ДМИТРЕНКО М. К. (м. Київ) ФОЛЬКЛОРИСТИЧНО-ЕТНОГРАФІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ Г. Т. ТАНЦЮРИ
5 апреля 2006
Історії світової фольклористики відомі збирачі усної народної творчості, чиї записи становлять золотий фонд: поляк О. Кольберг, угорець Б. Барток, чех Л. Куба, болгарин Н. Кауфман, серб В. Караджич, американець Ф. Чайлд — у кожного народу свої скарбниці. Тверський краєзнавець В. Симаков, наприклад, записав понад 100 тисяч російських частівок; це безцінне зібрання при перевезенні з села до Москви ледве вмістилося в кузові вантажної машини. Українці К. Квітка та О. Маркович зібрали відповідно 6000 народних пісень і 50 тисяч прислів'їв та приказок. Не менше записів і в подільської збирачки та носія фольклору Н. А. Присяжнюк.
Видатне місце серед цієї славної когорти належить і Гнатові Трохимовнчу Танцюрі (1901 — 1962) — українському радянському фольклористові та етнографові.
Гнат Танцюра народився в селі Зятківцях Гайсинського повіту Подільської губернії (нині — Гайсинський район Вінницької області) в багатодітній малоземельній сім'ї хліборобів-ткачів.
В. 1912 р. він закінчив церковно-приходську школу, а в перші роки радянської влади — Зятківецьку трудову семилітню школу та педагогічні курси в м. Гайсині. У вересні 1921 р. був призначений учителем у рідне село. Деякий час працював вихователем Гайсинського і Дашівського дитячих будинків. В 1928 р. вступив до Харківського музично-драматичного інституту, але через хворобу (гемофілію) був змушений залишити навчання. 1932 р. він заочно закінчив мовно-літературний факультет Вінницького інституту соціального виховання, став працювати учителем Клебанської школи Тульчинського району на Вінниччині. З 1944 по 1951 pp. — викладач мови та літератури Гайсинської середньої школи №4.
Формування світогляду Г. Танцюри відбувалося в атмосфері повсякденної праці й активного побутування усної народної творчості. Влітку сім'я трудилася по господарству й на плантаціях поміщика, взимку — за хатньою роботою, два ткацьких верстати обслуговували батько з Гнатом. У сім'ї був твердий порядок. Батьки самі не відпочивали й дітям не давали сидіти без роботи — як і в кожній трудовій родині.
Та було в сім'ї Танцюр таке, чого в сусідів не помічалося: любили співати хором, слухати голосне читання художньої літератури. В п'ятнадцятирічному віці Гнат перечитав усі книжки з шкільної бібліотеки, брав у повітовій. Цієї ж пори хлопець завів щоденника, переписував у нього вірші з «Кобзаря», фіксував різні факти з власного та сільського життя. Гнат ретельно записував розповіді бабусі Оксани, яка добре пам'ятала кріпаччину. В 1916 р. бабуся померла. На її похорони зійшлося чимало літніх зятківчан. Співчуваючи родині, вони згадували важке життя за кріпаччини, розповідали про запеклу боротьбу з графом за землю. Для хлопця це стало справжнім відкриттям. Цей випадок відзначив пізніше Г. Танцора, став поворотним пунктом у його житті.
Збираючи історично-побутовий матеріал Г. Танцюра міркував: а чому б не фіксувати й пісні? Адже вони — поетична історія народу. Цьому намірові сприяли родинні обставини. Співаючи в домашньому хорі (батько Трохим Іванович, мати Тетяна Остапівна, тітка Марина і чотири сестри — Настя, Устина, Євгенія і Павлина), Гнат мав обов'язок: підбирати цікаві пісні, збагачувати репертуар, перед початком співу давати таку тональність, яка б підійшла всім. У співах минали вечори, й невдовзі учасники хору відчули: не співають нового, повторюються, кілька разів переспівують одне й те ж. Тоді батько дав синові наказ: на вечір підібрати нових пісень. Для цього необхідно було знати співані. 26 вересня 1917 р. Гнат записав 113 назв (за першим рядком) народних пісень. «Цю дату, зазначав Г. Танцюра, — я і вважаю початком записування пісень, хоч деякі кращі пісні були відзначені в моєму щоденнику раніше. («Записки збирача фольклору», с. 7).
Для розширення репертуару домашнього хору юнак почав ходити за народними піснями до сусідів і на інші кутки села. Паралельно з піснями фіксував прислів'я, перекази. Ще на початку збирацької роботи Г. Танцюра усвідомив: пісня — це сплав тексту і мелодії, її слід записувати в єдності поетичного і музичного компонентів. Виникла гостра потреба оволодіти нотозаписом. Щоправда, основи музичної грамоти хлопець здобув приходській школі, в 10—13 років співав у церковному хорі, вів альтову партію. Пробуючи застосувати знання з музики, Гнат самотужки почав нотувати одноголосі мелодії. Двоголосся й багатоголосся були недоступні.
На допомогу прийшов учитель Венедикт Макарович Нестерук, навчивши ата гри на скрипці, нотації складних мелодій. Фронтальний запис фольклору набув якісно нових рис, більшої інтенсивності. Якось мати, наспівуючи Гнатові, забула кінець пісні. Саме тієї хвилини до хати йшла сусідка — бабуся Демедиха. Мати запитала, чи не знає вона цієї пісні. «Де там не знаю!» — усміхнулася щиро Демедиха. Проспівала закінчення, а тоді інтригуюче мовила: — До мене, сину, до мене за піснями. На трьох волових шкурах не спишеш. Я ж їх знаю до погибелі. Вік свій проспівала. Десь-то і долю свою проспівала, що така нещаслива. Я весь свій вік провела в біді, у злиднях і в піснях. Коли б не пісні, то десь-то лопнула б із досади і горя» («Пісні Явдохи Зуїхи», с 769).
Г. Танцюра поставив перед собою мету: записати від бабусі все до словечка. Дізнавшись про паспортизацію пісень, бабуся обрала собі псевдонім: Явдоха Зуїха. Все своє вміння, хист збирача, знання, молодечу енергію і запал віддав Г. Танцюра, щоб повністю записати те, що знала співачка Записи від неї тривали дванадцять років. Постаті Г. Танцюри і Явдохи Зуїхи є тим ідеальним зразком в історії світової фольклористики коли гармонійно поєднались надзвичайна обдарованість народної співачки-й ентузіазм та віртуозність талановитого збирача. Від Явдохи Зуїхи записано 1008 пісень, 156 казок, байок та переказів, 394 прислів'я і приказки. 45 загадок і чимало етнографічних даних.
Рукописна збирацька спадщина Г. Танцюри багата й різноманітна. Впродовж сорока шести років від ста п’ятдесяти інформаторів збирач записав 5000 пісень; близько тисячі казок, легенд, переказів, анекдотів; 1536 прислів'їв і приказок; 615 загадок: 144 танці; сотні замовлянь, голосінь, повір'їв, прикмет, матеріалів до народного хліборобського календаря тощо.
Основну частішу своєї збирацької спадщини фольклорист 1950 р. передав до ІМФЕ АН України, де у відділі рукописних фондів було створено окремий фонд матеріалів Г. Танцюри за номером 31. Цей фонд нараховує 68 одиниць збереження й охоплює понад десять тисяч архівних аркушів. Згадані фольклорні матеріали збирачем систематизовано та класифіковано за ідейно-тематичним принципом і упорядковано в окремі збірники: «Обрядові народні пісні», «Історичні пісні», «Рекрутські пісні», «Чумацькі пісні», «Народні пісні про бідних і багатих», «Наймитські й бурлацькі пісні», «П'яниці в народних піснях». «Народні пісні про розбій, убивство, отруєння», «Молодощі-Любощі», «Народні пісні про кохання та розлуку», «Весілля в селі Зятківцях», «Збірник пісень про жінку», «Збірник пісень про матір», «Нещасне материнство в народних піснях», «Лірницькі пісні», «Похоронні пісні», «Обжинкові пісні», «Народні польські пісні», «Народні пісні літературного походження», «Народні пісні: гумор і сатира», «Російські народні пісні та частушки», «Радянський фольклор», «Мелодії народних пісень», «Дитячий фольклор», «Народні прислів'я та приказки», «Українські народні загадки», «Матеріали до народного календаря», «Прикмети, повір'я, легенди», «Замовляння», «Приказки». «Ігри з маленькими дітьми», «Збірник народних пісень, записаних від Явдохи Зуїхи» та ін. Фольклорні записи Г. Танцюри є в фонді Етнографічної комісії ВУАН, фонді І. Кравченка.
Центральне місце у фольклористичній спадщині збирача, без сумніву займають записи від Явдохи Зуїхи. В. Юзвенко. М. Яценко та З. Василенко підготували збірник «Пісні Явдохи Зуїхи» до друку; він опублікований 1965 р. у видавництві «Наукова думка». До книги ввійшли: стаття «Від упорядників», передмова «Пісенне багатство Явдохи Зуїхи», 925 пісень, примітки, а також блискучий біографічний нарис Г. Танцюри «Явдоха Зуїха».
Це дослідження і пісенну монографію села Зятківець вчені ставлять у ряд найвизначніших у нашій країні та слов'янському світі праць, побудованих на фольклорному матеріалі одного осередку чи носія.
У рукописній спадщині збирача помітно виділяється оригінальна праця «Весілля в селі Зятківцях» — ґрунтовний і всебічний опис весільного обряду з іграми, піснями (їх 800), записом інструментальної музики (144 танці). Вихоплене Г. Танцюрою із народного фольклорно-етнографічного середовища в своїй класичній незайманості, традиційне весілля постає перед нами в усій повноті й красі. Праця Г. Танцюри не втратила своєї актуальності, необхідності в ознайомленні з нею якнайширшої громадськості, тих, хто вивчає історію, світогляд, культуру, національні традиції, обряди, звичаї, українську мову, пісні.
Багаторічне систематичне вивчення історії, економіки, матеріальної та духовної культур Зяіківців дозволило Г. Танцюрі написати двотомне дослідження, епопею народного життя на прикладі одного села: «Зятківці. Історико-соціологічні нариси». Ґрунтовне дослідження Г. Танцюри оригінальне тим, що побудоване як на достовірних документальних свідченнях, так і на багатющому матеріалі переказів, спогадів зятківчан, на джерелах пам'яті поколінь. Такий підхід до вивчення історії, культури рідного краю тривалий час недооцінювалося у вітчизняній науці, через що маємо недостатню першоджерельну канву для узагальнень, висновків про життя наших предків.
У теоретичному доробку збирача відзначимо ще дві праці: науково-популярний біографічний нарис «Явдоха Зуїха» та науково-методичний посібник «Записки збирача фольклору». У нарисі Г. Танцюра глибоко проаналізував життя народної співачки, з'ясував соціально-економічні причини появи багатьох уснопоетичних творів. «Записки збирача фольклору» ввійшли до золотого фонду української фольклористики. Питання методики записування усної народної творчості стоять у центрі найважливіших проблем фольклористичної науки і практики, а тому осмислення нагромадженого досвіду має загальнотеоретичне значення (це стосується як принципів збирацької діяльності в цілому, так і особливостей методики записування художніх зразків різних жанрів). Науково-методичний посібник узагальнює збирацький досвід автора, дає цінні практичні рекомендації та поради по вивченню й записуванню фольклорно-етнографічних матеріалів.
Збирацька спадщина Г. Танцюри перебуває в постійному полі зору науковців — упорядників тематичних збірників, дослідників фольклору. Особливо великий внесок Г. Танцюри у видання зводу українського фольклорy — серію «Українська народна творчість», томи якої публікуються у видавництві «Наукова думка».
Значення фольклористично-етнографічної діяльності Г. Танцюри виходить далеко за межі України. Його дослідницька та збирацька спадщина - дорогоцінний набуток, помітний внесок до скарбниці національної та світової культури.
Ім'я славетного фольклориста, етнографа й педагога присвоєно Зятківецькій середній школі. У м. Гайсині, на будинку, де ентузіаст жив і працював останній період життя, встановлено меморіальну дошку й відкрито меморіальний музей-квартиру Г. Танцюри.
У селі Зятківцях іменами Гната Танцюри і Явдохн Зуїхи названо вулиці. На Вінниччині 1988 р. започатковано огляд-конкурс народної пісні на приз Г. Танцюри.
|
