ПЕТРОСЮК М. І. (м. Вінниця) КОРЧМА — ЯК ЕЛЕМЕНТ ГРОМАДСЬКОГО ПОБУТУ ПОДОЛЯН XIX СТОЛІТТЯ
15 апреля 2006
Значне місце в побуті подолян XIX ст. займала корчма. За визначенням П. П. Чубинського «корчма — це народний клуб: сюди сходяться в години дозвілля чоловіки та жінки і заводять дружні бесіди із знайомими і приятелями, які приходять до корчми не для того, щоб випити і закусити за свій чи чужий рахунок, але більше з метою людей подивитися і себе показати, і виходять звідти майже завжди або ж у нетверезому стані, або щонайменше напідпитку.»
У більшості випадків селяни пригощались горілкою тут же у корчмі, проте можна було взяти пляшку і з собою.
Якщо селянин хотів купити горілки для того, щоб дома пригостити приятеля чи сусіда, він приходив до корчми з власною пляшкою, яку ховав за пазуху чи в рукав.
Пили переважно компаніями по декілька чоловік. Спочатку хтось один купляє горілку і частує усіх, хто зібрався за столом, причому в першу чергу наливає собі, а вже потім іншим. Потім спиртне купляє інший член компанії. Тому, хто пригощав, доводилось випивати більше, бо часто той, до кого доходила черга пити, відмовлявся робити це сам, посилаючись на те, що не знає, чим його частують, не бачив чи випив чоловік, який наливає.
Мовчки ніколи не пили, кожну наступну чарку супроводжували найрізноманітніші побажання і приказки, точилась розмова, лунали пісні. Говорили переважно про дрібні буденні справи, ціни на ярмарку, нинішній врожай, часом можна було почути оповідки про чумаків, які їздили в Крим по сіль чи на Дон по рибу, розповідь про багаті заробітки у віддалених губерніях.
Розрахунок з корчмарем проводився по різному: хтось платив грішми, у кого їх не було — отримував горілку в борг, який господар закладу заносив у спеціальну книгу, майже завжди завищуючи суму, що її селянин мав згодом повернути. Часом селянин міг пити в борг рік, два, але в якийсь момент корчмар подавав рахунок і тоді потрібно було продавати майно, корову чи коня, щоб з ним розрахуватись.
Як плату за горілку корчмар брав не лише гроші, а й яйця, кури, сало, крім того, селянин міг розрахуватись і роботою, часто відвідувачі корчиш заради горілки закладали свої особисті речі, наприклад, щось з одягу.
Працював шинок до пізньої ночі. О 10—11 годині вечора це було чи не єдине місце на селі, де ще горіло світло.
Переважна більшість шинків знаходилась в руках євреїв, які їх орендували спочатку у поміщиків, а після скасування кріпосного права - у сільської громади. У договорі про оренду корчми, що його укладали громада села та єврей, обумовлювалась грошова сума, яку орендар мусив кожне півріччя передавати до громадської каси, ціна горілки, строк оренди шинку.
Договір укладався у письмовій формі і скріплювався підписами сторін та печаткою сільського старости. Переважна більшість Договорів укладались сроком на 2—3 роки.
Гроші, які громада отримувала як орендну плату, йшли на ремонт церкви, утримання сільської школи, благодійного товариства, що функціонувало при місцевій церкві.
Але більша частина доходу від продажу горілки залишалась у єврея орендаря. Для отримання максимального прибутку шинкар використовував усі можливі засоби: обраховував сп'янілих селян, давав горілку и обмін на речі та продукти, явно занижуючи їх вартість, торгував у борг та під заклад. Часом не гребував корчмар ї краденими речами, коровою чи волами", які продавали йому злодії. Багатство шинкаря нерідко провокувало розбійників напасти на корчму.
Зовнішній вигляд корчми орендаря майже не цікавив.
М. Коцюбинський, описуючи один з звичайних подільських шинків, звертає увагу на чорні стіни корчми», «вибиту шибку у вікні», брудні столи.
Здирство орендаря викликало справедливі нарікання селян і часто, напившись, вони влаштовували в корчмі дебош: трощили стільці, били корчмаря. В окремих випадках сільська громада приймала рішення позбавити еврея оренди і призначала на його місце когось із сільських жителів, проте доход від корчми при цьому, як правило, різко зменшувався.
Контингент відвідувачів корчми був досить різноманітним.
До шинку ходили і чоловіки і жінки, причому тут вони користувались абсолютно рівними правами. У XIX ст. відвідувачами шинку все частіше стають парубки і дівчата, які раніше за свідченням А. Свидницького, з'являлись тут дуже рідко. Парубки, зокрема, розпивали часто у корчмі могорич з приводу прийому до парубоцької громади нового члена.
Взимку чи погану погоду у корчмі, а влітку біля неї молодь влаштовувала «музики», тобто танці під музику. Протягом дня до корчми заходили майже усі представники сільської адміністрації. Часом староста з суддями (члени громадського суду) чи своїми підручними тут розглядали справи про порушення громадського порядку, дрібну крадіжку, несвоєчасну сплату податків.
Подільська корчма XIX ст. залишалась місцем проведення деяких свят, наприклад, свята, що відоме під назвою розгри чи русалі (росалі). Відзначалось воно в перший день Петрового посту заміжніми жінками. Зійшовшись зранку в корчмі, вони сідали «гонити шуляка»: пили горілку і при цьому бажали одна одній, щоб шуляк не хапав курчат, а потім, як зазначає один з дослідників свята, «пели срамные песни, рассказывали сальные анекдоты. Одна старалась переплюнуть другую».
Чоловіки в той день до корчми не заходили, а якщо якийсь все ж з'являвся - жінки його роздягали і повертали одяг лише після могоричу.
Корчма була також своєрідною нотаріальною конторою. Тут оформлялись і закріплювались могоричем всілякі договори, угоди. Вона ж виконувала роль заїжджого двору, у якому могла зупинитись та переночувати проїжджа людина.
Література:
1. Труды этнографо-статистической экспедиции в Западно-Русский край, снаряженной императорским Русским Географическим Обществом (под. ред. П. П. Чубинского). — СПб, 1872, — Т. 7.
2. Коцюбинський М. Повісті та оповідання. — К.: Наукова думка, 1988. — Т. І.
3. Жалобы крестьян на неправильную высылку их в Сибирь// ВОДА. — Ф. — 197. — оп. І. — Спр. 49. — Арк. 14.
4. Книга Гавришевского волостного правления на записку письменных и словесных жалоб, подаваемых крестьянами в волость на 1880 г.// ВОДА. — Ф. 332. — Оп. 2. — Спр. 85. — Арк. 14.
5. О вредном влиянии, какое производили на поселян евреи, торгующие в сельских шинках // Подольские епархиальные ведомости. — 1875. — № 10. — С. 310. (Далі — ПЕВ).
6. Страничка из истории одного села / Православная Подолия. — 1908. — № 8—9. — С- 150.
7. Акты заседаний уездного суда.// ВОДА. — Ф. 470. — Оп. 1. — Спр. 78. — Арк. 219.
8. К. М. Путевые очерки Подолии //Киевская старина. — 1884. — Март- — С. 654.
9. А. П. Случай недальновидности крестьянского самоуправления // ПЕВ—1883. № 4. — С. 768.
10. Свидницький А. Роман. Оповідання. Нариси. — К.: Наукова думка. — 1985.
11. Камінський В. Парубоцькі громади на Поділлі як звичаєво-правовий інститут // Нариси звичаєвого права України: ВУАН. — К., 1928.
12. Воржковський В. «Парубоцтво», как особая группа в малорусском сельском обществе /Киевская старина. — 1887. — Август. С. 772.
13. М. С. Местный народный праздник, именуемый «розгры» ПЕВ. — 1884. —№ 23 — С. 468.
14. А. П. Из воспоминаний после поездки в деревню.// ПЕВ. — 1886. №6. — С. 209.
|
