські гончарі зробили спеціальні труби, по яких текла вода в панський ставок...
Історія міст і сіл України «Вінницька область» вже у 1972 році навіть не згадує про гончарний промисел жителів села. Лише в книзі «Кераміка і скло», виданий у 1974 році у Києві, вміщено 2 фотографії мисок гончара села Рахни-Лісові Тараса Швачного (рис.85, 86).
Тим часом жителі села Майстеренко О. С., Саварин М. О. згадують про те, що в 60-х реках музейні працівники м. Києва проводили бесіди з рахнянами про гончарів, про їх вироби, взяли до Києва, зокрема друшляк, виготовлений гончарем Лебедем Семеном Антоновичем, гарні миски, вироблені іншими гончарами с. Рахни-Лісові.
Гончарними виробами Рахни славились, оскільки цілий ряд умов сприяв цьому. Поклади глейки і глинозему були розташовані на території села, за селом, але здебільшого на городах рахнян, які стали займатися гончарною справою. На Ліківці, на Богачівці, на Фаїнівці жили сім'ї гончарів. Тут вони добували глину відкритим способом; за допомогою лопат і дерев'яних відер. Потім добуту глину обробляли, очищали, били веслом, стругали стругом і дротом, щоб видалити різні домішки. Пізніше, перед формовкою, глину вже місили, як тісто.
Коли на кінець XIX століття ручний круг майже зовсім вийшов з ужитку, йому на зміну прийшов ножний гончарний круг, який складався з двох дерев'яних кругів, нижнього, більшого — спідняка, і верхнього, меншого — верхняка. Обидва вони з'єднувались веретеном, спочатку дерев'яним, а згодом металевим. Нижньому кругу надавали руху ногами, а на верхньому крузі гончар формував руками посудину. Особливих відмінностей тут в Рахнах-Лісових не спостерігалось. У гончарів села були печі найбільш поширеної конструкції. Піч знаходилась у дворі гончара, як правило, в кінці городу. Оскільки гончарі жили на околицях села, то й сьогодні можна пройти по тих місцях, де колись стояли ці печі, можна віднайти місця біля села, де гончарі брали глину. Випалювальна піч складалась з двох частин: великої -очага і малої — горнила (звідси і назва горшок, горнятко). Їх розділяла перепічка — з отворами для проходу диму і нагрітого повітря, яка опиралася на козел. Округле склепіння печі — клобук, мало отвори — прогони для виходу пари.
Після просушки вироби випалювались у печі. З розповіді жительки села Манзюк Марії Михайлівни: «Неподалік від нас жив гончар Шестопалюк. Це так його прозивали, бо мав шість пальців на руках. Справжнє його прізвище — Кривий Тимофій. Мав дочку Настю, яка теж навчилась його справи. У нього піч була в кінці городу, недалеко від груші. Як сьогодні пам'ятаю, як ми чекали, коли Шестопалюк почне вироби з печі виймати. Так вже просимо, щоб якого глечика чи миску нам дав. Робив він дуже гарні вироби. Особисто я допомагала йому розмальовувати миски». В розмальовуванні виробів брала участь вся сім'я гончара, але часом і сусідські діти. Так, жителька села Саварин Марія згадує, як вона допомагала фляндрувати (розмальовувати) гончару Лебедеві Семену Антоновичу. У Нього посеред городу стояла гончарна піч, але сьогодні те місце забудоване.
Поливаний посуд рахнян славився за межами Поділля, але це була не проста робота, оскільки такий посуд доводилось випалювати двічі. Спочатку в сирому вигляді, а потім — після обливки поливою (склиття).
Для малювання вживалися квач, куряче пір'я, ріжок, дерев'яний ніж - стек для вирізного орнаменту.
Гончарі села виробляли в основному побутовий посуд, в якому зберігалась, готувалась і подавалась їжа: миски, полумиски, п'ятірні (глибоченькі) миски, ринки з трубочкою для виливання розтопленого жиру, друшляки, макітри; стовпці (форми для випікання бабок і пасок), горшки — борщівники, кашники, двійнята (близнятами їх називали в Рахнах) гладушчики, баньки для зберігання рідини.
Окремі вироби, зокрема кружки, вироблялись не на продаж, а на обмін. Так, жителька села Манзюк М. М. розповідала, що гончар Кривий Т. виготовляв кружки в обмін на кружку зерна. Він також виготовляв різноманітні сільнички. Гончарні вироби в селі були популярними, і хто мав глинозем на городі, то часто дозволяв своїм дітям лрилучатись до цієї справи.
Декоративний посуд в селі виробляли також, але його було мало. Найчастіше це були вазонки, які вироблялись на Ліківці. їх часто дарували односельцям, вивозили на продаж на базар. Але була ще група керамічних виробів, які дуже часто виготовляли і діти. Це дитячі іграшки: баранці, свистунці або свистульки, півники, коники, пташечки.
Серед кольорів на гончарних виробах домінував коричневий, червоний, чорний, білий, зелений. Розмальовували ялинками, адже це дерево росло майже по периметру самого села.
Траплялись і вимальовані квіточки, кружечки, а двійнята часто розмальовували з двома півниками. Дитячі іграшки розмальовували різними кольорами, а часто й білою глиною. Так, іноді гончарі відходили від художньої простоти народного побутового посуду.
Із спогадів жительки села Грушової О. І. стає відомо, що окремі сім'ї займались гончарною справою лише в окремі важкі роки, що це не було традиційним заняттям сім'ї. Тоді до таких заходів вдавалось чимало рахнян. Про це свідчить і жителька села Манзюк О. С. яка пригадує «Ми жили недалеко від лісу (нині вул. Лісова). Там була добра глейка, і мій тато після війни якийсь час займався виготовленням посуду на продаж: мисок, глечиків, тарілок. Мого тата — Кривого М. С. не можна назвати гончарем. Ось недалеко від нас жив Глова Купріян — той був справжнім гончарем. Його вироби цінувались в Рахнах». Глову Купріяна і досі пам'ятають в селі.
Гончарі в Рахнах в основному працювали сім'ями, але траплялись і такі, які працювали самостійно. В селі й досі пам'ятають Марію Онуфрійчук (по чоловікові — Божик), яка майстерно виробляла посуд. Особливо багато радощів приносили її вироби дітям, адже ЇЇ півники, пташечки, коники-свистульки були чи не єдиними іграшками для малечі.
Згадують в селі і гончарку Глову Фросину, яка була гарною майстринею.
В селі чимало осіб, які, не будучи пов'язаними родинними зв'язками, носять одне прізвище. Характерно це і для прізвищ, які носили гончарі. Тому було легко відрізнити вироби одного майстра від іншого залежно від району села, в якому він проживав. Так, були сім'ї Глови, Чайків, Кривих, Волинців, Свистуна, Сорокопуда, нащадки яких і сьогодні проживають в селі, але на жаль, не мають навіть збережених виробів своїх прадідів. Характеризуючи місцевість навколо села з північного сходу на північний захід, можна зробити висновок, що й досі вона зберігає багаті родовища глини.
Однак, забрудненість села і віднесення (після катастрофи на ЧАЕС) його до району з підвищеним радіаційним фоном не дають змоги ставити питання про відродження в селі давнього промислу. Тепер дітям радять менше займатися природними матеріалами на уроках праці, не зловживати, прогулянками до лісу, не вивчати навколишні краєвиди.
|
